Екзистенцій-на концепція людини

У розумінні людини екзистенціалізм виходить з реальних індивідів, спільних умов людського існування (бути у світі, бути за роботою, бути серед інших, бути смертним тощо) та суб’єктивності індивіда (з того, що схоплюється безпосередньо, подібно до Декартового – “Я мислю, а отже, існую”). Ці ідеї викладено в роботах представників іррелігійного напряму: німецького філософа М. Гайдеґґера (1889 – 1976) “Буття і час” (1927) і французького філософа Ж.-П. Сартра (1905 – 1980) “Буття і ніщо” (1943 р.) та в його статті “Екзистенціалізм  це гуманізм” (1946 р.). Вихідні засновки іррелігійного екзистенціалізму засвідчують, що він аналізує людину як біопсихо- соціальну істоту.

Розвитку філософії екзистенціалізму сприяла ситуація в Європі після Першої світової війни. Для суспільного життя були характерними невпевненість людей у майбутньому, відчуття тривоги, певний духовний застій. Інтелектуальне життя тогочасного західно- європейського суспільства переживало кризу історичного оптимізму та девальвацію прогресистських ідей. Виник своєрідний феномен “недовіри” до історії, відчуття її нерозумності й абсурдності всього, що відбувається. У такій ситуації, як стверджував К. Ясперс, люди втрачають віру в традиційні моральні цінності та стають легкою здобиччю демагогів. Крах соціальних ідеалів і світлих сподівань людини викликає зневагу до етичних норм та моральну вседозволеність. Підтвердженням цьому було виникнення в Європі тоталітарних режимів (сталінізму, фашизму, франкізму тощо). Ці політичні сили відкрили дорогу всім джерелам соціального зла, зробили тотальне, державно-організоване насильство головним засобом суспільних перетворень, а мораль  химерою, яка не заслуговує, щоб з нею рахувалися.

Усе це, згідно з екзистенціалізмом, є розплатою за некритичне ставлення до історії та ідеї соціального проґресу, які не виправдали людських надій. Тому особа не може і не повинна виходити у своїх діях і способі життя з віри у прогрес, закони історії і соціальну справедливість. Для кожної окремої людини історія  це не більше, ніж “доля – ситуація”, проти якої не підеш і котру треба лише стоїчно переносити. А головне, чим повинна керуватися особа, на що має опертися і що її не зрадить,  це власні внутрішні переконання, її моральне кредо. Саме тому екзистенціалізм пропонує людині не покладати надій на історичний прогрес, абстрагуватися від нього, а історію “винести за дужки” свого індивідуального буття й дотримуватися власних переконань, не впадаючи в цинізм і не стаючи аморальною навіть у найжахливіших ситуаціях.

Отже, екзистенціалізм розцінює внутрішні переконання людини, її духовний світ як визначальний фактор у стратегії життєдіяльності. Це означає, що особа з усіма її чеснотами й вадами не формується історією, а тільки опиняється в ній і протистоїть їй як долі-ситуації. Ситуативність існування в екзистенціалізмі виражає неминучу поєднаність людини з іншими людьми, а отже, цей зв’язок з іншими дозволяє людині формувати себе як соціальну істоту, тобто соціалізуватися.

Соціалізація є дуже складним і багатоплановим процесом. До його структури належать як філогенетичні (формування родових якостей людини, становлення людства), так і онтогенетичні (формування конкретної особи) аспекти. Самі ж фактори соціалізації включають до свого складу не лише свідомо організовані процеси цілеспрямованого впливу на особу (виховання людини, правова регуляція її поведінки тощо), а й різноманітні стихійні, спонтанні дії на особу з боку суспільства. Усе це означає, що соціалізація здійснюється в історично мінливих формах і не зводиться до безпосередньої взаємодії індивідів, а включає у свою структуру всю багатоманітність взаємин, у межах яких розвивається та або інша особа. При цьому індивід постає не просто як об’єкт і результат соціалізації, а й як її суб’єкт, бо головною передумовою ефективності цього процесу є активність людини, діяльно-творче ставлення до соціального оточення, включаючи становлення нових типів поведінки, подолання негативних традицій, створення історично прогресивних форм організації людства.

Екзистенціалізм у підході до проблеми людини переносить центр ваги із зовнішньосоціальних факторів на внутрішній світ особи, на суверенітет, самодіяльність і силу її духу. У зв’язку з цим відповіді на питання, яким бути, як жити, до чого прагнути тощо потрібно шукати не в соціальному оточенні, його директивних діях, а у внутрішньому світі людини, яка є дійсним хазяїном свого неповторного “Я” і своєї долі.

Це означає, що людина спочатку існує, з’являється у світі і тільки потім формується сутнісно. Саме тому в екзистенціалізмі її не можна визначити, бо спочатку вона нічого собою не являє. Соціальною особою вона стає потім, причому такою, якою вона сама себе сконструює. Отже, немає жодної напередзаданої істотності людини. Вона є істотою, зорієнтованою в майбутнє, яка усвідомлює власний проект. Тому людина передовсім є проект, що переживається суб’єктивно. Оскільки вона є тим, ким намагається бути, тому сама визначає своє майбутнє, проектує долю, а отже, і відповідає за те, ким стає. Дійсно, кожна дія, що витворює з нас людину, конструює її майбутній образ. Вибираючи себе, ми стверджуємо цінність того, що вибираємо, і цей образ є значущий для всіх. Ця значущість несе в собі тривогу за те, наскільки сконструйований образ відповідає соціальним очікуванням. Вибираючи себе, людина стає й відповідальною за інших (бо вступає з ними у взаємини), навіть, за все людство, оскільки її сутність є соціальною, тобто властивою всім людям. Вступаючи у зв’язки з іншими, людина необхідно має робити вибір. Тому істотність людини  це свобода і відповідальність, вибір і тривога³.

Таким чином, в екзистенціалізмі єство людини соціально субстанційне. Але соціальність детермінує істотність людини не зовні, як у марксизмі, а є в самій людині як інтеріоризована соціальність.

Істотність людини, за екзистенціалізмом, не завжди адекватно виражена в її існуванні, а тому воно, бувши передовсім перебуванням у світі, у межових ситуаціях постає як екзистенція. Екзистенція – це сутнісна самототожність людини і вираз неповторності її єства.

Екзистенційна філософія розглядає людину як істоту, яка приносить себе в жертву своєму призначенню Ця ідея не є чимось новим, але екзистенціалізм тлумачить її досить оригінально. Якщо для марксизму жертва в ім’я соціального ідеалу була виправданою і зрозумілою тим, що цей ідеал вважали реальною метою, задля якої варте жертвоприношення як суспільно-історична цінність, то екзистенціалізм це питання ставить інакше. “Готовність до пожертви” він тлумачить як сутнісне призначення чи атрибут особи, ту фундаментальну властивість людини, яка з особливою яскравістю здатна виявитися в кризовій ситуації.

Звідси випливає, що ідеали, норми, програми тощо є стимулами та чинниками, що визначають поведінку особи. Цю зумовленість екзистенціалізм вбачає в її прагненні “присвятити себе безумовному”, тобто чомусь тривкому, непохитному й надійному, що містить трансцендентальна суб’єктивність.

У ХХ ст. була підірвана віра в усесилля людського розуму, у суспільний прогрес, у результаті чого людина опинилася в “житейській пустелі”, позбавленій абсолютного, тобто позбавленій тієї опори, яка могла б зробити її буття стабільним, осмисленим та змістовним. Людину опановує екзистенційний страх за індивідуальне існування та за буденні блага. Втрата віри викликає “тугу за абсолютним”, за абсолютними цінностями, які становлять стрижень усього її життя та діяльності. Перед нею знову постає вічне питання: де шукати опору та сенс власного життя .

Екзистенціалізм дає на це питання цілком однозначну відповідь: знайти абсолютне можна лише в самій людині, в її переживаннях, моральних установках і настроях, в її ціннісних орієнтаціях, тобто в усьому тому, що він називає екзистенцією.

Якщо історія для особи є “долею-ситуацією”, котру вона “виносить за дужки” свого існування, то екзистенція  це “доля-покликання”, якій людина стоїчно підпорядковується й за якою йде. Наголошуючи на внутрішніх духовних установках особи, екзистенціалізм орієнтує її на активні дії, навіть на боротьбу, але без надії на успіх, виключно задля високої надмети: зберегти вірність власним ідеалам, не зрадити самого себе і до кінця “бути людиною”. Безумовно, така філософія спрацьовує в трагічній, безвихідній ситуації, тобто за таких умов, коли перед людиною виникає проблема вибору між життям і смертю.

Ідеї екзистенціалізму виражені не лише у філософських трактатах, а й у літературних творах, кінофільмах тощо. У середині 70-х років екзистенційні мотиви знайшли цікаве та яскраве художнє втілення у франко-італійському фільмі “У тенетах мафії”. Головний герой фільму – молодий талановитий хірург, опинившись у лабетах кримінального світу й усвідомивши безнадійність боротьби, вибирає смерть і власноручно вбиває дружину, дітей-підлітків (мабуть, бажаючи звільнити їх від поневірянь у цьому проклятому, злочинному та підлому світі) і самого себе. Те саме робить й інший герой, який убиває свою наречену й сам закінчує життя самогубством. Екзистенційні мотиви є й у поведінці головного героя італійського фільму “Зізнання комісара поліції прокуророві республіки”. Тільки тут комісар поліції в схожій ситуації вбиває ватажка мафії, бо не може примиритися з безкарністю і торжеством зла, не маючи надії на перемогу над ним. Він свідомо здійснює цей вчинок, добре знаючи, що попереду його чекає лише смерть. Єдине, що доводить комісар поліції,  це вірність власному “Я”, здатність бути собою до кінця.

Отже, слід віддати належне екзистенціалізму за його ідею морального стоїцизму та віру в силу людського духу, здатного всупереч усьому підносити людину над буденністю і вести її шляхом добра.