Лекции Укр культура

спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну. Скрині були різьблені, ковані, мальовані, у бідних – із чистого прикрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, – це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Удень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник – це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати.

Інтер'єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжопідмазану долівку тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою («празничною») вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов'язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

Усі меблі – ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу – повинні були прикрашати кімнату, тому їх оздоблювали різьбленням чи розписом. Крім того, оздоблення виконувало функцію оберега для будівлі. Інтер'єр хати був гармонічним і досконалим з господарського, архітектурного та естетичного погляду.

3.Етносимволи як продукт національної творчості

Вінтер'єрі відображалися значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не

61

знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. Отже, це був своєрідний охоронний засіб, що рятує від «поганих очей».

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, оберегів, прикрас, елементів інтер'єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл – леміш від плуга. На стелю підвішували різні прикраси-обереги у вигляді птахів, їжаків чи «павучків», виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі обов'язково лежав обрядовий хліб – калач. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, – жіноче. На Покутті ця солома називається «баба». Отже, за своїм значенням символіка Різдвяного інтер'єру сягає найдавніших глибинних звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від доби трипілля.

Обрядовість житла так само пов’язана з українською народною символікою. Так, селяни уважно ставилися до вибору місця для нової хати. Бажано було, щоб город був за хатою до річки, ставка або на долину. Місце для хати повинно було знаходитися на цілині, де "спокійна" земля. Завжди дивилися, щоб на обраному місці зранку не було роси. Селяни не будували хати на садибі, де жили п'яниці, де часто хворіли, де були сварки і розлучення, злочини, вбивства, де був похований повішений тощо.

Існував обряд, за допомогою якого перевіряли правильність обрання місця для нової хати. Під кожним рогом майбутнього будинку забивали дерев'яні кілки або клали камінці, біля яких після заходу сонця, таємно від людей, насипали певну кількість (27, 30, 33, 36) зерен жита або пшениці. Посередині клали на столику, застеленому рушником, хрест, хліб-сіль і ставили посудину з водою. Вранці до схід сонця перевіряли, в якому стані усі ці речі. Такий магічний обряд виконували тільки чоловіки. Місце для хати обирали тільки навесні чи влітку.

Цікавий також був обряд закладання хати – "квітка". На місці, де буде піч, ставили стілець, застелений рушником, клали хліб-сіль, ставили чашку води або вина. Хрест робив старший майстер. По закінченні на греблі даху ставили хрест, колоски збіжжя, букет квітів. Після зведення стін майстер прибивав до сволоку хрест і квіти. Господар прив'язував до сволока кожух, скатертину, хустку з хлібом-сіллю. Майстри виконували обряд "квітка'' на знак господареві, що треба сплачувати гроші за роботу і накривати стіл. Після будівництва частину даху над сіньми залишали непокритою, "щоб вилетіло все нечисте".

Входини до нової хати відбувалися так: літній чоловік (батько, кум) входив першим з іконою або хлібом-сіллю, благословляючи на всі боки помешкання. Ікону залишав на покуті. Молоді господарі заходили до хати, тримаючись за кінці рушника. Літня жінка посипала всіх зерном, дрібними грішми. Молодим господарям приносили подарунки.

62

Обов'язково виконувався обряд освячення житла. Хату обкурювали ладаном. Батьки приносили подарунки молодим господарям, а родичі та сусіди

– клуночки з житом, хліб-сіль іложки.

ЛЕКЦІЯ 6 Основні традиційні заняття українців

1.Народні промисли і ремесла.

2.Ужитково-декоративне мистецтво (вироби народних майстрів).

3.Український національний одяг.

4.Символіка кольору.

1.Народні промисли і ремесла

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла в Києві, Чернігові,Львові,Галичіта іншихмістах.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, відмінності у різних етнографічних групах. Твори народного мистецтва містять як духовні,такіматеріальніознаки,вираженівхудожніхтворах.

Художні промисли–видидіяльності, яківимагалискладногоустаткування і тривалого навчання: малярство, шовкоткацтво, золотарство, художнє різьблення, декоративнийрозпис,вишивка,гончарствотощо.

Ремесло – це дрібне виробництво мистецьких творів, основою якого є переважноручнатехніка (ткацтво, килимарство, витинанка,писанкарствотощо).

Технологія вироблення товарів у народних ремеслах передавалася з покоління в покоління. Тому саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції.

Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний. Якщо гончарство належить до промислів, то вишивка, ткацтво можуть бутиякремеслами,такіпромислами(тобторечівиготовлялисяіна продаж).

Гончарство–стародавнє ремесло,яке виниклоще вепохунеоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. В далекому минулому керамічний посуд робився вручну, а пізніше – за допомогою гончарного круга (IV ст. до н.е.). У період середньовіччя використовується більш удосконалений ніжний гончарний круг. Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з чіткими орнаментальними смугами. Українськігончарівиробляли різноманітний посуд для зберігання, виготовлення та подачі їжі на стіл: горщики, миски, полумиски, глеки, глечики, гладишки, баньки, довжанки, куманці, а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу,димовітруби,дитячііграшки,дрібнускульптуру.

У ХVІІ-ХVІІІ ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували різнокольоровими емалями. Чільне місце посідали рослинні, квітковіорнаментинамискахта кахлях.

63

На Полтавщині осередками гончарства стали Опішня, Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни. В Середньому Подніпров'ї такими центрами є міста Васильків, Обухів,Канів,селаМоринці,Гнилець.

Для посуду з Опішні, в районі якої були запаси високоякісної глини, були характерні тонкостінність та двотрьохкольорові розписи. Опішня прославилася також декоративною керамічною культурою та дитячими іграшками (баранці, леви, коники, куманці).

У ХІХ ст. на Гуцульщині провідним осередком гончарства став Косів. Косівська керамікавідзначається оригінальнимрозписом.

Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх гончарних центрахЛьвівщини–Глинському,Лагодові,Яворовіта ін. містах.

Наприкінці ХХ ст. українське гончарство поволі занепадає. Усе менше залишилося досвідчених гончарів. Стають до ладу керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, яка імітує народні гончарні вироби. До традицій народногогончарства звертаютьсягончаріОпішні,Косова, Львова.

Гутництво – вироблення виробів зі скла – було відоме в Україні понад тисячу років. Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температуріувеликихглинянихгорщикахпіску, вапнякутапоташу.

Вироби з гутного скла майстер-склодув створював безпосередньо біля скловарної печі шляхом вільного видування або за допомогою форм. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: зайчики, півники, баранці, намисто, свічники.

Нині гутницькі промисли – рідкісне явище в Україні. Відомі три осередки: одинвІвано-ФранківськійобластіідванаЛьвівщині.

Ткацтво – один із найдавніших і найважливіших елементів національної культуриукраїнськогонароду.Вономаєбагатовіковуісторіюіглибокітрадиції.

Основними прядильними волокнами в українців з давніх часів були вовна, коноплі, льон. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним із найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитку вручну за допомогою веретена і прядки, відомих натериторіїУкраїнищезепохинеоліту.

Численні археологічні знахідки прядильно-ткацьких знарядь засвідчують значне поширення і високий рівень ткацтва на теренах України в період трипільськоїкультури.

Фарбували тканини за допомогою рослинних барвників: витяжки з дерев та рослин.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Починаючи з ІХ-Х ст., на основі домашнього традиційного заняття ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла й існує до нашихднів. У ХІV ст. цехи по виготовленню тканин існують в багатьох містах західних земель України: Львові, Самборі, Дрогобичі, Стриї, Судовій Вишні тощо. Цехові ткачі виготовляють різні види тканин та товарів: полотно, сукно, скатертини, рушники тощо.

64

УХVІІ ст. на основі цехів з'являються мануфактури, які проіснували до ХІХ ст. Продукція цих підприємств мала значний попит на місцевих ринках та йшла на експорт. Мануфактури були перехідною формою організації праці від цехів до машинної капіталістичної промисловості. Отже, протягом віків вони існували паралельно з домашнім виготовленням тканини. Тканини виробляли в цехах, мануфактурах, на фабриках.

Сьогодні значно скоротилося виробництво тканин у домашніх умовах, проте їх продовжують виготовляти в Карпатах, на Поліссі та в деяких районах західних, центральних та східнихобластей України.

Багаті традиції народного ткацтва Львівщини примножує колектив ткацького цеху Львівського художньо-виробничого комбінату. Тут виробляють вовняні тканини художнього рівня, серветки, доріжки, наволочки тощо. На Косівському художньо-виробничому комбінаті тчуть накидки на крісла, серветки,доріжки, рушники.

Килимарство – традиційна, найбільш важлива і поширена у всіх місцевостях України галузь народного ткацтва. Археологи знаходять рештки килимових виробів ів античнихмістах та скіфськихоселях.

Удавні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон таконоплі.

Вишивка – один із давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Археологічні знахідки доби палеоліту засвідчують наявність вишивки на теренах України. Матеріалом для вишивки здавнаслужилидомотканавовняна,лляна, конопляна тканина.

Ународіглибоко шанували вишиванки, зберігали їх, передавалияк реліквії дітям, онукам. Це був і оберег, і глибокий символ приналежності до свого роду, світлих душ, пам'яті та любові.

Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання життя. Вишивання вбрання – давня східнослов'янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори – очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг – жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг – кожухи, свити, юпки; рушники. В українській вишивці органічно співіснують рослинний, геометричний (ромб, хрест) та геометризований (тваринний –зображення птахів, тварин) орнаменти.

Вважалося, що вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду; а отже, від умирання. На превеликий жаль, втрачено багато старовинних орнаментів,яківікамипередавалисязродуврідякмагічнізахисніобереги.

Викристалізовувані у процесі історичного та культурного розвитку мотиви орнаменту, композиції та колорит, характерні для кожного реґіону України, успадковуються внаш час.

В Україні працює чимало талановитих вишивальниць, які у своїй творчості спираютьсянабагатітрадиціїукраїнськоївишивки.

2. Ужитково-декоративне мистецтво (вироби народних майстрів Донбасу)

65

Народне мистецтво Донбасу невід'ємне від давньої і сучасної культури України. Орнамент, який утворює на Сході України дивне поєднання рослинних і геометричних образів, ще й досі зустрічається зображеним на воротах, наличниках, віконницях жител нашого краю. Це є

на Придінців'ї, звідки ще кілька десятків років тому по всьому Донбасу миколаївські, райгородоцькі та пискунівські майстри розвозили гончарні вироби. А ще на початку нинішнього століття у хатах зберігалися стародавні народні картини, масовим було розмальовування фарбами коників, птахів, ромбів і квадратів на воротах, віконницях, дверях. Жінки ткали, крім

Так, популярний на Донбасі малюнок на склі більше не виробляється. Вершиною такого мистецтва є творчість народної майстрині з села Володимирівки Волноваського району М.Р. Сіриченко, яка у післявоєнний час створила кілька десятків малюнків на склі.

Декоративний розпис бере свій початок у настінних хатніх малюнках, які були популярними в українських селах у минулі століття. У наш час цей вид розпису майже зник. Але народна традиція перейшла в інші види мистецтва, зокрема в мальовки. Центром таких мальовок є село Петриківка на Дніпропетровщині. Народні майстри з того краю стали відомими в Україні і поза її межами.

Майстром народного мистецтва на Донеччині є Марія Іванівна Наумчук. Понад п'ятдесят її картин зібрано в Донецькому обласному художньому музеї. Представлено її творчість і в столичному державному

Наумчука. Як згадує її дочка Ромуальда Карпівна, мати в колгоспі майже не

Про довоєнний період творчості М. Наумчук відомо сьогодні мало. За спогадами дочки, мати у той період малювала олійними фарбами. У кінці 30- х років Марія Наумчук вступила до Київського художнього училища, але Друга світова війна перешкодила їй у цьому. Так вона і не здобула спеціальної художньої освіти.

66

Після війни в її творчості настав новий етап: вона звернулась до жанру народних мальовок і стала малювати в техніці гуаші. На початку 50-х років за мотивами її малюнків було випущено Міністерством зв'язку кілька поштових листівок із зображенням квітів. Після смерті чоловіка, у 1970 році, художниця переїхала в Донецьку область, у Старобешівський район. Сюди вона приїхала до своєї дочки, яка після закінчення Білоцерківського сільгоспінституту була направлена на Донбас.

Мальовки М. Наумчук, які знаходяться в Донецькому художньому музеї, створені тут, на Донеччині. Дослідники творчості майстрині відзначають, що її роботам притаманне поєднання напівреальних і напівфантастичних образів народного мистецтва, створених фантазією автора. Споконвічні образи добра і зла, лірична щиросердність і спокійна мудрість природи, мрія про світлу долю людини – все це складає світовідчуття творчої особистості М. Наумчук.

Художниця користується обмеженою палітрою кольорів – переважно червоним і чорним – одвічними фарбами українського орнаменту. Улюблені персонажі мальовок – квіти, птахи та домашні тварини: це й український півень, і екзотична пава, і грайливий бичок з поросятком. Відчутною у творах М. Наумчук є художня умовність, яка проявляється часто у порушенні звичних для нас пропорцій живого світу землі. Так, дівчинка гладить рукою півня, який кілька разів більший за неї, а квіти, їх оточують, більші за дівчину і півня. Та це не порушує сприймання мальовок, а навпаки підкреслює їхній зв’язок з глибинами уснопоетичної творчості – з казками та легендами.

Основи такого світовідчуття були закладені у творах старовинного українського мистецтва, і Марія Наумчук передала це з художньою переконливістю. Серед видатних майстрів народного мистецтва і своїх ровесниць Ганни Собачко, Марії Приймаченко, Катерини Білокур наша землячка посідає почесне місце.

Померла М.І. Наумчук у 1991 році. Похована на кладовищі села Комунарівки Старобешівського району.

ХУДОЖНИКИ ДОНЕЧЧИНИ

Творчий доробок донецьких митців живопису, графіки, скульптури, монументального та декоративно-ужиткового мистецтва знайомить з красою землі Донбасу, її мужніх та працьовитих людей-шахтарів, металургів, відомих діячів науки та мистецтва.

Дереза Анатолій Федорович. Народився 20.04.1952 р. у м. Горлівка Донецької області. Член Спілки художників України з 1990 р. Працює у галузі монументального мистецтва у різноманітних техніках – мозаїка, розпис, вітраж та інші, а також у різних жанрах станкового живопису. У 1979 році закінчив Харківський художньо-промисловий інститут, факультет «Інтер’єр та обладнання» за фахом художник декоративного мистецтва. Творчу діяльність активно поєднує з викладацькою. У 1980-1998 рр.

67

викладав у Донецькому державному художньому училищі (малюнок, живопис та композиція).

З 1999 р. – у Донбаській національній академії будівництва і архітектури (малюнок, монументальне мистецтво, живопис). Делегат ІІ і ІІІ

з’їзду НСХУ (1996 р., 2001 р.). Учасник міжнародних, всесоюзних, всеукраїнських та обласних виставок і конкурсів.

Орликов Євген Йосипович. Народився 16.08.1941 р. у с. СолдатськоОлександрівськ Ставропольського Краю. Член Спілки художників України з 1982 р. Працює в галузі монументального (мозаїка, вітраж, розпис, рельєф) та сакрального мистецтва, станкового живопису (пейзаж, натюрморт, портрет), графіки. Закінчив Дніпропетровське державне художнє училище та Київський державний художній інститут. Доцент кафедри архітектури Донбаської національної академії будівництва і архітектури, доцент філіалу Київського інституту підприємництва, реклами та дизайну. Учасник всеукраїнських, республіканських, обласних виставок та республіканських творчих груп. Роботи знаходяться у музеях України, приватних колекціях Словаків, Чехії, США, Німеччини, Ізраїлю, Канади.

3.Український національний одяг

Розвиток українського костюма на всіх його етапах відбувався в тісному зв'язку з іншими культурами. Традиційне вбрання розкриває глибинне коріння історії українського народу, пов'язане з ранньослов'янським періодом, а особливо з найвищими досягненнями культури Київської Русі. Чимало знахідок свідчать і про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного взуття, великої кількості прикрас.

Зберігаючи давні традиції, український костюм постійно розвивався й трансформувався. Так, у костюмах кінця ХІХ – початку ХХ ст. простежується наявність культурних цінностей різних епох. Деякі елементи традиційного костюма, які дійшли до нашого часу (колорит, характер орнаменту, окремі деталі тощо), несуть сліди найдавніших цивілізацій.

До кінця ХІХ ст. по всій Україні до складу натільного одягу (як у жінок, так і у чоловіків) входила виключно сорочка. Наступну групу вбрання, що прикривало і захищало стегна людини, можна назвати поясним одягом. До такого виду жіночого вбрання належали розпашні (плахти, запаски, опинки, дерчі) та глухі спідниці. У чоловіків поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називається основним комплексом костюма.

Жіночий селянський костюм складався із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих полотнищ орнаментованої вовняної тканини. Незшитий стегновий одяг (розпашний) – запаска, плахта. Зшитий стегновий одяг – спідниця (літник, фартух, димка). Одяг типу плахти був поширений на Подніпров’ї і мав дуже давнє походження. Головний убір жінки мав ритуальне значення. Закривання волосся було обов’язковим. Дівчата заплітали волосся. Головним убором

68

дівчат була смуга тканини або вишита стрічка. У свята дівчата надівали вінки з квітів, заміжні жінки – хустки. Заміжні жінки скрізь в Україні покривали голову очіпком. До кінця ХІХ ст. був поширений давній головний убір – намітка, оздоблена вишитим або тканим орнаментом. Намітку одягали на надітий на голову обруч (кибалку) з картону або на очіпок. Взуттям були плетені або шкіряні постоли.

Найпоширенішою в Україні жіночою прикрасою було добре коралове намисто. Заможні дівчата прикрашали себе дукатами, лічманами (кокарда з підвіскою), згардами (намисто з литих мідних хрестиків). Дуже багато виробів виготовляли в західнихобластяхУкраїни з дрібного бісеру.

Комплекс чоловічого селянського одягу складався із сорочки до колін, що одягалась навипуск та підперезувалась шкіряним або в’язаним поясом, а також нешироких штанів. Сорочка слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Чоловік приносив у дім з рідної сім’ї 2-3 сорочки. Після заручин наречена готувала білизну для майбутнього чоловіка. Головний убір чоловіка становила валяна шапка, взуттям служили личаки або шкіряні постоли.

Одяг запорізького козацтва включав білу сорочку, шаровари, пояс, черкеску, каптан, жупан, хутряну шапкуз лисиці, чоботи.

Одяг заможних городян. Використання орнаментованих тканин було продовженням культури традицій Русі, які підкріплювались постійними торговельними контактами з європейськими країнами та Сходом.

У ХІV-ХVІІІ ст. вбрання заможних громадян і шляхти шили з дорогих тканин – парчі, оксамиту, штофу, тонкого сукна, привезеного з Англії, Франції. Головні убори відзначались різноманітністю форм і матеріалів: круглі оксамитові шапки, сукняні ковпаки з соболиним та лисячим хутром. Знатні чоловіки носили дві сорочки – нижню і верхню. Верхня сорочка була з шовку, прикрашалась вишивкою. Верхній одяг заможних міщан оздоблювався хутром. Поширеним зимовим одягом були хутряні кожухи та шуби. Найбільш поширеним взуттям були високічоботи з кольорового сап'яну інизькі – "боти".

В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів і зурочення. Одяг – своєрідна ізоляція. Наприклад, в народі й нині існує повір'я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини.

Таку ж роль оберега відігравала вишивка. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду, а отже, умирання. Це давня українська традиція протистояти злу красою. Поступово магічне значення речей перетворювалося на естетичне. На жаль, втрачено багато старовинних орнаментів, які віками передавалися з роду в рід як магічні захисні обереги. Наші предки не тільки зображали кружки, зубці, ромби, зигзаги, але й «читали»: це була складна абстрактно-знакова система. Ці знаки символізували зображення землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Так,

69

ромбічні узори землеробських племен трипільської культури були символом родючості. Такими орнаментами прикрашали фігурки богинь, жертовні посудини. Ромб із крапкою посередині – символ засіяного поля. Ромб із відростками або закрутками на зовнішніх кутах символізував проростання зерна. Круг, розетка – зображення сонця. Дерево з численними гілками, квітами – Дерево Життя, продовження роду. Зображення листків – пам'ять про те, що пращури наші втиралися дубовим листям, – поширене на українських рушниках. Можливо, такі рушники були обрядовими на святі Перуна. Взагалі рушник є одним із найдавніших ритуальних атрибутів, символом, який поєднує людину з її предками, не дає забути свого роду. Рушники вішали в лісі на деревах, у хащах, їм вклонялися, до них молилися. Ці речі були священними, ніхто не смів їх зневажити.

Упівденно-східному регіоні мешкають представники багатьох народностей і національностей, які рідко де проживають компактно, бо розчинились в загальній українській масі. Це взаємно збагатило всіх нас. Майстрині вишивки засвоїли і використовують елементи таких культур, як російська, білоруська, молдавська, грецька тощо. Тому наша вишивка на цьому фоні має свої особливості, які властиві "степівчанам" (мешканцям відкритого простору). Для візерунків характерна прозорість і легкість. В них багато сонця і повітря. Тло вишиванок зашивається частково, а не повністю. Орнаменти вишиванок яскраві червоно-чорні на світлому (білому) тлі. У них більше червоного, ніж чорного. Гама кольорів тепла. В регіоні мала розповсюдження техніка вишивання "білим по білому". Два століття тому вишивали по білому полотну невибіленими нитками або навпаки, по невибіленому полотну – вибіленими нитками. Зараз переважають великі натуралістичні квіткові візерунки.

Своєрідністю відзначався костюм гуцулів. Гуцули носили шкіряний пояс (черес) з металевими прикрасами, штани з білого полотна (покрениці), кольорового сукна (крашениці) або білого сукна (гачі). Знизу вони закочувались і вишивались. Носили кептар (кептар) – овчинна безрукавка – й сердак – короткий піджак із домашнього сукна темного кольору. Зверху вдягалася прямоспинна довга манта з пелериною. Обов’язковими елементами були шкіряна, прикрашена тисненням, торбинка, яку вішали через плече (тобівка), а також порохівниця (перехресниця) і топірець. Чоловіки, як і жінки, носили намисто з плодів, у яке вплітали мідні гудзики, а також браслети і мідні ланцюжки.

Угуцулів заплітали коси не тільки дівчата, а й заміжні жінки. Прикрасами були згарди – нанизані на шнурок хрестики, ковтки – нанизані з різнобарвного бісеру сережки.

Здавна одяг виконував різні функції: практичну, захисну, обрядову,

оберегову, знакову, соціальну, національну.

Дуже важливі функції – практична і захисна. Проте не менш значущою була й оберегова функція. Захисна функція полягає в захисті тіла людини від негативних впливів зовнішнього середовища. Це зумовило появу великої

70