З

Значення як зміст вартостей за г. Ріккертом

начення, або, по-іншому, смисли в iндивiдуалiзуючому методi стають основою вiдбору важ­ливого, iндивiдуального вiд неважливого. І тому знищення будь-якого зв’язку зі значеннями означало б також i знищення iсторичного iнтересу. Отже, значення, які є передумовою iсторiї, є не лише науковою метою, а й логічно поєднують зі собою ще й інші значення, пов’язанi з об’єктами, без яких неможливе взагалi нiяке iндивiдуалiзуюче розумiння дiйсностi. У такий спосiб Рiккерт пiдхо­дить до з’ясування iсторичних вартостей. Це такi значення, що дають змогу виявити в iсторiї "важливе", "визначне", "цікаве" тощо. Ем­пiрична наука нездатна виробити теорiю вартостей. Iсторiї вдається виявити вартостi тому, що пов’язанiсть iз ними не є практичним ставлен­ням до об’єкта, не є актом його оцiнки. Тут не стоїть питання про пози­тивну чи негативну вартiсть об’єкта. Iсторик виконує теоретичне вiдне­сення об’єктiв до категорії вартостей (Wertbeziehungen), а не практичну оцiнку об´єкта. Вiн емпiрично констатує факт iснування вартостей, як, наприклад, вартiсть держави, економiчної органiзацiї, мистецтва, релiгiї тощо. Вiдно­сячи теоретично об’єкти до цих вартостей, iсторик з’ясовує, чи має i коли має, то завдяки чому саме має значення їх iндивiдуальнiсть, вiн подiляє дiйснiсть на важливi й неважливi елементи. При цьому iсторик обирає лише загальні вартостi. Це ж стосується i дослiдника будь-якої iншої сфери соцiальної дiйсностi – економiки чи полiтики, який обирає лише загальнi вартостi, а не вартості як блага, в основі яких лежить принцип задоволення. Щодо iсторiї, то загальнiсть вартостi по­лягає в тому, що вона (iсторiя) вiдносить свої об’єкти до таких вартостей, якi визнають за вартостi всi тi, до кого вона звертається, або принаймнi всi вони їх розумiють як вартостi. Загальнi людськi вартостi виявляють об´єкти, що мають значення стосовно до соцiальних iнтересiв людей. Про вартiсть, каже Рiккерт, можемо говорити тодi, коли братимемо людину як соцiальну iстоту i саме тодi, коли вона бере участь у реалiзацiї соцiаль­них вартостей. Коли процес реалiзацiї загальних вартостей протягом iсторичного розвитку ми назвемо культурою, говорить Рiккерт, то тодi зможемо сказати, що головним предметом iсторiї є зображення частин i цiлостi культурного життя людини, що кожний матерiал, важливий з iсторичного погляду, мусить стояти в якому-небудь зв’язку з культурним життям людини, бо лише в цьому разі ми будемо мати можливiсть вiдносити її до загальних вартостей, дослiджуючи її в усiй осiбностi й iндивi­дуальностi. Тому вартостi, вiд яких залежить вибiр важливого, можна назвати загальними культурними вартостями. Рiккерт вважає, що вартостями не можуть бути об’єкти природи, наприклад, клiмат, гео­графiчне розташування країни тощо, хоча їх iндивiдуальнiсть має зна­чення. Цi об’єкти завжди мусять стояти в причиновому зв’язку з явищами культури, а iсторик повинен враховувати те значення, яке вони мають для культурних вартостей, i вiдтак вiднайти їм мiсце в iсторичному відображеннi дiйсностi.

Щоб витлумачити сенс загальної iсторiї людства, слiд, каже Рiккерт, вiднайти вартостi з позачасовим значенням. Тодi стане можливим вiднести до них усю масу емпiрично констатованих культурних вар­тостей, що постали протягом культурного розвитку. Фiлософiя iсторiї тут доходить до постановки питання про сенс людського життя. Але мiрку­вання про сенс загальної iсторiї чи то надiсторичнi вартостi виходять за межi спецiальної фiлософської науки – фiлософiї iсторiї. Вони стосуються фiлософiї взагалi.

Своє розумiння фiлософiї як теорiї, що з’ясовує смисли людського iснування, Г. Рiккерт викладає в працi "Вступ до трансцендентальної фiло­софiї. Предмет пiзнання".

Т

Пізнання в галузі історії та культури за Г. Ріккертом

ак само, як iсторичне пiзнавання, так i будь-яке пiзнавання завжди є процесом визнання чогось чи вiдкидання, ствердження чи заперечення, схвалення чи несхвалення, а це й є віднесенням до вартості (Wertbeziehungen). Але iснує, каже Рiккерт, гедонiчне мiркування, що сто­сується того пункту простору i часу, де iндивiд отримує задоволення, таке мiркування постає для нього вартiсним, цiнним. Твердження ж, що базується на дискурсивному мисленнi, стосується всякого місця i всякого часу незалежно вiд наявного в даний момент чуття вартостi. Отож, в основi такого твердження лежить вiрування в позачасове значення мiркування. Я чую себе, говорить Рiккерт, коли я хочу мислити, пов’язаним чуттям очевидностi, з яким узгоджено моє ствердження чи заперечення. Я чую себе детермiнованим силою, якiй пiдпорядковуюсь i з якою узгоджуюсь, яку визнаю для себе обов’язковою. Ця надiндивiду­альна сила не може бути заперечена нiким, хто допускає, що нiколи не байдуже вiдповiдати на питання “нi” чи “так”. Звiдси випливає, що нашому дискурсивному мисленню властива повиннiснiсть. "Ми повиннi стверджувати, що дiйсне тiльки те, що має мислитися як iстотнiсть, що, отже, логiчно першою є повиннiснiсть, а не буття"².

У ненауковому життi ми сприймаємо буття залежно вiд нашої волi й iнтересу, а вiн у нас рiзний, каже Рiккерт, до рiзних частин дiйсностi. У життi ми завжди є прагнучими i оцiнюючими. Ми розрiзняємо iстотнi та неiстотнi складовi дiйсностi, а мислимо лише iстотне просто як дiйснiсть. Тому наше мислення, коли воно крок за кроком посувається в пiзнання свiту, “за своєю iнтимною сутнiстю є визнаванням вартостей”. Воно у своєму ствердженнi i запереченнi є вiдношенням до повиннiсностi.

Пошуки межової основи як нашої прагнучої, так i теоретичної дiяль­ностi, що кермує нашою поведiнкою i пiзнаванням, призводять до твердження, що нею є свiдомiсть обов’язку i совiсть. Адже визнання логiчної повиннiсностi є родом виконання обов’язку взагалi i цим основне поняття етики "совiсть" стає пiдґрунтям логiчної важливостi iстинного чи абсолютно безсумнiвного. У такий спосiб Рiккерт ставить у центр фiлософського знання вартiснi поняття обов’язку та совiстi.

Означивши суб’єкт як такий, що визнає надiндивiдуальнi вартостi взагалi i трансцендентальну повиннiснiсть, Рiккерт робить висновок, що фiло­софiя може iснувати виключно як наука про вартостi. Вона протистоїть наукам про буття, оскiльки, залишаючи буття спецiальним наукам, скрiзь ставить питання про смисли. Саме вартостi й є смислами, що лежать поза всяким буттям. Фiлософiя не є наукою про буття вартостей, а є наукою про їх значення, наукою про повиннiснiсть. Оскiльки люди нiколи не пе­рестануть питати про смисл свiту i значення вартостей, остільки людям потрiбна фiлософiя як єдина наука, що намагається дати відповіді на цi питання .