10. Засада презумпції невинуватості

Стаття 17. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини

1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Коментована стаття-засада кримінального провадження закріплює одне з найважливіших демократичних положень, які характеризують правову державу та її кримінальне провадження - презумпцію невинуватості особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину. Ця норма-засада знайшла своє закріплення у Конституції України (ст. 62), міжнародно-правових акіах, визнаних Україною: Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 11), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. 2 ст. 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 2 ст. 6), а також у галузевому законодавстві, зокрема у кримінальному (ч. 2 ст. 2 КК України).

Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 коментованої статті, - це об'єктивне правове положення, констатація і вимога закону, звернена до всіх державних і громадських формувань, службових осіб, громадян, до загальної суспільної думки: підозрюваний чи обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення вважається невинуватим допоки той, хто вважає його винним на суб'єктивному рівні - слідчий, прокурор, потерпілий (у випадках, коли обвинувачення набуло приватного характеру) не доведе у встановленому КПК порядку його вину перед судом належними, допустимими і достовірними доказами. Лише якщо суд погодиться з ними і на їх основі ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого, цей вирок набере законної сили, тільки з цього часу обвинувачений вважається винним у вчиненні кримінального правопорушення і лише тепер його можна вважати і називати злочинцем.

Засада презумпції невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення свою дію поширює не тільки на таких учасників провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Під її захистом перебуває будь-яка особа у кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зокрема, може бути свідок, якого допитують про обставини, що можуть бути використані проти нього. Дія презумпції невинуватості зберігається і щодо підозрюваного чи обвинуваченого, кримінальне провадження стосовно яких закривається судом у зв'язку зі звільненням їх від кримінальної відповідальності. У цьому випадку вина названих учасників провадження встановлюється слідчим та прокурором, з ними може погодитись і суд. Але вина встановлюється при цьому не для визнання особи винною вироком суду і покарання, а з метою закриття кримінального провадження. Суд не визнає особу в цьому випадку винною у вчиненні злочину своїм вироком. Він виносить ухвалу про закриття кримінального провадження, яка не замінює обвинувального вироку, а лише після його вступу в законну силу ним особа може бути офіційно визнана винною. Тому й не випадково, що в таких випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК України).

Презумпція невинуватості позбавляє права офіційним (службовим) особам робити заяви, висловлювання, давати інтерв'ю тощо, в яких би вони стверджували про вчинення кримінального правопорушення конкретними особами, і що ці особи є винними у їх вчиненні до розгляду і вирішення справи судом.

Крім загального чіткого формулювання поняття (формули) презумпції невинуватості, що міститься у ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК, ця норма закріплює низку правових положень, що випливають з неї і позначаються не лише на правовому статусі особи, яка обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення, а й є гарантіями від безпідставного та необгрунтованого обвинувачення. До таких, зокрема, належать положення (правила): а) про обов'язок доказування вини обвинуваченого стороною обвинувачення і звільнення від обов'язку доведення невинуватості самого обвинуваченого; б) про недопустимість доказування вини доказами, що одержані незаконним шляхом, та припущеннями; в) про тлумачення розумних сумнівів щодо вини особи на її користь. Перелічені положення конкретизуються і більш детально регулюються КПК.

Закріплюючи правило, згідно з яким ніхто не зобов'язаний доводити невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, ч. 2 коментованої статті покладає обов'язок (тягар) доказування вини підозрюваного та обвинуваченого на сторону обвинувачення. При цьому доказування охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обвинуваченого, а й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту.

Проте, звільняючи особу від обов'язку доказування своєї невинуватості, КПК наділяє її правом брати участь у доказуванні, в тому числі і своєї невинуватості. Власне презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого можливості подавати будь-які докази, але вона забороняє органам, які ведуть процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути розцінена як підтвердження його вини. Подавати докази будь-які - це право обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд (ч. З ст. 42 КПК). Недоведення вини обвинуваченого стороною обвинувачення поза розумним сумнівом тягне за собою його виправдання.