Людина у світлі соціобіології

Формування цього напряму досліджень пов’язане з виходом у світ книг американського ентомолога Е.Уїлсона – “Соціобіологія: новий синтез” (1975 р.), “Природа людини”(1978 р.) та спільних праць з його учнем Ч. Ламзденом  “Гени, розум і культура” (1981 р.), “Прометеїв вогонь: роздуми про походження розуму” (1983 р.).

Основну мету соціобіології Е. Уїлсон убачає в тому, щоб здійснити широкий синтез природничих і суспільних наук, пояснити соціальну поведінку людини на основі аналізу еволюційно-біологічних передумов її формування. Тому соціобіологія претендує на роль єдиної науки про людину, яка повинна переконливо відповісти на широке коло питань щодо сутності людини, її поведінки та еволюції.

У своєму підході до людини соціобіологія прагне, з одного боку, запобігти крайнощам соціологізму (марксизму), а з іншого  соціал-дарвінізму, який біологізує антропосоціальний світ. Одначе послідовно провести таку науково-теоретичну лінію соціобіологам не вдалося. Вони наголошували переважно на біологічних чинниках становлення, функціонування та розвитку людини. На думку Е. Уїлсона, ми, як і всі представники тваринного світу, є продуктами еволюції та природного відбору і це твердження не може бути предметом дискусії. Узявши дарвінізм за основу своїх досліджень, соціобіологи прагнули подолати “філогенетичну безодню”, яка відокремлює людину від інших форм життя.

За Е. Уїлсоном і Ч. Ламзденом, людина як біологічна істота з’являється внаслідок низки генетичних мутацій. Homo sapiens, вважає він, є типовим тваринним видом з поправкою на якість і величину генетичної відмінності, що впливає на поведінку. Гени людини зумовлюють спосіб формування людського розуму, а саме – які стимули сприймаються, а які ні, яка інформація опрацьовується, які види пам’яті легко викликаються, які емоції пробуджуються і т. п. Процеси, які створюють такі наслідки, вони називають епігенетичними правилами. Ці правила укорінені в особливій людській біології і впливають на способи прояву культурних форм. Така природа людини генетично зумовлює не лише біологічні, а й соціальні риси. Посередником між біологічним та соціальним у людині є епігенетичні правила, що закладені природним відбором з метою адаптації⁴. Це – психофізіологічний комплекс напівінстинктивних, напівсвідомих спонукальних імпульсів, що регулюють поведінку, попереджують про загрозу існуванню, утримують від невластивих вчинків. Вищим виявом епігенетичних правил є здоровий глузд. Біологічними методами можна пояснити, на думку Е. Уїлсона, не лише здоровий глузд, а й талант, духовне та соціальне життя. А тому й історичний процес тут постає як біологічна еволюція, над якою надбудовується пласт культури, або генокультурна коеволюція.

Основою “теорії генокультурної коеволюції” є ідея взаємодії процесів органічної та культурної еволюції. Вона стверджує, що ні гени, ні культура, узяті самі собою, не могли призвести до появи людського розуму, що соціокультурні та біологічні чинники взаємно доповнюють одне одного. Усе ж природу людини Е. Уїлсон тлумачить суто з позицій біології, стверджуючи, що “більшість стереотипних форм поведінки людей притаманні ссавцям, а більш специфічні за своїм характером форми  поведінці приматів, як це передбачено загальною еволюційною теорією”⁵. Отже, фактично, для Е. Уїлсона людина є більше природна, аніж соціальна.

Соціальні риси людини, з погляду Е. Уїлсона, зобов’язані своїм походженням біологічній еволюції. До них він відносить: альтруїзм, територіальність (прихильність до певного місцеперебування), агресивність, дотримування певних форм сексуальної поведінки, непотизм (відданість родині або іншим внутрішньопопуляційним спільнотам), соціалізація. Таким чином, природа людини в дзеркалі соціобіології є лише системою складних реакцій на фактори зовнішнього середовища, які сформувалися в процесі еволюції людства.

З вищевикладеного випливає, що соціобіологія певним чином пов’язує біологічний та соціальний зрізи життєдіяльності людини, але не може дати цілісного розуміння природи та сутності людини як це робить філософія.