Лекции Укр культура

і обряди українців узгоджувалися з річним циклом церковних свят. Основою їх був трудовий сільськогосподарський календар. Так, жителі одного села замовляли хресний хід і молебень у полі до початку сівби, жнив, освячували громадські будівлі, з нагоди храмових свят організовували спільні трапези.

Усі стародавні свята були пов’язані спільною ідеєю: пошанування сонця й сонячних богів, змагання літа з зимою, тепла з холодом, ночі з днем, що лягла в основу хліборобського циклу.

Зимовий цикл свят: Введення у храм Пресвятої Богородиці, Катерини, Андрія Первозванного, Наума, Варвари, Миколая Чудотворця, Ганни, Святий вечір, Різдво, Василя та Меланки, Водохреща, Стрітення.

7 грудня – св. Катерини, 13 грудня – св. Андрія. У ці дні ворожили про майбутню долю, а хлопці тримали піст, щоб мати добрих дружин. На Катерини дівчата ставили гілки вишні у воду: якщо вони розквітали до Різдва, то в новому році дівчина вийде заміж. 14 грудня, у день Наума, віддавали дітей у навчання, щоб «наука пішла на ум». З 17 грудня, на Варвари, життя на селі на деякий час завмирало, виконувалася лише хатня робота. 22 грудня – Ганни (Анни) (від давньоєврейського «він був милостивий, виявляв ласку») – Мати Пресвятої Діви Марії. Цей день у народному побуті іменують Ганна Зимня, бо остаточно встановлюється зима, а сам день у році найкоротший – день зимового сонцевороту.

Свято народження сонця, Коляда, – найважливіше зимове обрядодійство. Вечір проти Нового року називається Щедрим, або Багатим, бо кожному щедрують, тобто бажають достатку. Свято Водохреща (19 січня) пов’язано зі старовинним обрядом освячення води, якій поклонялися наші предки.

Святвечір (Багат-вечір, Святий вечір, Багатий вечір, Свята вечеря, Багата кутя), за повір'ям, мав бути присвячений спільній вечері всього роду, включаючи й душі всіх померлих родичів (що є відгомоном дохристиянських жертвоприношень), тому їсти треба було мовчки, в урочистих роздумах. Решту багатої вечері, зокрема кутю, діти розносили хрещеним батькам, родичам, сусідам, священику та ін. Кутя – страва давня, мала ритуальний характер і в дохристиянський період, тобто була жертовною їжею, своєрідним приношенням за померлого (звідси й ритуальна поминальна кутя – коливо). Кутю вживають обов'язково з узваром, бо чисту воду у Святвечір (на Багату кутю) пити не годиться (пор. у І. Нечуя-Левицького «Причепа»: «Хто нап'ється на вечерю (кутю) води, той у жнива дуже хотітиме пити»).

Сакральне значення грецького слова кутя разом з реалією («боби», «зерно», використовувані спрадавна як жертвоприношення) перенесене на український мовний ґрунт і позначає нині «обрядову кашу з ячмінних або пшеничних зерен, що готується і подається напередодні Різдва Христового і Водохреща». Звідси сакралізовані назви народного походження на означення передодня Різдва – Багата кутя і передодня Водохреща – Голодна кутя. Перша іменується Багатою, бо в цей вечір готувалися зазвичай 12 пісних

81

страв (узвар, варені горох та квасоля, смажена на олії капуста, риба, вареники, бараболя, гриби, каша гречана з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком і обов'язково кутя з товченої пшениці). Під Водохреще вечеря була значно біднішою – Голодною, тобто піснішою, ніж на кутю Багату (смажена риба, вареники з капустою, гречаники на олії і обов'язково кутя та узвар).

Весняний цикл свят: Масляна, Стрітення, Собор Архангела Гавриїла, Сорок Святих, Теплий Олексій, Великдень.

Цикл весняних свят починався від старовинного Нового року і тривав до Зелених свят.

Людина вірила, що сили природи почують її прохання сонця і тепла. Весняні обряди виконувала молодь або діти як уособлення найжиттєдайніших сил природи (дівочі хороводи, дитячі заклички).

На честь весняного пробудження природи давні слов’яни відзначали Масляну. На відміну від інших язичницьких свят, Масляна майже не зазнала християнського впливу й лишалася просто часом веселого дозвілля (лютий – березень). Віддаленим пережитком шлюбів у слов’ян був український звичай „тягнути колоду”. Він полягав у тому, що неодруженим парубкам і дівчатам на ознаку їх символічного покарання прив’язували поліно й вимагали викуп. Тут за жартівливою формою простежується цілком серйозне прагнення селянської громади до врегулювання стосунків.

Християнське свято Великодня у народному побуті утримувало елементи язичницьких весняних ритуалів: випікання обрядового хліба, фарбування яєць, культ предків, магічні очисні обряди в Чистий четвер тощо.

У Вербну неділю освячували вербу. Пізніше цією гілкою виганяли худобу. Увечері на Чистий четвер кожна господиня намагалася принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись у такий спосіб захистити від лиха свій дім.

Все село сходилося на масове великоднє гуляння, яке за традицією відбувалось на подвір’ї коло церкви. Протягом трьох великодніх днів усім християнам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що дзвін відлякує „нечисту силу” і благословляє урожай. Обряди, пов’язані з культом предків, відбувалися у першу неділю після Великодня. Обов’язково роздавали милостиню.

День Гавриїла, або Собор Архангела Гавриїла, припадає на 8 квітня, другий день після Благовіщення. Найвищий ангел чи архангел, на честь якого названо це свято, завжди з'являється серед людей, щоб повідомити їм радісну звістку про народження Ісуса Христа – Спасителя світу. За Біблією, саме архангел Гавриїл приніс Діві Марії у Назареті «благу вість» про народження в неї Бога-Сина. Тому в народі архангела називають ще Благовісником, а зазначене календарне свято – днем Благовісника. В західноукраїнських народних легендах Благовісника наділено силою володаря сонця як найголовнішого з небесних світил. Саме ж ім'я Гавриїл українізувалося як християнське чоловіче наймення.

82

Літній цикл свят: Трійця, Петра і Павла, Івана Купала, Спас. Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян

пов’язувалось із троїцько-русальною обрядовістю, в основі якої – культ рослинності, магія заклинання майбутнього урожаю. Трійцю в народі називали Зелені свята. Подвір’я, хату, господарські будівлі прикрашали зеленими гілками клену, верби, липи. Підлогу встеляли запашними травами. На Зелені свята також влаштовували панахиди й спільні поминальні трапези. Рештки глибокої старовини зберегли звичаї „завивання берези”, троїцький обряд „водіння куста”. Вони згадуються в літописах ХІІ ст. Це були церемонії прикрашання дівчини у рослинний наряд і обходи дворів з поздоровчими піснями. Функціональне призначення обрядів полягало в накликанні багатого врожаю.

Від Трійці розпочинався період посту – Петрівка. Широко побутували повір’я, що русалки виходять на землю й можуть залоскотати. Щоб застерегтися від них, увесь тиждень не працювали. Застосовували різні обереги: носили при собі полин, розкладали на вінках кропиву.

Давньослов’янське свято літнього сонцестояння – Івана Купала (7 липня) поєднувало у собі елементи солярного культу, очисних і шлюбних обрядів. Купальські вогні – це відгомін язичницького культу Сонця, бога Ярила. Вірили, що стрибаючи через вогнище, можна позбутися хвороб, злих чар. Прикрашали ритуальне дерево – Марену, біля якого водили кругові танці й співали. Були поширені дівочі ворожіння на вінках, збирання квітів і трав з цілющими властивостями.

Осінній цикл свят: обжинки, Покрова, Архістратига Михайла.

Осінні свята пов’язані з весільними обрядами, молодіжними досвітками, ворожіннями.

Найбільшим святом аграрно-господарського року було свято обжинок. Дослідники вбачають у ньому рештки жертвоприношення матеріземлі. З останнього колосся женці робили сніп і вінок, який одягали найкращій дівчині. Відбувалися народні гуляння. Обжинковий вінок зберігався в коморі до весни, а навесні зерном з цього вінка починали сівбу. Так через символічну естафету хліба замикалося річне коло аграрного календаря.

14 жовтня – свято Покрови. Це старовинне народне свято, пов’язане з культом поминання предків та творення нових родин. На Покрову справлялась переважна більшість весіль. Запорозькі козаки вважали Покрову своєю покровителькою, отже, це й національне свято.

2. Традиції сімейного виховання. Родинна обрядовість

Очолював будь-яку родину, велику чи малу, батько. Його слово було неписаним законом, воля батька не підлягала обговоренню – так було заведено, і всі члени родини про це знали. Про надзвичайну повагу до батька

83

свідчить чимало прислів’їв, де батька майже прирівнюють до Бога: «Шануй батька та Бога – буде тобі всюди дорога» або «Отець – як Бог».

Існувала така традиція: щовечора вся сім'я збиралася за вечерею. Втомлені роботою, але щасливі, всі разом сідали до столу. Батько читав молитву і брався за їжу. За ним – усі інші. Так починалася вечірня трапеза. За нею зазвичай обговорювалися важливі справи, кожен із членів родини розповідав, як минув день, що було зроблено. Це був обов'язковий, але невимушений «звіт» голові родини, адже саме він призначав, кому і що робити. Після того, як усі розповіли про свої справи, батько «розписував» наступний день – і старі, й малі отримували своє «завдання». Це дозволяло легше вести господарство.

Уселянських родинах здавна існував звичай розподіляти роботу на «чоловічу» та «жіночу». Цей розподіл був традиційним у кожній місцевості, і батько, роздаючи завдання, дотримувався звичаю: чоловікам – чоловіче, жінкам – жіноче, – так запроваджено Богом, так вони й мають робити.

Чоловік виконував важку роботу в полі: орав, сіяв, косив, молотив зерно. Отже, «сильна стать» відповідала за землеробську працю. Окрім того, чоловік відповідав за домашній інструмент, всіляке обладнання, виготовляв прості знаряддя праці, домашнє приладдя. Він стежив за станом хати, обійстя та всіх будівель, ремонтував огорожу. Господар доглядав за кіньми, їздив до лісу по дрова, займався бджолами (якщо вони були). Полювання і рибна ловля, що мали неабияке значення для родини, теж були у веденні чоловіків.

За звичаєм, до суто чоловічих справ належало позичання грошей, сплачування всіляких податків, відвідування сільської ради. Жінки в ці справи не втручалися.

Українська господиня роботи мала, мабуть, більше, ніж чоловік, але ця праця була фізично легшою. Крім того, жіночі справи були в основному прив'язані до хати, тоді як чоловік працював поза її межами. Жінка поралася по господарству – готувала їсти, мила, прибрала, варила, пекла і вичищала, вимітала, пряла і ткала, шила, вшивала, «запасала» на зиму.

Ународі казали: «Чоловік хату за один кут тримає, а жінка за три». Жінки вміли, майже не сперечаючись із чоловіком, корячись йому, зробити так, щоб все вийшло по-їхньому. Це свідчить про рівноправне становище жінки і чоловіка в українській родині. Так, доньки мали таке ж право на батьківське майно, як і сини, їх інтереси завжди враховувалися. Тільки дочка могла претендувати на материзну – ту землю, що свого часу отримала як посаг її мати.

Коли помирав годувальник, головування в родині переходило до старшого сина (якщо його вік дозволяв), зятя або матері. Жінка ставала на чолі родини й вправно керувала нею, виявляючи дивовижну мужність, твердість характеру та стійкість.

Звичаєве право надавало тому, хто залишався доглядати батьків, великі економічні переваги: йому діставалися в спадщину батьківська хата і обійстя,

атакож більша частина землі – дідизна.

84

Намагання дітей жити окремо від батьків пояснювалося не так непорозуміннями, як особливостями українського менталітету: дуже важливим для нашої людини є і було відчуття свободи, незалежності. Крім того, цьому сприяла відома українська хазяйновитість, яка розквітала і давала результат саме в окремому, хай і невеличкому господарстві, де молоді могли проявити себе. Разом із тим потяг до відокремлення у свідомості українців ніколи не перекреслював розуміння того, що старим батькам слід допомагати, навіть живучи окремо від них. Та й взагалі залишати батьків на самоті діти не могли. Звичаєве право вимагало, щоб один із синів залишався з батьком та матір'ю (це називалося «лишитися на батющині»), аби допомогти їм зустріти старість і пережити всі складнощі похилого віку. Якщо сина в сім'ї не було, з батьками залишалася одна з дочок, приводячи чоловіка в прийми до хати.

4. Етнолінгвістика. Українські обрядові мовні формули на етнокультурному тлі. Фольклорна фразеологія, народна афористика

Процес становлення слова-символу звичайно проходить три стадії:

постання в свідомості реального (предметного) символу, виникнення виразівконтекстів з таким символом, набуття словом-символом відносної свободи.

Оскільки світ пізнається як логічно, так і образно, на візуальні сприйняття накладаються асоціативні: вовк в уявленні людини – жорстокий, ненажерливий, лисиця асоціюється з хитрістю та спритністю, віл уособлює робочу людину, покірну, безвідмовну, таку, що багато й тяжко працює; ягня

– лагідне, наївне, беззахисне, завжди в полоні обставин, тому приречене бути жертвою сильного; ворона – лиха, жорстока, галаслива, іноді дурна. З іншого боку, мовний символ є виявом образного бачення світу, тому все, що оточує людину, здатне ставати поетичним символом-міфологемою. Так, образ води в поетичному світі Т.Г. Шевченка є могутньою, владною стихією світобудови, самодостатньою, належною гармонійному світу природи. Не випадково плин часу у наших предків асоціювався саме з водою, що тече безперервно, безперестанку, як людські роки, як саме людське життя. Тому й кажуть: "Час, як вода, все йде вперед", "Було, та водою спливло", "Багато води уплине, заки людина до того доживе".

Міфологеми-образи відбивають міфологічну дійсність у дзеркалі індивідуальних уявлень, часто накладених на народні уподобання [Молотаєва 1996]. Народна фантазія, що втілюється, скажімо, в казках про тварин, розмежовує передусім етносимволи доброї чи злої істоти. Самі назви-наймення тварин постають у казці індивідуалізованими, супроводжуючись відповідною оцінною експресивністю. Так, "мовна партія" Лисиці у відповідних казках ("Колобок", "Лисичка-сестричка і Вовкпанібрат", "Котик і Півник") насичена зазвичай лексикою і пронизана стилем, що передають підступну сутність персонажу: "Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця"; "Здорові були, бабусю! З

85

неділею... Позичте мені огню, я вам одслужу". Улесливо-пестлива і водночас нещира лисиччина натура увиразнюється звертально-кличними формами "півнику", "бабусю" і підтекстом усієї звертальної конструкції. Адекватність сприймання цього образу базується на одвічному народному досвіді, що ввібрав у себе типові риси природної поведінки цієї тварини, пор. народні вислови: "Знати лисицю по хвості", "І на хитру лисицю капкан знайдеться", "Кожна лисиця свій хвостик хвалить", "Лисиця спить, а курей бачить", "Хвостиком лисиця виляє і курочок хапає". Звідси відповідні характеристики людей: "Говорить, як лисиця, а за пазухою камінь держить", "Лисяча хитрість, заяче серце", "У вічі, як лис, а поза очі, як біс", "Лисячий хвіст, а вовчий рот".

В образі Вовка народ уособлює злість, жадібність, жорстокість, дурість (казки "Цап і баран", "Як Вовк забажав Козенят", "Лисичка-сестричка і Вовкпанібрат").

Заєць як уособлення боягузтва є героєм казок "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Як Лев у колодязі утонув'' та ін. Не випадково за цим казковим персонажем закріпився традиційно-фольклорний образ "зайчикапобігайчика". Прихована іронічна характеристика, закладена в цій назві, перегукується з іншими подібними – "лисичка-сестричка", "вовчик-братик". Влучною характеристикою заєчої натури виступають народні афоризми: "Зайця ноги спасають – скік-скік та й утік", "Плохий заяць і пенька боїться", "Зайко лапки лиже, коли втече".

Пихатість і ненажерливість втілюється в образі Лева. Слабкодухість персоніфікованого лева підкреслює й народна афористика: "Дома лев, а на війні тхір", "Лев – цар звірів, а боїться комарів", "Ставився, як лев, а загинув, як муха", пор. у казці: "Лева спіймали і посадили в клітку,... і став у тому краю спокій".

Особливо багата на "позитивну" фольклорну етносимволіку, виражену складними (переважно пестливими) формами, казка "Рукавичка":

мишка-шкряботушка, жаба-скрекотушка, зайчик-лапанчик, лисичкасестричка, вовчик-братик, ведмідь-набрід, кабан-іклан. Останні свідчать про те, що поділ словесних образів на позитивні ("добрі") і негативні ("злі") досить умовний. Його регулює, зрештою, етноконтекст. З одного боку, Вовчик-братик у "Рукавичці" виступає членом дружнього товариства, з другого, – він уже ошуканий Лисичкою-сестричкою у казці "Лисичкасестричка і Вовк-панібрат" (звернімо увагу також на дещо іронічну синонімічну характеристику зазначеного персонажу, винесену в заголовок казки).

Велику групу фольклорних етносимволів становлять назви людей – дійових осіб казок. Типовим серед них є словесні образи, виражені, як правило, іменниково-прикметниковими сполуками (старший брат, підстарший брат, найменший брат, дідова дочка, бабина дочка, мудра дівчина, язиката Хвеська та ін.) або складними характеристичними іменниками (Іван-побиван, Іванко-дурень, Івасик-Телесик, Іван-богатир,

86

Іван-царенко, Кирик-мужичок, синок-одиначок). Поділ персонажів на добрих і злих регулюється їхніми словесними характеристиками.

Часто імена героям казок народ дає з огляду на їхні зовнішні чи внутріші якості (Котигорошко, Гайгай, Ох, Песиголовець, Вернигора. Вернидуб, Крутивус). Якщо зазначені наймення витворені переважно способом словоскладання або переосмислення вигуків, то сім героїв казки "Іван – мужичий син" іменуються сталими характеристичними сполуками – "Той, що може од собак оборонить", "Той, що море викосить і в копиці складе", "Той, що п'є і не нап'ється", "Той, що біжить і не набіжиться", "Той, що їсть і не наїсться", "Той, що за двадцять верст бичем улучить", "Той, що за двадцять верст бачить" (восьмого ж героя називають характеристичним найменням Мороз; пор. ще Телесик).

Імена казкових героїв часто включають різні характеристичні прикладки, які в одних випадках служать прізвиськом (Кирило Кожум'яка, Кащей Безсмертний, Баба-Яга Костяна Нога), а в інших – оцінною ознакою (Іван-побиван, Коза-дереза, Лисичка-сестричка, Вовк-панібрат та ін.).

Протягом тисячоліть народна уява, історичний досвід видозмінюють, опоетизовують, роблять легендарними події та обставини, але слова-імена та реальну славу їхніх носіїв залишають незмінними. Скажімо, оповідь про Кирила Кожум'яку, київського силача-трударя, відома ще з давньоруського Початкового літопису. Ім'я-слово давно стало українським етносимволом, хоч за текстом 992 року Кожум'яка переміг не змія, а печенізького богатиря. Фольклор збирає, акумулює все варте уваги нащадків, а ключові слова – образи-символи з фольклорних текстів збагачують мову, художню творчість, культуру народу, його словник. Оскільки ж мова є вагомою часткою національної культури, вона так чи інакше відбиває етнокультурні, народнопсихологічні й міфологічні уявлення та переживання, тобто менталітет етносу як національну специфіку людського світосприйняття (За В. Жайворонком).

87

ЛЕКЦІЯ 8 Етнопсихологія та етнопедагогіка

1.Становлення і розвиток української системи іменування. Антропоніми, топоніми, гідроніми.

2.Норми української етики і моралі в українській фразеології.

3.Роль громади, громадської думки. Норми громадського співжиття.

1. Становлення і розвиток української системи іменування. Антропоніми, топоніми, гідроніми

Система українських прізвищевих іменувань пройшла довгий і складний шлях історичного розвитку, перебуваючи в певній залежності від соціальної структури суспільства і зародження державності. Морфемний склад сучасного антропонімікону України почав формуватися ще в період праслов’янської мовної єдності. Особам надавалися певні прізвиська, які не передавалися у спадок, а виконували денотативну функцію – називали конкретну особу, а також конотативну функцію – характеризували носія за якимись ознаками.

УXVI-XVIII ст. наймасовішим антропонімним класом були прізвиська.

Зпогляду морфемної структури вони не були у своїй більшості спеціальними онімічними утвореннями – ними ставали традиційні апелятиви (загальні назви).

Перетворення додаткового найменування на прізвище відбулося з появою спадковості, тобто у процесі його поширення щонайменше на три покоління.

Таким чином, становлення прізвищ тривало протягом декількох століть. Процес виникнення прізвищ відбувався неоднаково на всіх українських територіях і неодночасно охопив усі соціальні верстви. Основна маса населення України упродовж тривалого часу залишалася без офіційних (тобто зафіксованих документами) прізвищ. Початок їхньому закріпленню поклало духовенство, а саме – київський митрополит Петро Могила, який 1632 року доручив священикам вести метрики народжених, одружених, померлих. Враховуючи соціальне поширення прізвищ, С.М. МедвідьПахомова виділяє два основні етапи їх становлення. Перший етап характеризувався появою прізвищ, а отже, і антропонімною формулою ім’я + прізвище у представників аристократії, панства, шляхти на теренах з розвиненою приватною власністю і соціальною неоднорідністю, з офіційним спадковим правом. Другий період відзначався появою прізвищ у основної маси населення і почався майже на три століття пізніше від першого. Так, якщо у російської аристократії формування прізвищ проходило у XV-XVI ст., то основна маса селянства до реформи 1861 р., яка скасувала кріпацтво, не мала прізвищ. Довільне використання українських особових назв почало припинятися з уведенням кодифікованого права й унормування ідентифікації особи державою. Найшвидше стабілізувалися прізвища мешканців тих

88

територій, де не відбувалося воєнних подій і де міграція населення була незначною. На території східної України процес остаточної стабілізації прізвищ почався лише в 1826 р., тобто з часом запровадження «Нового гражданского уложения». На думку відомих ономастів (Б.Б. Близнюк,

Ю.К. Редько, П.П. Чучка), періодом становлення українських прізвищ в

сучасному розумінні цього терміна слід вважати період з 30-х років XIX ст., коли на всіх етнічних українських землях набуло чинності кодифіковане право і відповідні правила користування особовими назвами.

Прізвища є багатим джерелом для вивчення лексичного розмаїття мови, історії, культури, психології, побуту та вірувань народу певної етнографічної території, оскільки їх значення розкриває суттєву для історії мови та для історії її носіїв інформацію.

Сучасні дослідники виокремлюють суфіксацію як один із найактуальніших засобів творення слов’янської антропонімії (П.П. Чучка

[14]), висвітлюючи функціонування в українській антропонімії прізвищ з суфіксами -енк(о), -’ак-, -ук-/-’ук-, -чук-, -ов-/-ев-, -ів-, -ин- та ін.

Лексичною базою українських прізвищ є:

1.Особові імена (слов'янські автохтонні, що утворилися на базі лексики рідної мови, та християнські, що утворилися від імен грецького, латинського, єврейського походження тощо);

2.Топоніми (географічні назви);

3.Апелятивні означення особи (відапелятивними прізвищами є такі, що первісно ідентифікували особу за професійними, соціальними, релігійними ознаками тощо).

Відіменні прізвища (похідні від слов'янських автохтонних імен)

Велика кількість сучасних українських прізвищ постала з імен, оскільки, як зазначав Д. Карнегі, «ім’я людини для самої цієї людини є найсолодшим і найважливішим звуком у будь-якій мові».

До прийняття християнства у Київській Русі були поширені давньоруські двоосновні імена (Ярослав, Святополк, Добромир), які після X ст. існували паралельно з грецькими і латинськими. В своїй основі вони відображали погляди давніх слов’янських племен на людину, її життя, долю, на явища природи.

У зв’язку з християнізацією протягом XI-XIII ст. на Русь із Візантії через обов’язковий обряд хрещення новонароджених прийшло понад 300 канонічних імен староєврейської, грецької та латинської етимології. Процес заміни традиційних язичницьких імен (слов'янських автохтонних) іменами християнськими поступово поширився на всі верстви давньоруського суспільства. Протягом XI-XIV ст. з ужитку було витіснено майже всі слов’янські імена. Незважаючи на поширеність церковних імен у XIV-XV ст., слов’янські особові назви не виходять з побуту. Іноді та сама особа є носієм церковного і слов’янського імені.

Наявність слов’янських імен в основах сучасних прізвищ пояснюється стійкістю багатовікових традицій уживання: Володимир > Владимирко,

89

Володимирець; Богдан > Богдан, Богданчук, Богданець; Владислав > Владиславченко, Владиславль; Святогор > Святогорець, Святогорко тощо.

Відіменні прізвища (похідні від християнських імен)

Після прийняття християнства на Русі обряд наречення новонародженого від батьків перейшов до церкви. В церковних календарях та святцях вказувалась етимологія кожного імені, що давало змогу передбачити чи й певним чином змоделювати життєву долю носія. Церква забороняла давати дітям при хрещенні колишні традиційні слов’янські автохтонні імена. Прийом найменування «на честь» святих став своєрідним залученням народу до релігії.

Система імен, що побутує в основах сучасних прізвищ, формувалася протягом багатьох століть. Твірною базою таких одиниць є греко-латинський християнський календар, до якого входять імена грецького, давньоєврейського, латинського походження. Вони закріплені не як запозичені, а як власне українські елементи, що адаптувалися: Олексій (грец.) > Олексієнко; Михайло (д.-євр.) > Михайлов. Деякі відіменні прізвища могли утворюватися як від чоловічих, так і від жіночих особових імен: Анастас / Анастасія > Анастасенко, Анастасюк; Дарій / Дарія > Даренко, Дарець, Дарко Аглай; / Аглая > Аглаєнко, Аглайчик.

Відтопонімні прізвища

До відтопонімних належать прізвища, у структурі яких наявна основа топоніма (назви міста, села, річки, країни тощо), хоч утворені вони часто не від назв географічних об’єктів. Мотивами їх виникнення можуть бути подорожі, паломництво, торгівля.

На відміну від російських і польських, українські відтопонімні прізвища у своїй більшості не вказували на високий соціальний статус осіб, які були їх носіями. Структура прізвищ відтопонімного походження переважно містить назви міст, селищ, країн, країв, річок, озер, морів.

Основи багатьох відтопонімних прізвищ є полісемантичними (багатозначними). Їх походження може бути пов'язано не лише з топонімами, але й з апелятивами чи особовими іменами. Твірні основи багатьох із них іноді можна виводити і від кількох топонімів. Так, прізвища типу Олександрівський, Микитівський могли утворитися від особових імен (Олександр, Микита) або від топонімів (Олександрівка, Микитівка). Основи багатьох подібних прізвищ також відображають інші географічні назви: Михайлівка > Михайловський, Михальський, Михайлевський; Олександрівка > Александровський, Олександровський; Мар'їнка > Мар'єнков, Мар'єнко ; Микитівка > Микитівський, Микитовський.

Семантична амплітуда апелятивів української мови, відображених в основах прізвищ, уможливила виокремлення у її межах твірних прізвищевих основ зі значенням особи (nomina personalia) та твірних прізвищевих основ з неособовим значенням (nomina impersonalia). Існують