РОЗДІЛ 4. Проблеми пізнання та істинності наукового знання в некласичній філософії

Коло питань: Гносеологічний оптимізм марксистської філософії.

Кореспондентна істина.

Гносеологічний релятивізм прагматизму.

Інструменталістська істина.

Аналітична та феноменологічна інтерпретація наукового знання.

Предмет гносеології

Гносеологія як структурна частина філософського знання має предметом свого дослідження сутність, закономірності та межі знання й пізнання. Вона прагне дати відповідь на питання: що таке пізнання, який його механізм та які його джерела? Ставлячи питання про межі пізнання, філософія з’ясовує, чи можливе пізнавання поза межами людського досвіду, тобто трансцендентально. Філософія стверджує, що пізнавання спрямоване на досягнення істини. А тому й ставить питання: що є істина та який її критерій?

У ХVІІІ ст. завдяки відбрунькуванню від філософії природничого, а в ХІХ ст. – гуманітарного знання гносеологія набуває статусу самостійної філософської дисципліни. Цьому процесові сприяли роботи І. Канта, який, вийшовши за межі класичного підходу до пізнання та його механізму, започаткував зовсім іншу, некласичну модель пізнання.

Класичний підхід до розуміння істини

Класичний підхід до пізнання та істини бере початок від філософії Арістотеля і стає домінуючим у філософії Нового часу. За Арістотелем, пізнання є адекватним відбитком предмета в розумі людини. Результатом пізнання є істинне знання як відповідність між змістом пізнання та буттям предметів. Це класичне розуміння істини, яке ще має назву кореспондентної істини, сформулювано Арістотелем. Класичний підхід до пізнання в добу Нового часу формулює Ф. Бекон, а саме: Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ. А звідси істинне знання  це “точне” віддзеркалювання предметів і процесів природи.

Досліджуючи класичний підхід у гносеології, представник сучасної аналітичної філософії Р. Рорті зазначає: “Химера, бранкою якої була традиційна філософія, виставляє розум у вигляді величезного дзеркала, що містить у собі різні репрезентації, де одні з них точні, інші – ні. Ці репрезентації можна вивчати чистими неемпіричними методами. Без уявлення про розум як про дзеркало поняття пізнання як точності репрезентації не з’явилося б”¹. Отож, пізнання постає як точна репрезентація того, що є за межами розуму. Оскільки це здійснює розум, то з’ясувати природу пізнання означає виявити, в який спосіб розум конструює такі репрезентації.

Гносеологія, що ґрунтується на осягненні ментальних процесів, виникає в ХVII ст. Найбільший внесок тут зробили Р. Декарт, Дж. Локк та І. Кант. Р. Декарт, як представник раціоналізму, вважав, що істинного знання людина досягає лише за допомогою розуму. На думку Дж. Локка, представника сенсуалізму, істинне знання людина отримує через відчуття. Досліджуючи роль раціонального та чуттєвого моментів у пізнанні, Р. Декарт і Дж. Локк не вийшли за межі класичного підходу до пізнання та кореспондентної істини. Це зробив І. Кант.

За І. Кантом, людське знання виникає як результат синтезу емпіричного (a posteriori) і неемпіричного (a priori) знання. Тим самим він прагнув подолати крайнощі раціоналізму та сенсуалізму в гносеології ХVII ст. Пізнання постає, за І. Кантом, не дзеркальним відображенням об’єктів, а творчою конструюючою діяльністю свідомості, що породжує ідеальні об’єкти. Сконструюване мисленням знання є істинне, оскільки узгоджується з апріорним категоріальним апаратом свідомості, що є трансцендентальною здатністю людини.

Базуючись на цьому гносеологічному концепті І. Канта, можна поставити питання про апріорну трансцендентальну структуру свідомості. У межах кантівської гносеології це питання не було предметом дискусії. Та саме воно стає стрижнем цілої низки сучасних гносеологічних концепцій (прагматизм, феноменологія) або, навпаки, його спростування і побудова гносеології на протиставленні кантівській (марксизм, позитивізм, науковий реалізм).

Сутність марксист- ської гносеології

Концепцію марксистської (діалектико-матеріалістичної) гносеології викладено Леніним у роботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1909 р.), який сформулював три засадничі висновки, що розкривать суть цієї теорії пізнання:

1. Існують речі поза і незалежно від нашої свідомості і вони є джерелом нашого пізнання;

2. Ніякої принципової різниці між явищем і “річчю в собі” немає.

Різниця є між тим, що пізнане, і тим, що ще не пізнане.

3. У теорії пізнання треба мислити діалектично, тобто не припускати готовим і незмінним наше пізнання, а досліджувати, яким чином з незнання постає знання².

По-перше, марксизм розглядає пізнання як більш або менш адекватне відображення дійсності свідомістю людини. Таке розуміння пізнання вписується в рамки класичного як “точного” віддзеркалювання предметів і процесів природи розумом людини. Отож, пізнання є взаємодія суб’єкта з об’єктом. А основу цієї взаємодії становить принцип відображення. Отже, пізнання – це процес відображення об’єкта суб’єктом.

По-друге, на противагу І. Канту, марксизм переконаний у тому, що людське пізнання – всесильне. Суб’єкт пізнає не лише явища (феномени), а їх сутність (“речі в собі”). Мета марксистської теорії пізнання – це перехід від незнання до знання, від знання неповного, неточного до більш повного й точного. Отже, цій теорії притаманний гносеологічний оптимізм  віра в усесильність людського пізнання, визнання його необмежених можливостей.

По-третє, пізнання – це діалектичний процес, результатом якого є істина. Тут істина  це такий зміст наших знань, який відповідає дійсності. Таке визначення істини не виходить за рамки класичного, оскільки є відповідність змістові пізнання буттю предметів. Отже, на основі принципу відповідності тут істина постає як діалектичний процес акумулювання знання про об’єкт.

Таким чином, у гносеологічних висновках Ленін сформулював поняттєвий каркас марксистської теорії пізнання. Конституювання ж марксистської гносеології як теорії вимагало розробки поняттєвого апарату, моделі пізнання та концепції істини як мети пізнання.

Оскільки стрижнем марксистської теорії пізнання взято принцип відображення, то це націлювало філософію на розбудову теорії відображення. У зв’язку з цим Ленін у роботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” висловлює припущення про відображення як загальну властивість матеріального світу. Відображення  це здатність матеріальних об’єктів, процесів і явищ при взаємодії змінювати свою структуру, що дозволяє відтворювати властивості однієї речі в іншій. Будь-яка дія залишає в об’єкті чи суб’єкті “слід”, відповідний відбиток. Отже, в основі будь-якої об’єкт-об’єктної чи суб’єкт-об’єктної взаємодії, за цією концепцією, лежить відображення.

Еволюція матеріального світу породжує багатоманітність форм відображення, які різняться своєю складністю. Вона залежить від структури, форм та організації взаємодії матеріальних об’єктів. Класифікацію типів відображення в марксизмі здійснено відповідно до щаблів еволюції матеріального світу: неорганічного, органічного та соціального. Дослідження специфіки відображення на кожному з рівнів, форм та їх еволюції при переході від неорганічного світу до органічного та соціального є, на погляд марксизму, науковим обґрунтуванням універсальності відображення. Завершує піраміду форм відображення пізнання як свідоме відображення суб’єктом матеріального світу. Отже, тут пізнання  це суб’єкт-об’єктна взаємодія, де суб’єктом пізнання є людина як соціально-історична істота чи спільнота людей, а об’єктом  будь-який феномен матеріального світу, що існує поза і незалежно від людини чи людства.

Теорія відображення є модифікацією новоєвропейського розуміння пізнання. Згідно з марксизмом, пізнання є творчим відображенням дійсності, на противагу концепціям, де результат пізнання є створенням ідеальної копії наявного стану речі чи “повторення” в ідеальній формі того, що існує об’єктивно. Проте творчість у процесі пізнання марксизм констатує, але не розкриває, бо принцип відображення потребує зведення до мінімуму “суб’єктивності” у пізнанні через нарощування “об’єктивності”. Суб’єктивність ця концепція розглядає як перешкоду на шляху до чистої об’єктивності, а також у роботі нашого мислення. Усе особисте, суб’єктивне повинно бути еліміноване з пізнання. За цією теорією реальність має свої секрети (але не таємниці!), а завдання людини полягає в правильному підбиранні раціональних відмичок. Будь-який результат дослідження, у силу його об’єктивності, може бути відтворений іншим професійно підготовленим дослідником, а суб`єкт дослідження може бути замінений будь-яким іншим.

Марксистська гносеологія прагне відмежуватися від класичного підходу до розуміння пізнання, вводячи в ужиток категорію суспільно-історичної практики. Завдяки практиці суб’єктом пізнання стає соціалізована особа замість абстрактного індивіда з вічними і незмінними пізнавальними здатностями, як це було в новоєвропейській філософії, а також у домарксівському матеріалізмі. За марксизмом, пізнавальні здатності і можливості людини формуються на основі практики і зумовлені нею, адже людина навчається мислити й пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, засвоєнням суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попередніми поколіннями.

Наступним кроком в обґрунтуванні марксистської теорії пізнання стала розробка моделі пізнання на основі принципу відображення. На цій основі Ленін сформулював загальну схему процесу пізнання, яка набула такого вигляду: від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики, такий діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності³.