Розділ 8. Субстанційне розуміння людини в некласичній філософії

Коло питань: Специфіка філософського підходу до людини.

Субстанційно-соціальна концепція людини в марксизмі та екзистенціалізмі.

Натуралістична інтерпретація людини в біхевіоризмі та соціобіології.

Підхід психоаналізу до проблеми людини.

Християнсько-філософська інтерпретація людини.

На перший погляд, просте до банальності питання, що є людина, – не таке вже й просте. Те, що спочатку видається зрозумілим, насправді є надзвичайно складною проблемою. Що більше наука й філософія прагнуть зрозуміти, що є людина, то більше виявляють загадковість та багатогранність цього феномена. На теоретичному рівні його розглядає як наука, так і філософія.

Специфіка наукового та філософського підходів до людини

Специфіка наукового підходу полягає в прагненні дослідити людину як відносно самостійний орґанізм та умови його функціонування й відтворення (медико-біологічні, хімічні, фізичні та інші науки); як конкретного носія соціальної дії (педагогіка, психологія, кібернетика, ергономіка тощо) та як безпосереднього учасника історичного процесу (історія, народознавство, етнографія, археологія, економіка). Наука в силу своєї специфіки редукує цілісне буття людини у світі до її емпіричного досвіду, на основі якого встановлює загальні закономірності її біологічного, психічного, соціального та духовного життя.

На відміну від науки, філософія, рефлектуючи духовний досвід, прагне до осягнення цілісності та сутності людського буття. Специфіка філософської інтерпретації людини полягає в з’ясуванні природи та істотності людини, суцільності та межових умов її існування, а також життєвого призначення людини.

Поняття “природи” та “сутності” людини

Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки та здатності, притаманні Homo sapiens. Еволюція філософсь- кого розуміння природи людини йде в напрямі визнання її як істоти зі сталими біологічними, психічними та соціальними рисами. Сутність людини (істотність) і є таким якісним поєднанням цих рис, які докорінно відрізняють її від решти живих істот. У розумінні єства людини в сучасній філософії наявна поліфонія поглядів. Проте в цій багатоманітності чітко простежуються такі два підходи: субстанційний та функціональний.

За субстанційним підходом, істотність людини доконечно зумовлена біологічними, психічними або соціальними чинниками і передує її існуванню. Згідно з функціональним підходом, істотність людини не передує існуванню, а є рольовою, оскільки формується в процесі її життєдіяльності.

Плюралізм філософських концепцій людини зумовлений і розмаїттям світоглядних принципів та філософських методів, які покладені в основу філософування, а тому субстанційне розуміння людини конкретизується як соціально-субстанційний, натуралістично-субстанційний та духовно-релігійний підходи.

Марксистсь-кий підхід

до людини

Соціально-субстанційну концепцію людини репрезентує марксистська філософія, основні ідеї якої виклав К. Маркс (1818 – 1883) у ранніх роботах – “Економічно-філософські рукописи 1844 року” та “Тези про Фейєрбаха” (1845 р.).

Згідно з К. Марксом, у дослідженні людини слід виходити з реальних індивідів, їх діяльності та матеріальних умов життя. Людина, за К. Марксом, – це природна істота, наділена природними життєвими силами у вигляді задатків та потягів. Будучи природною істотою, вона докорінно відрізняється від тварин, бо не просто живе в природі і природою (як це властиво тваринам), а перетворює її відповідно до своїх потреб та інтересів. Природа є лише потенційною можливістю задоволення потреб, а тому специфічним способом існування людини є діяльність.

Діяльність, за К. Марксом, – це процес опрацювання людьми природи та людей. Діяльність завжди є свідомою та доцільною. Раціонально сформульована мета є тією ідеальною спонукою, що докорінно відрізняє діяльність від інстинктивної життєдіяльності тварин. Мета діяльності містить у собі як кінцевий результат, так і шляхи його досягнення. Відповідно до поставленої мети марксизм структурує діяльність на предметно-практичну, духовно-практичну та теоретичну.

Марксизм бере визначальною стосовно людини предметно-практичну діяльність, здійснювану у формі матеріального виробництва. У процесі виробництва матеріальних благ люди взаємодіють з природою на основі взаємообміну в процесі праці. Процес праці та виготовлення знарядь потребує постійного спілкування людей, поєднання їх зусиль, що сприяє виникненню мови та збагаченню зв’язків між людьми. Праця потребує цілепокладання, переносу предметно-матеріальних дій у “внутрішній”, ідеальний план з метою формування певного алгоритму діяльності, а все це разом стимулює розвиток мислення та свідомості. У процесі трудової діяльності кожна особа вступає в широку систему суспільних взаємин та спілкування, завдяки чому її індивідуальна життєдіяльність постає соціальною. Таким чином, предметно-практична діяльність і ті форми, в яких вона здійснюється, породжує людину як соціальну істоту, перетворюючи її життя в співдіяльність, співтворчість, співпереживання з іншими й для інших. Предметно-практична діяльність є не лише способом буття людини, а й способом її соціального становлення. Отже, природу людини марксизм інтерпретує воднораз як біологічну й соціальну. Людина генетично пов`язана з іншими формами життя, але завдяки праці виділилася з природи, має дар мови й самосвідомість, а тому є суб’єктом суспільно-історичного процесу.

У підході до істотності людини марксизм акцентує увагу на її соціальності. Таке розуміння істотності людини випливає з інтерпретації суспільного життя, визначальним елементом якого, за марксизмом, є спосіб виробництва матеріальних благ. Воно може функціонувати тільки завдяки тому, що люди вступають у різноманітні суспільні взаємини: економічні, соціальні, політичні та духовні. Практичне освоєння світу є самоствердженням людини як свідомої родової істоти, тобто такої істоти, яка ставиться до роду як до своєї власної сутності або до себе як до родової істоти¹. Багатство суспільних зв’язків визначає сутність людини, її існування і дійсне духовне багатство людини. Істотність людини, на думку К. Маркса, – це сукупність усіх суспільних взаємин, які детермінуються способом виробництва матеріальних благ. Тому сутність людини наперед визначена панівним способом виробництва матеріальних благ та соціально-політичними й духовними зв’язками, які ним зумовлені.

Згідно з марксизмом, становлення людини (антропогенеза) і суспільства (соціогенеза) постає як цілісний інтегративний процес антропосоціогенези. Завдяки зростаючій інтеграції людини й суспільства, вона стає більш залежною від зв’язків з іншими людьми, від суспільства в цілому, у життєдіяльність якого все повніше втягується. Особа, будучи “елементом” суспільства, починає відчувати на собі все потужніший вплив з його боку. Це зумовлено тим, що цілісність історичного процесу швидко зростає, світ стає все більш єдиним, насиченим економічними, соціально-політичними, інформаційними та багатьма іншими зв’язками. Людині пропонують, а то й просто нав’язують стандартні зразки поведінки, споживання, спілкування тощо. Як одягатися і що їсти, що читати й про що думати, кого любити й кого ненавидіти, які захищати ідеї та яку слухати музику, як танцювати і яких співати пісень, навіть якою мовою розмовляти  з широкого кола всіх цих питань людина в сучасному, цілісному світі відчуває потужний пресинг з боку суспільства через систему соціальних груп і соціальних інститутів, формальних і неформальних колективів. Така підпорядкованість особи колективу на ділі не розвиває її сутнісні сили, а усереднює. Така позірна колективність є виявом відчуження людини в суспільстві. Саме через цю категорію марксизм і намагається розглянути реалізацію сутності людини через умови її існування.

Передовсім К. Маркс аналізує відчуження фізичної праці в сучасному йому капіталістичному суспільстві, яке виявне: а) у відвласненні результатів праці; б) у відвласненні самого процесу праці; в) у відвласненні сутнісних сил людини; г) у відчуженні людини від людини. Ця тотальність відвласнення фізичної праці виражає взаємозв’язки між власником і виробником матеріальних благ, які К. Маркс вважає антигуманними за своїм характером.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва на ранній стадії його становлення, він відкрив тенденцію зростання продуктивності праці, пов’язану не лише з технічним удосконаленням, а й концентрацією засобів виробництва. Ця тенденція, у свою чергу, призводить до нагромадження дедалі більших багатств у руках меншості. Таким чином, у період початкового нагромадження капіталу він виявив тенденцію до зростання багатства правлячого класу буржуазії та злиденності класу, яким правлять, класу пролетаріату. Персоніфікація багатства у формі капіталу, підкреслює він, протистоїть людині, її сутнісним силам (потребам і здатностям), не розвиває їх, а навпаки – спотворює.

Екстраполюючи феномен відчуження фізичної праці на всі види діяльності, К. Маркс приходить до ідеї тотального відчуження людини. Констатуючи антигуманність суспільства як рису, яка, на думку К. Маркса, характеризує всі сфери соціального життя, він ставить за мету віднайти межові умови гуманізації суспільства та шляхи її досягнення й, зрештою, приходить до ідеї комунізму (утопічна ідея, яка існувала на теренах Західної Європи з ХV ст.).

Комунізм, за К. Марксом, – це суспільство, в якому людина вперше стверджує себе як усебічно розвинену особу. Проте комунізм не реальна мета, а суспільний ідеал. Прагнення К. Маркса науково обґрунтувати його реальність є не науковим аналізом, а пророцтвом. Як зазначає К. Поппер, доконечність комунізму абсолютно не слідує з розвитку капіталізму. Ні К. Маркс, ні хтось інший так і не довели, що комунізм  це єдина альтернатива капіталізму. А матеріалістична діалектика, яку застосовує К. Маркс для аргументації, є, по суті, ґвалтуванням соціальної дійсності. Згідно з марксизмом, капіталізм неможливо реформувати, а тому єдиним способом його повалення є насильницька пролетарська революція. На думку К. Поппера, марксизм є кепським поводирем у майбутнє². Дійсно, соціалістична революція як шлях досягнення комуністичного ідеалу на практиці обертається способом дегуманізації суспільства. Соціалістична революція та будівництво соціалізму в колишньому СРСР наочно підтвердили безперспективність цього шляху.

Виходячи з аналізу істотності людини та її існування, марксизм убачає сенс життя людини в служінні комуністичному ідеалу, а його життєве втілення має знайти вираз у самовідданій праці в ім’я ідеї. Людина в цій концепції втрачає самоцінність, оскільки цінним оголошено суспільство в цілому, у його історичному поступі до позамежової ідеї.

Марксистська філософія людини абсолютизує роль соціально-культурного оточення у формуванні особи й воднораз недооцінює вплив природно-біологічних та психічних чинників на глибинну сутність людини. Окрім того, марксизм, стоячи на позиції теорії відображення в тлумаченні свідомості та духовного світу людини, не дає повної й несуперечливої відповіді на питання про генезу людського духу, його суверенітету, її (свідомості) творчої активності.

Серед багатьох напрямів філософської думки ХХ ст. ідея соціально-субстанційного розуміння сутності людини яскраво виражена в екзистенціалізмі, який ще називають “філософією існування”. Наскрізною темою цієї філософії є “особа в ситуації”, причому в ситуації кризовій, безвихідній, межовій між життям і смертю. Тому природним є той факт, що потужний поштовх формуванню філософії екзистенціалізму дала Перша світова війна з усіма її страхіттями  від застосування хімічної зброї до “верденської м`ясорубки”.

Деякі принципи екзистенціальної філософії викладено в статті французького філософа Г. Марселя (1889 – 1973) “Екзистенція та об’єктивність” (1916), а також у книзі німецького філософа К. Ясперса (1883 – 1969) “Психологія світоглядів” (1919 р.). Екзистенціалізм як філософське вчення сформувався в 20-х роках ХХ ст.