4. Характеристика літературного процесу в Україні 70-90-х рр. Хіх ст.

Цей період характеризується стагнацією в культурі, обмеженням свободи слова й свободи творчості. Проте взірцем і прикладом для письменників сімдесятих років стали творчі постаті «шістдесятників», з вуст яких уперше після тривалого мовчання повноголосо пролунали космічні теми й національні — рівновеликі в сприйнятті кожного українця. Проте суспільний «застій» штучно обмежив коло творчих шукань літературної молоді. Набуток письменників 70-х рр. XX ст. засвідчує епохальність піднятих тем і своєрідність їх реалізації. Світовідчуття митців різниться, але спільним є намагання трансформувати болі й проблеми сучасності в національному руслі, підкреслити належність до української нації і показати, що багато з тих бід, які виникли сьогодні, пов'язані з нашим минулим. їх можна розв'язати, стверджують письменники, тільки осмисливши, хто ми є на землі і який родовід успадковуємо.

Творчий доробок письменників, які прийшли в українську літературу у 80-х рр. XX ст. Саме у вісімдесяті роки в літературу ввійшли насамперед поети-інтелектуали (Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, «бабісти» (від «Бу-Ба-Бу» — буфонада, балаган, бурлеск) Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак.Творчість письменників цього періоду засвідчила існування спільного європейського культурного середовища, що сформувалося із середини 80-х і до сьогодні. Літературні твори, що з'являються з-під пера сучасних письменників, відрізняються політекстуальністю, внутрішньою глибиною, багатоплановою образністю, своєрідністю художнього світу Театральність світовідчуття, сприйняття себе якщо не актором, то людиною, яка мистецьки грає на сцен: життя, характерні для головних героїв творів цієї доби. Позитив і негатив утрачають чіткість обрисів і вимірів, а життя постає в усій своїй складності й суперечливості — так, як це і є насправді. Узагалі, правда, істина — це передусім внутрішнє сприйняття людини, а вже потім суспільна категорія, — стверджує сучасна література.

Творчий доробок письменників, які прийшли в українську літературу в 90-х рр. XX ст.

Літературний процес дев'яностих років — надзвичайно різноманітний і багатогранний. Найяскравішими фігурами літератури дев'яностих залишалися представники попередніх поколінь. Вони становили основу цієї літератури, згодом донаснажену яскравими експериментаторськими постатями Є. Пашковського, С. Процюка, О. Ульяненка...З другої половини 80-х років українська література розпочинає новий етап свого розвитку. У мистецтві з'являються постаті (Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Олександр Ірванець, Василь Герасим'юк, Юрій Покальчук, Оксана Забужко та багато інших), що не бажають миритися з пануванням «єдино правильного» напрямку — соціалістичного реалізму, та свій протест і виклик вони виявляють в епатажних формах. Їх творчість відрізняється від попередніх літературних здобутків українських митців принциповою, межовою переоцінкою суспільних і особистісних атрибутів, посиленою увагою до психологічного світу особистості, експериментуванням щодо форми художнього твору, підкреслено вільним поводженням з мовою як з матеріалом художнього тексту.Експериментаторство стає провідним напрямком творчої діяльності письменників — кожен підсвідомо прагне сказати своє слово в літературі сучасної доби і вважає, що традиційні форми та засоби для цього неприйнятні.Поети-модерністи 80-х проголосили абсолютну творчу свободу митця, його незалежність від будь-якої ідеології та офіціозу. Модерна лірика наполегливо й безкомпромісно звільнялась від суспільної заангажованості, рішуче відкидає псевдокультурну проблематику. Пріоритетного значення набувають суто естетичні критерії та моральні цінності. Молоде покоління звертається до заборонених соцреалізмом проблем (історична пам'ять, національна свідомість), переосмислюються багатющі джерела фольклору, міфології, Біблії.

У кризові періоди історії мистецтва, чим позначилися 80-90-ті роки двадцятого століття, традиційні напрями й стилі переживають вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існують за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, замикаючись на власних канонічних зразках. Тому особливо важливою у подоланні таких кризових явищ є роль авангардних тенденцій у мистецтві. Таким чином, можна говорити про дискурс модернізму та неомодернізму в українській літературі новітніх часів. Поняття «дискурс» визначають мовленість між митцями про ієрархію певних цінностей, світоглядних пріоритетів, символів мистецьких образів. Дискурс модернізму та неомодернізму в сучасній українській літературі об'єднав більшість літераторів України, які мислять крізь естетичну настанову «примату форми над змістом» і відходять від канонів псевдокласичної оповідальності.