Лекции Укр культура

ознаками (Зубцов); за їх етнічними ознаками (Українець); за їх соціальним станом (Царенко); за їх родинними стосунками (Діденко); за їх територіальною ознакою (Піддубний); назв міфічних істот (Примара) (nomina personalia); назв: тварин та птахів (Лосєв); рослин, їх частин і плодів (Капустін); предметів побуту, засобів праці (Коробов); анатомічних понять (соматизмів) та хвороб (Щокін); страв, продуктів харчування (Борщ); явищ природи і часових понять (Вєтров); абстракцій (Алло); одягу, взуття, прикрас (Черевиченко); цифрових позначень (Первун); речовин і матеріалів (Загноєнко); одиниць вимірювання та грошових одиниць (Рубльов); свят і понять церковного вжитку (Покрокова); розваг (ігор і танців) (Гопаченко) (nomina impersonalia).

Відапелятивні прізвища з твірними прізвищевими основами зі значенням особи (nomina personalia):

Прізвища, похідні від назв осіб за родом їх діяльності чи професією

Прізвища цієї групи дають багатий матеріал для аналізу державноадміністративного устрою та економічного життя людей у часи формування української прізвищевої системи. Окреслена лексична група прізвищ є цінною для вивчення розвитку матеріальної і духовної культури народу, церковного, військового життя, класового розшарування суспільства.

Найбільш поширеними були ремесла та промисли, пов’язані з виробництвом посуду, обробкою дерева та будівництвом дерев’яних споруд, обробкою металів та шкіри. Поширеність цих ремесел доводять прізвища: Гончаренко, Гончар < гончар «майстер, що виготовляє посуд та інші вироби з глини». У XVII ст. спостерігався розвиток шкіряних промислів: вичинка хутра й шкіри та пошиття з них різноманітного одягу, побутового приладдя. У прізвищах відобразилися такі назви кожевників: Кушнір < кушнір «хто вичиняє і шиє хутро та хутрові вироби»; Шкірей < шкірей «той, хто вичиняв шкіру». Виготовленням ремінної зброї для козаків займалися лимарі. Звідси беруть своє походження прізвища Лимаренко < лимар «майстер, який виготовляє ремінну збрую». Залізо використовувалося для виготовлення різноманітних знарядь праці й предметів побуту, необхідних у господарстві, тому професія коваля була однією з найпопулярніших. Антропонімний матеріал підтверджує це, оскільки прізвища Коваленко, Ковальов, Коваль є найбільш поширеними.

Прізвища, похідні від назв осіб за їх внутрішніми ознаками

О.Ю. Карпенко зазначає, що прізвищам значно більшою мірою, ніж апелятивам, властивий національно-культурний компонент. Зокрема, виразна перевага лексем із позитивною семантикою (гордий, добрий, швидкий, розумний, чуйний тощо) дає змогу «намалювати» етнопсихічний портрет українця, де домінуючими є природні позитивні риси: доброта, ніжність, ласкавість, чуйність (Добряк, Чуйний, Лагода). У прізвищевій семантиці відобразилися й інші позитивні ментальні особливості українців:

91

господарські вміння (працьовитість, моторність, вправність), специфіка мовленнєвої діяльності (балакучість, галасливість), темперамент (лагідність і врівноваженість), високі моральні якості (щирість, вірність) тощо.

Сучасні прізвища, у минулому прізвиська, відбили й негативні риси, які засуджувалися у народі: пияцтво, лінощі, скупість. На думку М.Л. Худаша, первісно такі імена надавалися з профілактичною метою, тобто були спрямовані на відвернення від дитини злої сили, а відтак і негативних рис (П′яниця, Поган, Скупий, Жадько )Вони. могли виникати як іронічні прізвиська, виражаючи ознаку, протилежну названій.

Серед прізвищ на позначення психічних ознак людини зустрічається багато композитів (складаються з двох основ). Вони можуть характеризувати особу за її вдачею: «тихий мир» > Тихомиров, «добра баба» > Добробаба; звичками: «дурно (даремно) стукати» > Дурностук, «добре лежати» > Добролежа; розумовими здібностями: «скоро (швидко) думати» > Скородумов, «добре думати» > Добродумов, «любов до мудрості» > Любомудров. Цікаво, що найбільш частотним прикметниковим компонентом цих прізвищ є добрий, дієслівним – думати.

Жартівливі прізвища свідчать про природні ментальні особливості українців: доброзичливо-глузливе ставлення до людей, здатність помічати смішний бік речей, уміння зобразити певні риси у комічному вигляді, кмітливість: Нечитайло, Неумивако, Нечипай.

Прізвища, похідні від назв осіб за їх зовнішніми ознаками

Великий інтерес викликають прізвища, які вказують на фізичні ознаки людини (зріст, будову тіла, певні фізичні вади та ін.) і виражають народні погляди на особливості зовнішності. Для такої характеристики людини з лексичного фонду мови відбирались влучні слова, за допомогою яких створювались виразні назви-образи: Куценко, Кучерявий, Малик, Краснощок, Краснобородько.

В українській мові широковживаними були назви на позначення людини за кольором її очей, волосся, відтінком шкіри. Колір волосся, шкіри чи одягу мимоволі впадає в очі, запам'ятовується і створює смислову основу прізвиська людини. Якщо, наприклад, людина виділялась з-посеред інших тим, що мала білі вуса, то це могло стати приводом для надання їй прізвиська Білоус або Білоусенко.

Серед «кольористичних» прізвищ помітну групу складають антропоніми, пов'язані з відтінками червоного (рудим, бурим, червоним / красним та ін.) кольору: Руденко, Рудь, Красний, Багряненко, Червоненко, Бурий, Огнений, Багрянець; куржавина «іржа» > Куржавенко, Краснюк, Рудій. Прізвища Багряненко, Багрянець вказують на червоний (рудий) колір волосся. В антропонімах Шарлатовський, Шарлат зафіксовано діалектну назву яскраво-червоного кольору шарлат «багрянець, пурпур». Прізвище Моруженко також пов'язане з діалектною лексемою моругий, що позначає «рудий чи темно-сірий». З діалектною лексикою мають зв'язок і прізвища Заруда, Зарудько: діал. зарудити «почервоніти, окров'янитися». Очевидно,

92

первісно прізвиська Заруда, Зарудько називали червону або засмаглу до червоного кольору людину.

Прізвища, похідні від назв осіб за родинними стосунками

Ця лексична група є однією з найдавніших. Відображені в основах прізвищ лексеми з категорії особових назв (мати, батько, тато, син, свекруха, чоловік, дружина) тісно пов’язані з існуванням людей. Вони вказують на різні назви осіб за спорідненістю по прямій і непрямій лінії, назви осіб за свояцтвом та узагальнені іменування осіб за родинними стосунками, які, на думку О.В. Кровицької, «фіксуються вже у писемних пам’ятках Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. Більшість цих назв прийшла в українську мову з попереднього періоду, демонструючи таким чином мовну традицію у використанні лексичних одиниць (пор.: братаничъ, братеникъ, племеньникъ)».

Родинні стосунки здавна священні для українців. Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об'єднував соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Безшлюбність загалом засуджувалася суспільством. Повага громади до шлюбу зумовила шанобливе ставлення до всіх, хто одружувався, тому назви осіб за спорідненістю і свояцтвом є частотними в основах сучасних прізвищ: чоловік > Муж, Чоловік, дружина > Дружинін, зять > Зятішкін, Зятьков, Зятін, Зятьок, Зятько Зяти, сько, Зятюха.

Найпродуктивнішими серед твірних основ прізвищ є назви: 1) по прямій лінії: баба; дід; папа; мама, батя; неньо; 2) по непрямій лінії: дядько; брат; 3) за свояцтвом: кум; свояк; зять; 4) узагальнені йменування осіб за родинними стосунками: сирота; вдова. Слід відзначити значну перевагу назв чоловіків в основах сучасних прізвищ над назвами жінок (80% і 20%). Така вражаюча різниця пояснюється тим, що традиційно чоловік був головою родини. Жінка ставала головою сім’ї за виняткових умов: коли рано лишалася вдовою або коли батько мав набагато менший авторитет у сім’ї.

Відапелятивні прізвища з твірними прізвищевими основами з неособовим значенням (nomina impersonalia):

Прізвища, похідні від назв тварин та птахів

Деякі дослідники (М.Л. Худаш, М.О. Демчук, Г.Є. Бучко) схиляються до думки, що відзоонімні прізвища утворювались від давніх слов'янських імен дохристиянської доби. В той час назви тварин чи птахів охоче використовувалися в ролі особових імен. Вважалось, що такі імена могли надати дитині певних рис або захистити її від негативних впливів. Наприклад, називаючи сина Медведем, Вепром, Туром чи Буйволом, сподівалися, що він буде сильним, міцним. Після прийняття українцями християнської віри і запровадження нових церковно-календарних імен давні слов’янські імена не зникли безслідно, а поступово стали виконувати роль

93

прізвиськ, від яких потім утворювались прізвища. Звичайно, такі пояснення вчених варті уваги, але, на нашу думку, не можна однозначно виводити аналізовані прізвища лише від давніх слов’янських імен. Найбільш імовірним видається припущення, що прізвища цієї групи виникли на основі метафоризації за асоціативною зовнішньою чи внутрішньої подібністю з їх носіями: прізвище Вовк первісно могло позначати злу людину, Ведмідь – сильну тощо.

Поширеними є прізвища, в яких відображено назви різних птахів: горобець / воробей > Воробйов, Горобець; сокіл > Соколов, балабан «сокіл» > Балабан; орел > Орлов; ворона / ґава > Воронін, Гава; соловей > Соловйов; сорока > Сорокін; голуб > Голуб; чайка > Чайка; дрозд > Дроздов; сич > Сичов; деркач > Деркач; шпак / скворець > Скворцов, Шпак; пугач > Пугач; зозуля > Зозуля. У таких прізвищах відбито символи українства, серед яких актуальними є назви горобця, сокола, орла, ворона, солов’я тощо.

Прізвища, похідні від назв рослин і плодів

З давніх часів культ природи утворював основу життя людей. Тому цілком логічним є те, що лексеми на позначення назв рослин міцно «проросли» в українську етнокультуру. Пізніше флористична лексика широко відобразилася у прізвищах.

Висока продуктивність прізвищ із номенклатури рослинного світу тісно пов'язана з міфологічними віруваннями наших пращурів, з культом дерев, злаків та кущів. Народні знання та уявлення українців знайшли своє відображення у таких рослинних символах: дуб – священне дерево, символ міці та сили; верба – прадерево життя; символ опечаленої матері або вдови; калина – символ любові, щастя, здоров’я, багатства, краси, надії; рожа – символ краси, ласки; барвінок – символ шлюбу; яблуня – символ кохання і родючості; явір – символ смутку; береза – символ чистоти, дівочої ніжності тощо.

Учені не мають одностайного погляду на походження прізвищ цієї групи. Так, М.Л. Худаш, І.Д. Фаріон вважають, що вони утворилися «від давніх слов'янських автохтонних імен або вуличних прізвиськ за асоціативною зовнішньою, внутрішньою чи гаданою подібністю між зіставлюваними референтами», наприклад: Буряк, Береза, Явор, Дуб. В.О. Кравченко зазначає: «Назви плодових і овочевих культур відображають зв'язок іменованої особи з цими культурами як предметом діяльності – особа вирощує чи продає рослини, плоди, овочі», інші ж прізвища виникли як наслідок образної номінації чи випадкового називання». На думку Л.М. Щетиніна, флоризми потрапили в основи прізвищ через місцеві топоніми: «Дерева і кущі передовсім дали свої імена річкам і джерелам, балкам і байракам, на яких пізніше з'явилися хутори і слободи, що сприйняли назви найбільш прикметних місцевих орієнтирів. Такі топоніми склали широку базу для утворення відповідних прізвищ у мешканців хуторів Арєшкіних, Березових і т. д.».

94

Прізвища, похідні від назв страв, продуктів харчування

У прізвищах цієї групи відбилися назви українських національних страв, витоки яких сягають ще часів Київської Русі: паляниця, пиріг, калач, галушка, гречаник тощо. Народні страви мають різне символічно-священне навантаження. Головне місце у звичаєво-обрядовій сфері українського народу належить хлібу, який посідає чільне місце в системі традиційних цінностей. Серед рослинних страв значну роль відігравали страви із зернових: каші з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, куліш та ін. Українській кухні – більше, ніж російській чи білоруській – властиві овочеві страви, зокрема борщ, капусняк, гарбузова каша, страви з картоплі тощо.

В основах прізвищ, похідних від назв страв, «втілювалося побажання бути ситим, мати достаток у харчах або в якійсь конкретній їжі, але власна назва могла бути і вуличним прізвиськом за уподібненням чи порівнянням». Таким чином, ці прізвища вважаємо метафорично вмотивованими.

Найчастотнішими є прізвища, утворені від різних назв страв, зокрема: рідкі страви: борщ > Борщ; баланда > Баландін; м'ясні страви: ковбаса / колбаса > Ковбас; голубець > Голубцов; студень > Студенець; гурка «домашня свиняча ковбаса у гуцулів» > Гурков; шкварка «вытопленный кусочек сала, вытопка» > Шкварок; шпундра «кусочки поджаренной съ лукомъ свинины и бураковъ, сваренные въ бураковомъ квасе» > Шпундра; крученик > Кручеников; биток > Битко кров; 'янка «кровяная колбаса» > Кровяновський; каші: куліш «жидкая каша» > Куліш; каша > Кашин; мамалига «родъ кушанья изъ кукурузной муки» > Мамалига тощо.

Топоніми і гідроніми Топонім (від грец. τόπος «місце» і όνομα «назва») – назва місцевості,

регіона, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічна назва.

На відміну від топонімів, назви водоймищ (річок, озер, морів) називаються гідроніми.

Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там зараз.

Історію топонімів вичає наука топоніміка.

Топоніміка українських географічних назв говорить або про їхнє слов'янське походження (Біла Церква, Поділля, Монастирище, Вишгород, або про сліди неслов'янського субстрату (порівняйте сарматські гідроніми — назви річок: Хорол, Сула). Топоніми Криму свідчать про їхнє тюркське походження (Бахчисарай – «Палац-сад», Карадаг – «Чорна гора») або ж грецьке (Ай-Петрі – «Святий Петро»). Сама назва Крим означає «рів».

Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва села Берег від апелятива берег, назва річки Ріка – від апелятива ріка, або від власних назв (антропонімів), наприклад, назва міста

95

Івано-Франківськ — від власного імені. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви. Так, м. Сіверськ дістало свою назву від р. Сіверський Донець, яка, в свою чергу, означальну частину одержала від назв слов'янського племені сівери, сівера, що жили у верхній течії Сіверського Дінця, а іменникову – через найменування р. Дон від іранського «вода», «річка».

Формування загальнослов'янської топонімії, яка згодом лягла в основу давньоруської, отже й української топонімії, відбувалося протягом тривалого історичного часу під впливом різних народів і племен, і насамперед сусідів слов'ян. Слов'янська топонімія в І тисячолітті н. е. була поширена на значній території Центральної і Східної Європи. Загальнослов'янськими є назви лісових рослин: дуб, береза, липа, клен, ясен, єль (ялинка), верба, іва, ольха, сосна, рябина, калина, черемха і малина; лісових звірів, птахів, риб: карась, окунь, линь, осетер, йорж, щука, вовк, тур та ін., а також знарядь полювання і рибальства, наприклад ятір, невід, стрілка, тятива тощо і пов'язаних з ними топонімів. Так, до старослов'янських географічних назв слід віднести: Вепр, Десна, Бобр, Бобра, Тетерів, Уж, Прип'ять, Тисьмениця, Ломниця, Яблониця, Лозниця, Лига та ін. Подібні топоніми поширені на території Росії, Білорусі, Польщі.

Ряд назв, здавалося б застарілих, малозрозумілих, мають історичне, географічне чи інше наукове значення. Їх слід всіляко оберігати. «Географічні назви, як ніщо інше, допомагають заглянути за обрії затьмареної давнини, через них і для них побачити горизонт безхмарного прийдешнього. Тому бережімо їх від зникнення» (М.П. Янко).

2. Норми української етики і моралі в українській фразеології

Велику цінність становлять фразеологізми, а також прислів'я і приказки, які також належать до фразеології. Вони всебічно й багатогранно відтворюють різні сторони життя народу: возвеличують духовні цінності, таврують ганебне, висміюють вади, висловлюють співчуття, поради, вчать, наставляють і виховують людей. Наприклад: мир та лад – великий клад;

правда кривду переважить; не місце красить людину, а людина місце; скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.

Основним, невичерпним джерелом української фразеології є народна мова, якій властиві влучність, образність. Саме влучні, метафорічні вислови стають усталеними і поповнюють фразеологічні запаси мови. Ряд фразеологізмів є дотепними висловами з анекдотів, жартів та інших жанрів усної народної творчості: ростуть груші на вербі. У фразеологізмах відбиті спостереження над оточуючим життям, людьми, природою: жувати жуйку;

розправляти крила; скриготати зубами; задирати носа.

В української фразеології віддзеркалюються найрізноманітніші сфери життя народу, його історія, культура, суспільні відносини, виробнична діяльність, морально-етичні норми, погляди, вірування, прагнення. Історія багатьох фразеологічних зворотів здається загадковою і незрозумілою. Живе

96

людина, що добре знає свою справу і кажуть про неї : "Він на цьому ділі собаку з'їв ". А про незугарного працівника, який не вміє зробити того, за що взявся, говорять: "Зробив із лемеша швайку".

Так, історія фразеологізму перемивати кістки – займатись пересудами, обмовляти кого-небудь – зв'язана з обрядом другого поховання, яке організовувалось у східних слов'ян через кілька років після смерті людини. Наші предки вважали, що покійника треба звільнити від гріхів, зняти з нього закляття через очищення останків небіжчика. Перемиваючи кості в прямому значенні цих слів, пригадували життя покійного, переповідали окремі події, найскравіші сторінки біографії, говорили про характер, вихваляли, возвеличували його. Так, поняття перемивати кістки було пов'язане з аналізом життя, вчинків, рис людини, яку вдруге ховали.

Ще іншу сторону життя наших предків розкриває фразеологічний зворот сім п'ятниць на тиждень, який використовується для характеристики нестійкої, легковажної людини, яка часто міняє свої рішення, погляди, не дотримується своїх слів. Колись існував культ "святої п'ятниці". На відзначення "святої п'ятниці" будувалися церкви, день відкриття яких вважався в певній місцевості святом. У цей день приймали й честували гостей, поминали померлих. Біля церкви збиралося багато людей, організовувався ярмарок. Траплялися й такі люди, які не дотримувались слова і відкладали виконання своїх обіцянок до наступної п'ятниці або й переносили на інший день. У таких людей всі дні тижня перетворювались на п'ятниці, а обіцянки так і залишались не виконаними. Так і з'явився вислів, що став усталеним і досить точно характеризує непослідовних легковажних людей (за джерелом: http://blacktwhite.com).

Цілий ряд традиційних сталих казкових формул поповнив загальнонародний фразеологічний фонд, як-от: ні в казці сказать, ні пером описать (списать); скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться; за тридев'ять земель та ін.

Фразеологічним зворотам казкового походження властиві всі особливості так званих "малих фольклорних жанрів" (прислів'їв, приказок, загадок, примовок, приповісток) – глибинна символізація значення, сталість і водночас гнучкість форми, художня виразність Наведемо найхарактерніші з цих зворотів, які стали народними приповістками: А дітям казка і бубликів в'язка; Був собі дід та баба та полізли на граба; І я там був, мед-вино пив по бороді текло, а в рот не попало; За діда-прадіда, За царя Гороха (Митроха), як було людей троха; За царя Панька (Тимка), як була земля тонка; За морем золото даремно, але як добратися; Кажу-кажу казки через перелазки; Ні здумати, ні згадати, ні пером описати; Ось тобі казка, а мені бубликів в'язка; Стоїть на воротях у червоних чоботях; То ще за того царя, коли не було сухаря; Скоро казка мовиться (швидко казка кажеться), та не скоро (не швидко) діло робиться.

97

3. Роль громади, громадської думки. Норми громадського співжиття

Селяни у господарському і побутовому сенсі продовжували перебувати здебільшого у великій залежності від неписаних законів і звичаїв громади.

Життя сільської громади вирізнялося різноманітними формами інтенсивного контактування між її членами, взаємною інформованістю і гласністю. Навіть у дуже великих селах (на 300 чи 500 або й більше дворів) усі мешканці знали один одного, знали, чия дитина чемна, послушна, а чия лінива, задерикувата та ін. Знали людей не лише за прізвищами, а й за прізвиськами..

Більша чи менша громада жила одним життям. Жали жито – всі в "одній руці", згрібали сіно на одному лузі, йшли молитися до однієї церкви, разом збирали гриби, ягоди, співали й жартували на весіллях, сумували та плакали на похоронах. Особливі усталені форми і місця контактування мала кожна вікова або інша група. Про кожного члена громади створювалася громадська думка, якою ніхто б собі не дозволив нехтувати.

З-поміж традиційних форм контактування членів громади, а також з членами сусідніх громад були взаємні гостини в дні храмових свят.

Зазвичай кожна церковна громада двічі на рік мала храмове свято. Одне – як традиційне від часів давньої церкви, інше – як день посвяти діючої церкви (або як день чудотворної ікони, цілющої сили святої води та ін.). Храмові свята найчастіше припадали на теплу пору року: весняного Миколу, літнього Івана, святих Петра і Павла, святого Іллю, Чесного Хреста, Першу і Другу Пречисту тощо. Таке свято шанувалося не лише мешканцями села – до нього готувалися родичі та знайомі з інших сіл.

Зближувало людей також паломництво до релігійних святинь, серед яких першість належала Києво-Печерській і Почаївській лаврам. Ішли на прощу не поодинці, а групами, добиралися пішки, проходячи через десятки сіл і містечок. Велика господарська й інформативна роль у зв'язках сільської громади з зовнішнім світом належали ходокам, – своєрідним посланцям громади у різні урядові інстанції, до власника поміщицького маєтку тощо. З кінця XIX ст., а особливо з 1906 p., сільські громади вибирали ходоків у східні губернії та області Російської імперії для з'ясування умов переселення й отримання частки на поселення односельчан. Це було дуже поширене явище.

Колоритом громадського побуту стали ярмарки. Сюди з'їжджалися купці, продавці й покупці з великої округи. Були ярмарки повітових містечок і нерідко – окремих сіл. Тут збували продукти землеробства, тваринництва, а місцеві ремісники – різні вироби з дерева, металу, шкіри, вовни та ін. Крім цього, можна було збувати сільськогосподарську продукцію, купувати крам, одяг, взуття, забавки, дрібний сільськогосподарський інвентар. Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід'ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв'язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних

98

угод, після чого сторони розпивали "могорич". Однак жодна сторона вже не могла відмовитися від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації й знань, насамперед великої виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл.

Однією з форм спілкування і духовного життя громади були церковні хори, що об'єднували по 10-20 найкращих співаків і співачок села.

Виразною рисою громадського побуту в Україні (а також і в Росії, Білорусі) були толоки як засіб виконання таких видів робіт, котрих сам селянин просто не міг виконати, і як засіб допомоги господарствам вдів, одиноким старим людям та як форми взаємодопомоги. Це давало змогу перевезти куплену на далекому селі хату, клуню, хлів, молотарку або млин чи вітряк, окремо дубового вала чи дуба на вала, олійню та ін. Наприклад, для перевезення вітряка, розібраного відповідними позначками, необхідно було близько 50 підвод, зокрема під навантаження вала вимагалося робити розвору з двох-трьох возів. Сильні коні та вози потрібні були, щоб перевезти млиновий камінь. До 20 возів брали селяни, аби перевезти хату чи господарську будівлю. Безумовно, одна селянська підвода не спроможна була це зробити. Та й затягнулося б таке перевезення на 20-50 днів. Долучалася і небезпека крадіжок матеріалу. Тому всі члени громади розуміли необхідність виконання робіт толокою, і кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання господаря, котрому необхідна допомога. На таке прохання не випадало відмовляти. За участь у толоці господар не платив, але повинен був зробити толоку-гостину. Знову ж таки, коли робота завершувалася, господар і господиня старалися приготувати гарний обід з доброю горілкою. Коли ж толока тривала впродовж дня, тоді обіду не давали, а переносили гостину на неділю – після того, як люди виходили з церкви.

Будівництво хати, стодоли й інших споруд також вимагало чимало робочих рук. Тому іноді селяни влаштовували толоки, але лише на зведення каркасу будови. Всю іншу роботу виконували найняті майстри і помічники та члени сім'ї. Для вдів, сиріт, калік толока проводилася саме як допомога і дуже часто з ініціативи сусідів або сусідок. Такими толоками зорювали й засівали поле, збирали та звозили врожаї, ремонтували хати або господарські будівлі. Частували після таких толок не завжди. Однак вдови чи старші люди намагалися (бодай скромно) це зробити. Зрештою, толоки як форма взаємодопомоги використовували при обмолоті зернових молотарками (необхідно було близько 20 робітників).

Подібними до толок за взаємодопомоговим характером були супряги, їх використовували бідніші господарства, котрі мали по одному коневі чи волові, неповний реманент для обробітку ґрунту або ж тяглову силу, а не мали реманенту. Коли в супрягу об'єднувалися господарства з різними за величиною ділянками поля, між ними проводився відповідний розрахунок "пішими" роботоднями або іншим способом. Господар, у якого працювала

99

супряга, за звичаєм годував і всю худобу, і своїх партнерів.

Справою громади була організація випасу худоби у весняно-літній період. Як уже зазначалося, громадського пастуха череди вибирали копа, віче, сход. Вибирали зазвичай бідного селянина, нерідко бідного парубка, але такого, до котрого було довір'я як до чесної людини. Пастухові (у південному районі – чабану) доручали доглядати за коровами, вівцями, іншою худобою.

Громадське життя у селі характеризувалося так званою автономією за статтю (чоловіки, жінки), сімейним становищем (одружений і неодружений), віком (старші чоловіки і жінки, молодь, діти), економічним становищем (багаті, середні та бідні господарі, наймити). Особливими формами і традиціями вирізнялося життя парубочих і дівочих громад. Соціально-звичаєва своєрідність становища неодруженої молоді полягала у її меншій відповідальності за стан справ у господарстві, за податки, утримання дітей і непрацездатних у сім'ї. Це створювало об'єктивну основу її відносної свободи, можливостей дозвілля, вибору ціннісних пріоритетів. Хлопці починали парубкувати з 16-18 років, а дівчата дівувати – з 15-16 років. Спрямовували дозвілля молоді парубочі й дівочі громади. У невеликому селі було по одній парубочій і дівочій громаді, у великому – декілька. Парубочу громаду очолював найавторитетніший, зазвичай, сильний юнак (старий парубок, отаман, береза, заводій), а дівочу – дівчина, котра вміла гарно співати (заспівувати), легко вступала у контакт з господинею хати, де найчастіше проводилися вечорниці та досвітки. Така дівчина показувала приклад і в праці.

Вечорниці були цікавими осередками спілкування, що поєднували і роботу, і розваги. У веселому дівочому гурті, де знали так багато пісень, і робота йшла швидше. Довгими зимовими вечорами все одно треба було шити та прясти, і вкупі це було робити значно легше, веселіше. І зима не здавалася такою сумною.

Зазвичай на вечорниці (відбувалися вони взимку) збиралися дівчата, щоб працювати, та нерідко до них трохи пізніше приходили хлопці: пустували, смішили, заважали, проте всім було весело. Охолоджувати гарячу вдачу, підтримувати лад мала власниця хати, де проходили вечорниці. Зазвичай це була вдовиця, у якої молодь винаймала хату спеціально для вечорниць. Звичайно, усім селом туди влізти було неможливо, тож кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Тут не тільки повідомляли сільські новини, обговорювали сільське життя, не тільки співали, а й розповідали небилиці – дивні, химерні історії. І хоча всі знали, що така нісенітниця не може бути правдою, усе одно слухали залюбки, особливо коли оповідач був умілий і міг привернути до себе увагу. Зазвичай вечорниці тривали з пізньої осені до початку Великого посту, адже веселитися, співати пісень у цей час – гріх. Улітку вечорниць не було, їх замінювала вулиця – як видно із назви, це були дійства, спілкування, що проходили на свіжому повітрі.

Практично повсюди в Україні були поширені ночівлі хлопців з дівчатами. Лягали спати після вечорниць. До хати вносився куль або кілька

100