Питання №53 Основні періоди в розвитку української філософії

Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця Х століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слав'янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця - Київ. І цьому, значною мірою, сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офі­ційно поділив історію східних слов'ян на язичницький і християн­ський періоди. На зміну язичницькому світосприйманню приходить хри­стиянізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і, зокрема, у формуванні філософського мислення.

Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст., коли в Україні відбувалися складні со­ціально – політичні та духовні процеси, проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції, характерні для Західної Європи. Посилюється інтерес до соціальної реально­сті, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, й інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл, які були осередками національної і православної культури українського на­роду, яка мала утиски з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та ка­толицької церкви. Поступово філософія входить у навчальний процес і стає провідною дисципліною спочатку в братствах, а потім у вищих навчальних закладах - колегіях та академіях.

В XVI ст. виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, де поєднувались давньоруські культурно-освітні традиції з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки. Першою була школа, а пізніше академія в м. Острозі на Волині. Її засну

У період падіння Римської імперії (ІІІ-VІ ст.) виникає неоплатонізм, як один із напрямків містичної філософії, яка продовжила ідеалістичну теорію Платона. Неоплатоніки пропагували вчення про містичну еманацію (випромінення) матеріального світу з духовного першопочатку. Вища ступінь філософії досягається, згідно неоплатонізму, не за рахунок досвіду і розуму, а шляхом містичного екстазу. Згодом неоплатонізм мав вплив на християнську патристику і на розвиток середньовічної філософії в цілому.

В період XIV-XV ст. в Україні панують ідеї неоплатонізму, який отримав своє поширення у таких напрямках, як агіографія, ісихазм, ареопагітизм. Відомо, що вже з Києворуської доби мала місце так звана агіографічна література (від грецького “агіос” – святий) – “житіє святих”. Центральний герой “житія” – святий, який бореться з дияволом, котрий спокушує його. Ця боротьба є засобом досягнення святості, особливого стану “просвітлення”, наповнення силами добра і неприступності силам зла. Вчити “правом”, а не словом – це правило святого “житія”; святий проповідує не словом, а своїм життям. Це було пропагування ідеалу християнського життя, зірця для наслідування. Святість, згідно агіографії, досягається вірою у Бога, а не в світ. В цілому, агіографічна література мала суттєвий вплив на віруючих, на ствердження християнства у середовищі народних мас. В агіографічній літературі знаходить свій прояв одна з рис української світоглядної ментальності – екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини.

Ця ж риса чітко виявляється в широко розповсюджених в Україні XIV-XVI ст. ідеях ісихазма і ареопагітизма. Ісихазм (від грец.- спокій, безмовність) – це містична течія, яка виникла протягом ІV-VІІ ст. у Візантії і уявляла собою етико-аскетичне вчення про шляхи людини до з’єднання з богом через «очищення серця» сльозами і через зосередження свідомості на собі самому. Це досягається самопоглибленням у свій внутрішній світ, внаслідок чого настає стан просвітлення і “очищення” розуму від будь-яких раціональних понять. Була розроблена ціла система прийомів психофізичного самоконтролю, подібного з йогою (схилена сидяча поза, регулювання дихання і руху крові, молитва, зосередження).

У ХІV ст. ісихазм був реставрований і оновлений такими мислителями, як Григорій Синаіт, Нил Сорький, Григорій Палама (паламізм). Згодом, при підтримці імператора Іоанна Кантакузіна у 1351 р. паламізм був визнаний на Влахернському помістному соборі і став офіційним православним вченням, яке поширилося пізніше й на українських землях.