Лекции Укр культура
.pdfсуздальські – щоб або заволодіти Київським столом, або зруйнувати його як етно-історичного суперника, як символ державності, багатовікової слави іншого народу.
Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський послідовно боролися за ідеал Соборної України в межах етноукраїнської Києво-Руської держави. Відомо й те, що легенда про «колиску» трьох братніх народів», з яких один (до того ж той, що обіймав іншу територію) виявлявся «старшим», мала далекосяжні наміри і в час царизму, і в час більшовизму: тим Україна позбавлялася праісторії й правітчизни, а в майбутньому це було підставою для політики «возз'єднання» всіх земель в єдиній Російській імперії.
ВЕЛЕСОВА КНИГА
Велесова книга – унікальна пам'ятка староукраїнської культури з V-ІХ ст. За своїм змістом, походженням, лексикою, долею вона має величезне значення для розуміння української минувшини.
У вирі подій 1919 р., у серпні місяці полковник полку Маркова Білої Гвардії Ф.А. Ізенбек опинився у спустошеному маєтку на півночі України – як тепер вважають (Б. Ребіндер), у володінні родини Задонських. У бібліотеці він звернув увагу на розкидані по підлозі дощечки, дуже древні на вигляд. Закінчивши не лише Морський Корпус, але й пройшовши студії в Академії художеств, Ізенбек одразу збагнув виняткову вартість знахідки і наказав зібрати дощечки і ретельно їх оберігати. Згодом, волею долі, Ізенбек (і дощечки) опинилися аж у Бельгії, де й почалося опрацювання їх таємничої суті.
«Дощечки Ізенбека», як їх часто називають, по його смерті у Брюсселі в 1941 р. зникли. Однак, на щастя, залишилися сумлінні копії їх, здійснені у 1925-1939 рр. талановитим українським дослідником Юрієм Миролюбовим, залишився опис їх, а також фотографії чотирьох дощечок. Дощечки були березові, розміром приблизно 38 на 22 см, завтовшки 6-8 мм. Деякі частини їх були геть струхлявілі, але й того, що залишилося, достатньо, щоб вести мову про культурну вартісність зображеного на дощечках. На кожній з них у куточку був якийсь простий малюнок – тварина, сонце чи ше щось, а на поверхні були накреслені лінії, під якими розміщувався текст. На думку Б. Ребіндера, паризького вченого українського походження, цей текст було зроблено або розжареним етилом (з наступним нанесенням фарби), або ж, найімовірніше, технікою, яку використовують в українському писанкарстві дотепер: на дощечки наносився віск, потім робились у ньому подряпини, а далі занурювали у рідину, яка просочувала продерті місця.
Знаки, якими намальований текст на дощечки, складають праукраїнську абетку, названу Сергієм Лісним (Парамоновим), дослідником з Канади, «влесовицею», котра має виразні паралелі з абеткою давньогрецькою і є докириличною. Вона складається з двадцяти п'яти букв і трьох подвійних звуків: оі-іо-іа. Сам текст було названо «Велесовою книгою» («Влес книгою») – одна з дощечок почанається присвятою: «Я присвячую цю книгу нашому Богу Влесу, вищій силі, яка нас захищає». Дослідження засвідчили
21
його виразно протоукраїнський характер, як в історичному, так і в мовному контексті. Події ж бо, описані в книзі, подовжують історію нашої країни і її автохтонного етносу ще принаймні на півтори тисячі років до Володимира Великого. Виклад доведено десь до 870 р., бо в книзі згадується Рюрик, князь Новгорода, але не згадується його спадкоємець Олег.
З мовного ж погляду «Велесова книга» настільки виразна, що українець може читати і розуміти її навіть без перекладу, подивовуючись кришталевій чистоті та ясності її лексики, чимало втраченій в сучасній мові під пізнішими староболгарськими, польськими чи російськими нашаруваннями.
Перекладами, аналізом та тлумаченням книг займалося багато дослідників: Юрій Миролюбов, А.А. Кур (Куренков), Сергій Лісний, М.Ф. Скрипник, Володимир Шаян, Олесь Білодід, Валерій Шевчук та ін. В радянській історіографії цей твір було оголошено фальшивкою «буржуазних націоналістів», котрі «зазіхнули» на офіційну доктрину про Київську Русь як попередницю Росії, про «спільну колиску» тощо. Але нині, на щастя, проблема ідентичності, тобто справжності «Велесових книг», практично розв'язана в позитивну сторону. Йдеться, зрештою, про їх повноцінне осмислення та вчитування в текст і контекст.
Насамперед, це стосується української історії, в яку вводиться нова низка осіб (легендарних чи реальних), подій, ознак і т. ін. Такими є, наприклад, Ір (Орь) та Богумир. Ірьові сини – то вже знайомі нам Кий, Щек, Хорив. Богумир з дружиною Славунею мали трьох дочок – Древу, Скреву і Полеву, котрі одружилися з посланцями Сонця – Ранком, Полуднем і Вечором: так започаткувалися племена древлян, кривичів і полян, і розселилися вони по зеленій країні задовго до приходу сюди готів. Так у «Велесовій книзі» переплітаються сюжети історичні, міфологічні і навіть космогонічні. І таких місць у тексті чимало.
Унікальна «Велесова книга» і в плані реконструкції світогляду і міфології праукраїнців. Перший Бог слов'ян – Триглав (він же Троян), який водночас є поєднанням Сварога, Перуна і Світовида. Діють й інші боги – Ява, Нава і Права, уособлення єдності світів (явного і потойбічного). Згадуються боги, знайомі з інших джерел, і геть незнані, лише відомі за цим текстом: Хоре, Яр, Коляда, Рік, Числобог, Берегиня, Лета, Мара, Жаль, Горинь, Карна, Ладо, Яр, Купало і багато інших, навіть бог Індра, герой «Рігвед».
Пам'ятка містить згадки географічного та екологічного чину: неодноразово йдеться про Гелон, що локалізувався десь на Полтавщині, – добре знаний з «Історії» Геродота; докладно осмислюється тема Сурожа та Корсуні (тобто Криму і його столиці) та їх слов'янської колонізації, низка нових, безцінних свідчень є про Дніпро та Київ, землю Русколань – одну з назв старожитньої України. Діють у книзі відомі дотепер і незнані історичні постаті – вожді племен: Огоріх, Скотень, Вишень, Славен, Скіф, Колун, Голун, Альдоріх, Бобрець, Боревлен та інші, яких ще належить осягнути і віднайти їхнє місце в праісторії.
22
Багато нового проливають «Велесові книги» на устрій життя та побут наших предків: вони розводили худобу, обробляли землю, пили мед, шанували предків, людських жертв не чинили... Одним словом, статечні, добропорядні мешканці землі української.
4. Слово в контексті етнокультури
За влучним висловом Е. Сепіра, культура – це те, що робить і думає певне суспільство, а мова – те, як воно думає. Якщо культура як система свідомості пов’язана з особистістю, з етнічною спільнотою, то мова є своєрідним символічним ключем до розуміння етнокультури.
Питомо сакральні значення слів і виразів розкриваються в таких етнокультурних контекстах:
-у вербальних семантичних кодах весільних обрядодій: батько-
мати, староста, князь, княгиня, боярин;
-у вербальних семантичних кодах різдвяних обрядодій: пан-
господар, панотець, щедрувальник, колядник;
-у вербальних семантичних кодах купальських обрядодій:
купальське вогнище, вінок, пісня, гілка вишні, цвіт папороті.
Сакралізація слова сприяє його лексичній сполучуваності на означення етнокультурних реалій. Серед них назви свят: Великий піст, Чистий Четвер,
Клечальний тиждень, Яблучний Спас; назви ритуальних предметів: великоднє яйце, весільний рушник.
Обов’язковим обрядово-звичаєвим атрибутом у традиційній українській культурі є хліб-сіль. З давніх часів усталився звичай: берегти хліб. За доброю українською традицією, хліб був мірилом життя, до нього ставились як до святая святих. Будь-яке свято чи обряд не обходилися без паляниці. Приходили гості – їх зустрічали з хлібом-сіллю, народжувалася дитина – йшли з хлібом, виряджали сина в далеку дорогу теж з хлібом, справляли весілля чи будували хату – необхідним атрибутом обрядів була паляниця. Хліб-сіль давали чумакові в дорогу, мати підносила хліб-сіль своїм орачам після першої оранки, молодим на весіллі тощо. Цей образ міцно увійшов у народне мовлення.
Уся історія нашого народу пов'язана з історією хліба, з мистецтвом його сіяти, вирощувати, косити, молотити, пекти. Наші предки завжди воздавали хлібу заслужену хвалу. У кожній зернині закладена неймовірна магічна сила життєвої мудрості, добра, віри в безсмертя. Тому зрозуміло, чому здавна люди не менш цінували і славили землюгодувальницю, адже вона "парує та людям хліб готує".
23
Повага і честь до землі доходили майже до обожнювання. Вважається гріхом до Благовіщення (7 квітня) бити землю, бо вона вагітна паростками трав і квітів. Цієї пори навіть заборонялося вбивати у землю кілки, а також починати будівництво. За народними уявленнями, земля не приймає тих, хто робить шкоду людям і зле землі – злодій, після смерті потрапляє у пекло.
Існують народні прислів'я: лише тому земля повертає, хто про неї дбає; навіть землю плідну потрібно доглядати, як матір рідну. Землю доглядали,
обробляли, вважали за великий гріх плювати на землю. Молодому подружжю гості бажали: "Щоб ся мали, як свята земля". На Вербний тиждень, похльостуючи дітей освяченими вербовими гілочками, промовляли: "Будь здоровий як вода, а багатий як земля". Землею лікувалися, прикладаючи до ран, як оберіг брали з собою в дорогу. Українці завжди відзначали магічну силу землі, називаючи їїсвятою.
Паремії (прислів’я і приказки) є яскравою ілюстрацією традиційних, часто універсальних асоціацій між символами і реальними предметами. Так, лексема «земля» у свідомості хлібороба асоціюється з постійними ознаками:
родюча, багата, добра, плодюча – або пуста, ледача. Звідси вислови: Земля найбагатша, вода найсильніша. На добрій землі хліб сіють. Ознака сира
через аналогію «земля – могила» набуває сакрального значення: Хто з ворогом п’є і гуляє, того і сира земля не приймає.
"Колискою людства" називають воду. Вода є першоосновою буття. Деякі дослідники вважають, що вода – володарка морів, річок, озер – була причетна до створення Русі-України, адже кельтське слово "рус" означало "вода".
Звичай кидати на Івана Купала у воду солом'яну ляльку (Морену) символізує поєднання світлого, осяянного повітря і води. З давніх-давен міфічна істота Леля, дочка Лади, уособлювала воду і разом із світлоносною міфічною постаттю, Лелем, стояла біля першовитоків буття. Дані, чарівній дружині Сонця, головній жіночій водяній істоті, поклонялися наші пращури
(санскритське слово "дан" перекладається як "ріка" і становить корінь слів Дніпро, Дунай, Дністер, Дон). Існує чимало "водяних" прислів'їв: вивести на чисту воду (викрити), вийти сухим із води (залишитися безвинним),
товкти воду у ступі (бездіяти), варити воду (нудьгувати або знущатися), на холодну воду дути (бути обережним), і в десятьох водах не одмити (бути надміру грішним), у воді не тонути (бути одчайдушним) тощо. З давніх часів люди навчилися використовувати будь-яке джерельце чи криничку, що мали життєво важливе значення. Найздоровішою і найсмачнішою вважалася та вода, яка в колодязі. Стародавні арійці вважали дощові хмари небесними джерелами. Слово "колодязь" у Ведах позначало "хмари". Вода є вічним оновленням, продовженням життя. Парубки здавна домовлялися з дівчатами
24
про побачення біля джерел та криниць, перші знайомства також нерідко відбувалися біля води. Вода міцно з'єднує серця. Про хороші стосунки говорять: "Вони між собою нерозлийвода."
Як і вода, дійовою особою багатьох свят і обрядів був вогонь. Найбільш поширеним звичаєм є розпалювання купальського вогнища. "Підготувати" вогонь дерев'яним уламком, сухою гілкою, дошкою мав кожен учасник купальського дійства. Слов'яни, називаючи себе вогнепоклонниками, вважали вогонь стихією і шанували як посланця небесних сил. Полум'я випромінює, очищає, являє світові нове життя. Водночас у вогні захована таємниця грізних природних явищ, з ним пов'язане уявлення про нищівну силу небес. У народі говорять: "Вогонь добрий служити, але лихий танцювати, з нього добрий слуга, але лихий хазяїн".
Обрядова символізація предметів і дій лягла в основу фразеологізмів:
йти під вінець, калину губити, стати на рушник, добрий горщик, та поганий борщик, як вареник у сметані, до цих дівчат треба сім разів умитися тощо.
О. Лосєв зазначає, що «в слові, особливо в іменах, – все наше культурне багатство, нагромаджуване впродовж століть». Так, ім’я Іван виступає в народній свідомості передусім символом добра і справедливості, тямущості й винахідливості, Гаврило характеризується як похмурий, непривітний, Гриць – легковажний, гуляка, Солоха – надто говірлива, невправна. Ім’я людини як складовий компонент широко включає народна фразеологія. За значенням такі звороти мають оцінні характеристики: язиката Хвеська, Лис Микита, починати від Адама, кисла Оришка. У народній фразеології найчастіше зустрічаємо такі імена: Андрій, Іван, Григорій, Сава, Петро, Семен, Микита, Ганна, Марія, Параска.
Слово збуджує уявлення, вселяє вірування. Саме поняття «магія слова» свідчить про віру людини в цілющу силу слова, яка породила молитву, замовляння, примовляння.
Отже, мова як універсальний виразник етнокультури виступає водночас народним мистецтвом, бо є результатом інтелектуальної роботи багатьох поколінь.
"Пусть обрежут свои хохлы и заведут бороды". (Вказівка царя Олексія Михайловича запорожцям) "Не хочемо бути аки цапи".
(Відповідь запорожців) (хо – син, хол – сонце).
25
Український фольклор
Термін "фольклор" походить від англійського, де folk означає "народ", "рід", “люди", а lоrе – "знання", "вчення, успадковане від предків з давніх часів". Наука про фольклор – фольклористика – досліджує проблеми, художню сутність, тематикународноїпоетичноїтворчості, їїспільнірисиз іншимитипамимистецтва. В Україні фольклористика як окрема галузь знань оформилась на початку ХІХ ст. Першою спробою представити в друкові український фольклор був збірник М.
Цертелєва “Опыт собрания старинных малорусских песней" (1819 р.).
Важливим етапом у розвиткові української фольклористики була діяльність М. Максимовича. Дослідженням української народної поезії займалися М. Костомаров, П.Куліш,МаркоВовчок,М. Гоголь.
Витоки культури сягають у такі далекі історичні часи, коли ще не було письменності і не було письменників, але народ прагнув відтворити у слові свої враження, настрої, переживання, поняття про красу, добро і зло. Уснопоетичне художнє слово таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами. У різних жанрах українського фольклору спостерігається відгомін побутових відносин родового ладу,історичніподії КняжоїРусі, татаро-монгольського лихоліття, епохи литовсько-польського поневолення України, Козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземців за свою свободу і незалежність. Відгомін родовихтаплеміннихгуляньдонесладонасобрядовапоезія.
Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, сподівання саме тогочасу, колицітворизбиралися.
Специфічними ознаками фольклору є усність, колективність, анонімність, варіантність,імпровізаційність,традиційність.
Усність–уснаформатворенняфольклорнихтворів,побутування, передача їх від покоління до покоління "на слух". Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті. Кожен фольклорнийтвір,якийувібрав усебехудожнійдосвідпопередніхпоколінь, уже за способом художньоговираженняє колективним.
Варіантність – ознака, пов'язана з усністю й колективністю. У фольклорі неможливо встановити оригінал, бо всі близькі твори функціонують на однакових правах, іякщов нихспільногобільше, ніжвідмінного –це варіанти. Варіантністьє особливою формою повторення, а фольклор ґрунтується на зображенні близьких ситуацій, характерів, портретів, пейзажів тощо. Виконавці фольклорних творів, як правило, не передають дослівно тексту й мелодії, почутих від інших виконавців. Кожен із них інтерпретує твір по-своєму, залежно від художнього смаку, пам'яті, голосу, настрою тощо. Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Імпровізаційність властива усім формам
26
народної словесності, особливо характерна для коротких пісенних форм. Однією з характерних ознак фольклору є і його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є й процесом колективного творення. На відміну від мистецтва, закріпленого у певній знаковій системі, у фольклорі немає остаточно завершених творів. У фольклорних творах митець користується уже ''напрацьованими", може вносити свої поправки, доповнення, але всі ці зміни всетаки обмежені традицією і спираються на неї, – у тому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів. Фольклор функціонує в широкому середовищі за активної участі народу. Виконавці фольклорних творів – обдаровані співаки, оповідачі, які зберігають в пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, легенд, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють вміло донести їх до аудиторії. У давнину такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, казкарічастовиступаютьякнайбільш активніспівтворціфольклорнихтворів.
Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найбільш виражений у пісенності; прозового (казки, легенди, анекдотитощо).
Поетична форма фольклору. Характерною ознакою цього різновиду українськогофольклоруєвіршована форма. Вінскладається з різнихвидовихгруп: народні пісні, календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні, балади, необрядові пісні. Народні пісні опубліковані в численних збірках українських народних пісень. М.В. Гоголь говорив, що «народні пісні для України – все: і поезія, й історія, пісні ці – народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу». Рівеньпісенноїкультуринародунерідкоє яскравимпоказникомйогозагальногодуховногорозвитку.
Найбільшу групу народних пісень становлять обрядові пісні, які пов'язані з календарними та сімейними обрядами. Календарні обрядовіпісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, календарними циклами в природі, святами.
Виділяють такі групи обрядових пісень: пісні зимово-новорічного циклу –
колядки, щедрівки; весняного циклу – веснянки; літнього періоду – русальні, купальські, петрівчані;осінньогоперіоду–жниварськіпісні.
Сімейно-обрядові пісні пов'язані з сімейними обрядами: народження дитини, одруження,весілля,смерть.
Необрядові пісні – це окрема група поетичного фольклору. До них належать
народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з родинного життя, дитячий фольклор. У думах оспівується боротьба козаків з татарами та турками ("Маруся Богуславка", "Утеча трьох братів із Азова"). Низка народних дум присвячена боротьбі українського народу з польськими загарбниками ("Дума про Б. Хмельницького", "Хмельницький та Барабаш"). Творцями і виконавцями дум були здебільшого козаки, талановиті співці, кобзарі. Близькіза змістом додум історичніпісні, в яких оспівуютьсяпевні історичніподії й особи. Головна тема історичних пісень – тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. У баладах розповідається про події побутового та соціального характеру з трагічним кінцем. Народні піснібалади часто використовують письменники у своїх творах. Вони послужили
27
основоюдлябалад Т. Шевченка“Тополя”, “Утоплена”,драмиІ. Франка“Украдене щастя”табагатьохінших.Ліричніпісні–цетвори,якірозкриваютьвнутрішнійсвіт людини. Вони поділяються на соціально-побутові, козацькі пісні та родиннопобутові (пісні про кохання, сімейне життя). Дитячий пісенний фольклор – це колискові пісні, які виконуються батьками для дітей, а також пісні, скоромовки, лічилки,яківиконуютьсамідіти.
Прозовий фольклор. Носіями й розповсюджувачами творів фольклорної прози були скоморохи, талановиті оповідачі. До прозових творів належать казки ( побутові, фантастичні, про тварин, чарівні), легенди, перекази, прислів'я і приказки,анекдоти, загадки.
Отже, твори поетичного і прозового фольклору свідчать про багатство і різноманітність української народної словесності. Колективна народна пам'ять стійко зберегла найбільш цінні надбання фольклору, що послужило одним iз найважливiшихфакторiвєдностi,самобутностiукраїнськогонароду.
Поетична творчість і філософія Г.С. Сковороди
На межі давнього та нового періодів в історії українського письменства височить постать Григорія Сковороди. З покоління в покоління передаються розповіді про цього письменника, просвітителя, філософа. За що б він не брався, робив по-новому, ставився до цього з відповідальністю, принципово.
Не потрібні були Сковороді слава й почесті, високі посади і багатства. Він вважав, що жити треба за совістю, а головне в житті – залишатися самим собою. Великий філософ обрав шлях втечі від світу зла. У спокусливі сіті заради великого багатства, «лакомства нещасного», Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Можна сказати, Г. Сковорода випередив свій час: формою та змістом поетичних творів, художньою довершеністю своїх трактатів, прозових творів і байок. Але головним є те, що Г. Сковорода, не підкоряючись впливу своєї доби, випередив час насамперед своїми філософськими поглядами, світосприйняттям та думками.
Головною думкою філософського вчення Григорія Сковороди є ідея «сродної праці». Спостерігаючи події у суспільстві та побуті, видатний мислитель віднайшов для себе причину проблем, які його оточували. Г. Сковорода бачив талановитих селян, що могли б стати видатними художниками, письменниками або музикантами, але були приречені працювати фізично. До того ж найчастіше вони працювали не на своєму, а на панському полі. Бачив філософ бездарних чиновників, що обіймали високі державні посади, керували цілими містами, не маючи до того ані здібностей, ані освіти, ані бажання приносити людям користь. Ними керувала лише жадоба до збагачення та влади.
Ідея «сродної праці» Г. Сковороди містить глибокий філософський зміст і є шляхом вирішення багатьох проблем навіть сучасного суспільства.
28
Ця ідея полягає в тому, що людина має займатися у житті тим, до чого вона має хист і здібності, до чого відчуває прагнення та натхнення. Свої ідеї Сковорода відобразив у байках. Байки «Бджола та Шершень», «Жаби», «Жайворонки» утверджують саме ідею «сродної праці». Байки яскраво і зрозуміло ілюструють ідеї філософа.
У філософському трактаті «Жінка Лотова» Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий – духовно. Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її – діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її – голос грому...»
Відмітна риса характеру Г. Сковороди – дружелюбність, він неодноразово страждав від своєї довірливості й прихильності до людей. Але скільки Сковорода не обманювався в людях, це не вплинуло на його людяність. Все життя вищою радістю Сковороди було спілкування із друзями. Це єдиний скарб, що він нажив за своє життя, здобуваючи друзів серед освічених людей.
До портрету Г. Сковороди
Одягався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася з трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із усього виводив мораль, шанобливий до будь-якого стану людей, відвідував хворих, утішав печальних, ділив останнє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів (За М. Ковалинським).
Надзвичайно цікавими є афоризми Г. Сковороди:
«Ні про що не турбуватися – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – стан душі, а життя – це рух», – пише Григорій Сковорода. Справді, існують вічні цінності людського життя, які не залежать від часу чи епохи. Рух людської душі, невпинний духовний розвиток і творчий пошук – це одна з таких вічних цінностей.
29
«Не все отрута, що неприємне на смак» – цей афоризм вчить нас не шукати тільки задоволень, а розуміти, що корисне не завжди приємне. Це, наприклад, як гіркі ліки, які треба випити, аби одужати.
«Уподібнюйся до пальми: чим міцніше стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона до гори». Цей вислів навчає нас не здаватися, сміливо йти вперед, не зупиняючись перед труднощами.
З поданих нижче афоризмів Г. Сковороди завчіть 7-8 тих, які найбільше Вам сподобалися:
Надмiрність породжує пересиченість, пересиченiсть – нудьгу, нудьга ж
– душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Найбільша справа, коли вона без природженостi робиться, втрачає
свою честь і вартiсть.
Найкраща помилка та, якої допускаються у навчаннi.
Любов ніяким чином не може бути вiчною і мiцною, якщо породжується тлiнними речами, тобто багатством...
Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так, ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.
З усіх втрат втрата часу найтяжча.
Без бажання все важке, навiть найлегше. Бери вершину і матимеш середину.
Будь вовк кухарем, ведмiдь м’ясником, а лошак пiд верхівцем. Це справа чесна. Коли ж вовк грає на сопілцi, ведмiдь танцює, а лошак носить поноску, не можна не сміятись. Всяка нешкiдлива непристойність смiшить. А коли вже став вовк пастухом, ведмiдь ченцем, а лошак радником, це вже не жарт, а біда.
Бути щасливим – це значить пiзнати, знайти самого себе.
Всяка їжа i пиття смачнi й кориснi, але треба знати час, мiсце, мiру й особу.
Глупiсть тисячi нерозумних живописцiв не може примусити нас зневажати живописне мистецтво, а научає, що ця наука многотрудна, i тiльки дехто з величезної кiлькостi любителiв її осягає.
Годi побудувати словом, коли те саме руйнувати дiлом. Де серце повне вагань, там огида i нудьга.
Добрий розум робить легким будь-який спосiб життя.
Живуть на землі й тi, хто ні про що не думає, як лиш розбагатіти, нажертися, напитися, нарядитися. Тікайте від розмов з цими пожадливими до наживи. В серці їх погане сім’я виплоджує жовч і отруту, що вбиває душу.
З плодiв та i того, який кiнець, суди всяку справу.
Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити.
Коли повз тебе проходить п'яний, ти так думай: Бог дав тобi видовище, щоб ти на чужому прикладi усвiдомив, яке велике зло пияцтво – бiжи вiд ньoго!
30