У

Інструмента-лістська істина та її критерії

ся процедура має експериментальний характер і побудована на методі спроб та помилок, а найважливішою характеристикою методу є самокорекція. Якщо досягли успішного вирішення проблемної ситуації, то висунута гіпотеза чи теорія буде істинною. Отже, істина  це знання, що забезпечує успіх. Критерієм істини є екзистенційна зміна об’єкта. Дж. Дьюї говорить про експериментування в усіх сферах життя. Потрібно діяти, шукати кращі способи та варіанти, випробовувати й перевіряти їх, обирати найефективніші. Дослідження завершується обґрунтованими висловлюваннями, що виявили свою ефективність у даній ситуації.

Отже, уся попередня філософія, на думку представників прагматизму, була відірвана від життя і не враховувала дійсні потреби людей. Прагматизм зумів подолати дуалізм теоретичної, пізнавальної та практичної діяльності, поклавши в основу практичної дії принцип максимальної ефективності, а завданням інтелектуальної діяльності визначив її забезпечення. Таким чином, прагматизм підняв на філософський рівень осмислення таких вартостей життя, як підприємництво, дія та успіх.

Якщо марксизм і прагматизм у гносеології основну увагу зосереджували на процесі пізнання, його джерелах та меті, то неопозитивізм, що виник у 20-х роках ХХ ст., і, зокрема, така його гілка, як логічний позитивізм, започатковує дослідження готового наукового знання. Оскільки в основу його дослідження покладено аналітичний метод, то з 50-х років ця течія та її різновиди дістали назву аналітичної філософії.

Основні ідеї логічного позитивізму були сформульовані філософами Віденського гуртка, зокрема – М. Шліком, Р. Карнапом, Г. Рейхенбахом, О. Нейратом, Б. Расселом та К. Поппером. Значний внесок у розвиток аналітичної філософії зробив Р. Карнап у роботах 50 – 60-х років.

А

Аналітична інтерпре-тація наукового знання

налітична інтерпретація наукового знання була зумовлена переходом науки на теоретичний рівень освоєння світу, а також математизацією та формалізацією природничого знання. У ХХ ст. наукове знання змінює своє обличчя, відтепер воно функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному.

Потреба аналітичної інтерпретації наукового знання постала перед Р. Карнапом на основі дослідження сучасної фізики. Аналізуючи фізичне знання, він виявив у ньому таку структуру: досвідні факти, емпіричні закони, теоретичні закони. За Р. Карнапом, наука починається з безпосередньо спостережуваних фактів (одиничних подій), які фіксуються в одиничних твердженнях окремих спостерігачів. На відміну від одиничних тверджень, загальні твердження незалежно від рівня узагальненості Р. Карнап називає законами. Вони можуть бути емпіричними або теоретичними.

Емпіричні закони виявляють шляхом порівняння спостережень та їх узагальнення, але самі ці безпосередньо не спостережувані. Вони слугують для пояснення вже відомих фактів або для завбачення невідомих.

Теоретичні закони, у свою чергу, ґрунтуються на емпіричних законах, але їх конструювання не зводиться до простого узагальнення емпіричних. Річ у тім, що емпіричні закони формулюють у термінах спостереження, а теоретичні  у термінах неспостережуваних об’єктів (наприклад, електрон, атом, молекула тощо). Теоретичні закони формулюють як гіпотези стосовно сконструйованих ідеальних об’єктів, які здатні пояснити відомі емпіричні закони або завбачити нові, що можуть бути підтверджені в спостереженні або експерименті.

Специфікою теоретичного знання, зокрема у фізиці, є використання математики та логіки в побудові теорії, яке зумовлює універсалізацію та формалізацію фізичного знання. Проте, як зазначає Р. Карнап, поняття та закони логіки й математики, будучи структурним компонентом наукової теорії, “нічого не повідомляють нам про світ. Вони просто встановлюють відношення, які виявні між поняттями не тому, що цим виражають структуру світу, а лише тому, що ці поняття визначені саме таким чином”⁷. Отже, тенденції формалізації, зокрема, фізики та природничих наук у цілому актуалізували не лише проблему змістової інтерпретації наукового знання, а й меж його формалізації.

Цю проблему в 20-х роках ХХ ст. спробувала розв`язати аналітична філософія, зробивши своїм предметом змістовий аналіз наукового знання з метою побудови штучної формалізованої мови науки, в якій усі поняття чітко визначені й однозначні. Штучна формалізована мова науки дозволяє використати аксіоматичний метод побудови теоретичного знання. Оскільки в природознавстві аксіомами є гіпотези, то наукове знання може бути представлене у формі гіпотетико-дедуктивної моделі.

Побудову формалізованої системи наукового знання аналітична філософія забезпечує методологічно, обґрунтовуючи принципом верифікації, який дозволяє здійснювати змістовий аналіз наукового знання шляхом виявлення узгодженості наукових суджень з емпіричним досвідом (фактами). Це дозволяє, по-перше, дати чітку дефініцію наукових понять і, по-друге, звільнити науку від понять і суджень, що позбавлені наукового змісту.