Основні засади світоглядної концепції Драгоманова

1) проголошував ідею невпинного людського розвитку, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

2) ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;

3) відстоював пріоритет громадянських прав, вільних політичних установ та універсальних людських цінностей осіб над соціально-класовими інтересами;

4) національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії та свободи;

5) закликав до піднесення національної свідомості шляхом розвитку національної освіти і культури;

6) вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму; кожна істина повинна визначатись у межах логічного Закону тотожності;

7) був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.

І.Я.Франко (1856-1916) – видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, талановитий вчений, доктор філософії. Науковий ступінь доктора філософії був присуджений І.Я.Франко сенатом Віденського університету у 1893 р. Знання, набуті ним під час роботи над дисертацією, співробітництво з провідними вченими Відня поглибили зацікавлення вченого філософською проблематикою і спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей. І.Я.Франко був людиною енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділений тонкою інтуіцією вченого. Він справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. І.Франко належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація, робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Суспільно-політичні погляди і позиції і.Я.Франка, які мають філософське осмислення

1) ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтність можливих проявів;

2) народ творить історію і вирішує свою долю;

3) у прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т. ч. виробничих та соціальних;

4) творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;

5) критика марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

6) був прихильником індуктивного методу пізнання і відкидав діалектичний метод;

7) “державний соціалізм” вважав великим гальмом прогресу;

8) у релігії вбачав моральну опору людства, нічим незамінну і в часи лихоліть, і у мирну добу.

Філософія І.Я.Франка породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і в думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими, дає людям основу для їхньої єдності, братерства і любові. Франківська філософія – це також заповідь любові до Вітчизни й до людства.

Леся Українка (187І-І913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письменниці О. Пчілки, вона товаришувала з І.Франком, М.Павликом, М.Лисенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її позитивістський світогляд. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями. Під впливом позитивізму вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні соціальної дійсності.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає, насамперед, в оспівуванні ліризму української душі і драми духовної реалізації людини. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.С.Сковороди, Т.Г.Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Вона закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини соціального буття, що є наслідком байдужості до голосу правди.

Близько до серця сприймає вона нещасну долю свого рідного, коханого краю, свого народу, підносячи до високого рівня живий образ національного болю. У творах Лесі Українки національна проблематика органічно пов’язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із основних принципів її творчості, який відмітив свого часу ще М. Грушевський: “Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на грунт вічних вселюдських змагань”.

На початку ХХ ст. плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. У той час українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома напрямами: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі – за межами України.

На початку ХХ ст. всесвітнього значення набули ідеї В.І. Вернадського (1863-1945), видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919-1921 рр. Науково-теоретична спадщина В.І.Вернадського справила великий вплив на філософію, соціологію, екологію та інші галузі науки. Його праці “Размышление натуралиста”, “Украинский вопрос и русское общество”, “Философские мысли натуралиста”, “Труды по всеобщей истории науки”, “Об автономии” та ін. є значним доробком у філософській спадщині України і суттєво вплинули на розвиток наукового соціалізму, ставлення сучасної наукової картини світу.

Вершиною наукової творчості В.І. Вернадського є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливу розуму, людини на біосферу, що перетворює її у нове середовище життя людства – ноосферу. З філософської точки зору це вчення є узагальненням величезного світоглядного досвіду щодо єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність. Особливо гостро постає проблема моральної відповідальності вчених за використання наукових відкриттів, які можуть негативно впливати на оточуюче природне середовище, а відтак і на саме людство. В.І.Вернадський підкреслював величезну роль філософії у розвитку людської думки, наголошував на необхідності тісного зв’язку філософського мислення і наукової думки. В науковій та публіцистичній спадщині В.І.Вернадського представлена цілісна філософія Всесвіту, філософія суспільного життя, закладена віра в здорові сили народу, встановлення дійсно людських відносин..

Починаючи із 60-х років ХХ століття філософія в Україні отримала можливість опрацьовувати проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії, етики, естетики, філософії науки, екології тощо. Широкий спектр філософських проблем розробляється в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. Відчутних успіхів у розробленні власних філософських концепцій та підходів досягли доктори філософських наук В.Шинкарук, П.Копнін, В.Танчер, І. Бичко, М.Попович, В.Табачковський, В.Колодний, А.Конверський, І.Надольний, М.Кисельов, В.Крисаченко, В.Лук’янець та ін. Філософська проблематика розробляється в провідних університетах України.

Таким чином, українська філософія, хоча її теорія у своїй більшості і не здобула світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприймання українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій.