Марксистське розуміння вартостей

Марксистська фiлософiя, колишня теоретична пiдвалина ко­мунiстичної iдеологiї, вбачала у вартостях соцiальнi сутностi – “об’єктивні суспільні відносини“, що мають класову природу i є засобом утвердження в суспiльствi того чи іншого класу. На зв’язку вартостей із людською історією та культурою наголошували всі розглянуті вище концепції, але марксизм акцентував увагу на соціальній природі вартостей, щоб довести, що соцiальне обов’язково є класовим, а вартостi соцiалiзму – тими сходинками людства, що ведуть у "свiтле майбутнє".

Аналiз цiннісної функцiї фiлософiї тут здiйснюється в 60-х роках ХХ ст. і починається з дискусiї про природу вартостей. Деякі автори визна­чали їх через кориснiсть речей i властивостей для людини, тобто виво­дили їх iз буття. Вони вважали вартостями як природнi властивостi предметiв (повiтря, вода), так i явища соцiального характеру (моральнi норми тощо).

У

Зміст цінностей у марксист-ській філософії

се ж усталився погляд, за яким предмет має вартiсть тодi i лише тодi, коли є вплетеним у соцiальнi взаємини людей. Так, золото має вартiсть не за своїми природними властивостями, а за своїм суспiльним значенням, набувши споживчу мiнову вартiсть. Вартiстю є об’єктивованi в золотi певнi суспiльнi взаємини людей. Такий погляд на вартостi вiдрiзняється вiд Гартманового тим, що в нього вони є формою об’єктивованого духу (духу як людської культури), у марксизмi ж – певних суспiльних взаємин. Якщо йти за Марксом, то рiч стає товаром (набуває вартостi) лише як "певне суспiльне вiдношення людей". Так кожну річ роблять цінністю акумульовані в ній суспільні взаємини. У марксизмi, на вiдмiну вiд онтологiї Н. Гартмана, вартостi не входять у сферу буття i є iдеальними сутностями. Згiдно з марксизмом, iдеальне є протилежним буттю. Iдеальнi сут­ностi як об’єктивованi соцiальнi взаємини є соцiальними значеннями речей, усвiдомленими як норма, стандарт дiї i поведiнки, соцiальнi по­чуття, iдеї, iдеали тощо.

Формою презентацiї людинi цих iдеальних сутностей можуть постати речi, що споживаються нею, в яких вона має потребу, про якi мрiє. Оскiльки аксіологiя розглядає людину в ставленнi до вартостей не просто як iндивiда, а як особистiсть (як сукупнiсть соцiально значущих рис у людинi), то ставлення людини до вартостей можна зобразити схемою "особистiсть – рiч – вартiсть". Поняття "рiч" тут виражає нормативно-ре­чову форму iснування вартостей та рiзнi види цiннiсних уявлень людей. Коли я купую собi якусь рiч як елемент одягу, це означає, що я своїм вбранням, чи то строєм, формую (здiйснюю) iдеальний образ свого “Я”, зовнiшнiй вияв мого внутрiшнього “Я”, до якого я прагну як до iдеалу (вартостi).

Зрозумiло, кожне суспiльство в нормативну-речову форму вар­тостей закладає свiй досвiд соцiального життя. Щоб iндивiд мiг засвоїти його значення, досвiд повинен постати перед iндивiдом як звичнi форми дiяльностi. Значення колективного досвiду мають iснувати як традицiї, якi вважають святими i непорушними, зразки, схеми, якi належить засвоїти. У такий спосiб значення набуває характеру особистісної значущостi тієї чи іншої вартостi для iндивiда. В iнструменталiстськiй концепцiї вартостей Д. Дьюї, де по­няття вартостi невідривне від досвiду i в ньому постає, значення вартостi i її особистісна значущiсть збiгаються, тому, як ми пересвiдчилися, там ідеться лише про значення вартостi, що визна­чає собою схему ставлення, схему дiї суб’єкта, яка постає вартiстю. Усе ж характер людського спiвiснування такий, що для того, щоб тебе сприй­мали як свого, ти мусиш засвоїти норми i зразки дiяльностi спiльноти, чи то стереотипи ставлення до дiйсностi.

Тоталiтарна радянська система розробила норми i стандарти взаємин – соцiалiстичний спосіб життя. Спосiб життя визначав собою як змiст вартостей, так i форму їх функцiонування. Його економiчною основою були "соцiалiстичне виробництво i система со­цiалiстичних суспiльно-виробничих вiдносин". Цi взаємини стверджували себе як суспiльна власнiсть. У системi вартостей вiссю, навколо якої вона оберталася, був принцип колективiзму, тобто пріоритет колек­тивного, суспiльного iнтересу над iндивiдуальним буттям окремої людини. Оскiльки за унiверсальну шкалу вiдлiку було взято пролетаря, тобто людину, позбав­лену власностi, то еталоном постав дуже своєрiдний соцiальний тип.

Власнiсть – це економiчна основа соцiальної вартостi людини, пiдвалина її почуття власної гiдностi. Диктатура ж пролетарiату всiляко пiдносила людину, позбавлену власної значущостi, надто залежну вiд свого мiсця в структурi суспiльних механiзмiв, а отже, i вiд тих, хто їх контролює. У силу об’єктивних i суб’єктивних причин позбавлену iнiцiативи та бiзне­сових можливостей, таку людину лише декларативно проголошено гос­подарем своєї долi, а в реальному життi вона постала об’єктом активностi зовнiшнiх щодо неї сил. Позицiя виконавця чужих "єдино правильних" (бо iнших партiя i держава не допускали) рiшень створює певний психологiчний комфорт, особливо, коли ця позицiя доповнюється iдеологiєю патер­налiзму держави стосовно своїх громадян. Ця ментальнiсть людини, що вона, мовляв, усiм зобов’язана iншому, а конкретно надособовому, по сутi, мiстифiкованому утворенню – державi-партiї, всемогутнiй як сам Бог, формувалася в кiлькох поколiннях.

Згiдно з iдеологiєю марксизму, дiя соцiальних законiв вiдповiдає iнтересам пролетаря, тому все, що не збiгається з цими iнтере­сами, є оманою, є аморальним i має бути вiдкинутим. Тому, за цiєю ло­гiкою, нацiональна культура i її вартостi мають бути нацiональними лише за формою, а не за змiстом. Iнтерес до нацiональної iсторiї – "це замилу­вання старовиною" i прояв "буржуазного нацiоналiзму". Втiлення цього пiдходу до життя у формi "соцiалiстичного способу життя" призвело до протиставлення вартостей соцiальної групи (класу) вартостям загально­людським i проголошення класових вартостей (пролетарських) вищими щодо загальнолюдських. На практицi цей пiдхiд заперечує гуманiзм як норму спiвiснування людей, що пiдтверджує знищення iнакодумства та геноцид стосовно цiлих народiв.

Тоталiтарне радянське суспiльство в такий спосiб витворило спотво­рену систему вартостей, двоїсту за своєю природою. З одного боку, людина мала рахуватися з набором офiцiйно задекларованих iдеологiчних норм i демонструвати вiдданiсть комунiстичним догмам залежно вiд свого соцiального статусу та планiв на кар’єру (звичайно, не враховуючи тих, що щиро "увiрували"). На словах людина визнавала соцiальним до­сягненням i надбанням суспiльну власнiсть (суспiльне значення вартостi), насправдi ж керувалася принципом "гуртове – чортове" i не вважала за аморальне красти державну власнiсть (особистiсна значущiсть вар­тостi). Визнаючи вартiстю зрiвняльний принцип оплати працi, людина в реальному життi, втративши стимули, вiдiвчилася працювати й орiєнтувалася на паразитування: "Вони вдають, що нам платять, а ми вдаємо, що працюємо".

Отже, у внутрiшньому свiтi особистостi сформувалося своєрiдне задзеркалля, яке за формою суперечить змiстовi iдеологiчних стереотипiв тоталiтаризму, але за своєю суттю є його продуктом i су­путником. Тому треба визнати, що народ у значнiй своїй масi сприйняв шкалу вартостей соцiалiстичного суспiльства. Сприйняв – i був скалiче­ний, сприйняв – i спивався, крав, вiдiвчився дбати про себе i своїх дiтей. Це була система самовiдчуження, у якiй людина втратила себе, свою самобутність, самототожність.