Я

Модель пізнання в гносеології прагматизму (ч. Пірс)

кщо марксистська гносеологія практично не вийшла за рамки класичного підходу до пізнання та істини, яку інтерпретували на основі принципу відповідності, то така філософська течія, як прагматизм у розумінні механізму та мети пізнання, в інтерпретації істини відштовхується від кантіанської традиції в розумінні суб`єкта і об`єкта пізнання. Ця традиція під суб’єктом розуміє свідомість пізнавця з усім її змістом, а під об’єктом  річ, якою вона є сама в собі. Оскільки людина має справу в процесі пізнання не з “річчю в собі”, а з феноменом, тобто як річ постає людській чуттєвості, то пізнання за цим підходом здійснюється як взаємодія не суб’єкта і об’єкта, а суб’єкта пізнання та іманентного предмета. Іманентний предмет поєднує в собі як риси об’єктивної речі, так і сприйняття її чуттєвістю. Тому, на відміну від марксистської гносеології, яка розглядає процес пізнання передусім як відображення, прагматизм на основі вищезазначеного підходу розглядає його як творчість.

Основні ідеї цієї філософії були сформульовані Ч. Пірсом у 70-х роках ХIХ ст. у таких публікаціях: ”Закріплення вірувань” (1878 р.), “Як зробити наші ідеї ясними” (1879 р.), “Що таке прагматизм?”(1904 р.).

Вихідним принципом гносеології Ч. Пірс покладає дію як основну форму життєдіяльності людини. Оскільки будь-яка дія є свідомою й доцільною, то постає питання про механізми свідомих, мислених процедур пізнання, що забезпечують успішну дію. За Ч. Пірсом, пізнання – не самоціль, а завжди зорієнтоване на досягнення певної мети. Тому, на погляд Ч. Пірса, важливіше вміти (тобто знати, як діяти), а не просто знати.

Модель пізнання, за Ч. Пірсом, має таку структуру: потреба в доцільній дії, фактичний сумнів емпіричного суб’єкта, подолання сумніву шляхом утвердження прагматичної віри (фактичних правил для дії) і, нарешті, перевірка здобутого знання в дії, так би мовити – “за роботою”.

Вихідним моментом пізнання прагматизм бере сумнів як суб’єктивний стан невизначеності людини, що призводить до порушення плавності дій і навіть до припинення дії. Саме звернення до сумніву як вихідного моменту пізнання не є новацією Ч. Пірса. У новоєвропейській філософії ідею універсального сумніву як вихідного моменту пізнання обстоював Р. Декарт. Ч. Пірс критично поставився до цієї ідеї. На його думку, людина практично не може сумніватися в усьому. Вона сумнівається лише тоді, коли в неї є для цього психологічні чи емпіричні основи. Отже, сумнів людини завжди ситуаційний. Знання як результат пізнання ґрунтується на попередньому знанні, а тому пізнання людина починає з тих передсудів, які має.

Сумнів як вихідний момент пізнання в Р. Декарта і Ч. Пірса має різне функціональне призначення. У Р. Декарта він є передумовою адекватного пізнання дійсності. Саме через сумнів мислення віднаходить самоочевидні (а отже, достовірні) засновки пізнання, що дані людині в інтелектуальній інтуїції. На основі достовірних засновків шляхом логічних розмірковувань мислення дає чітке і ясне знання про дійсність.

У Ч. Пірса, сумнів констатує проблему, що виникає в процесі дії людини. Суб’єктивно сумнів виражений неспокоєм, що створює суб’єктові психологічний дискомфорт. А тому його треба якомога швидше позбутися. Перехід від сумніву до віри Ч. Пірс називає процесом мислення (пізнання). Воно має за мету усунути сумнів і досягти прагматичної віри. Термін “прагматична віра” Ч. Пірс запозичив у І. Канта. У “Критиці чистого розуму” І. Кант зауважує, що, коли людині треба діяти, а ситуація незрозуміла й при тому вона не знає обставин справи, то їй доводиться робити припущення й вірити, що заснована на них дія досягне мети.

Сумніву як станові суб’єкта, що ставить проблему пізнавальній діяльності, Ч. Пірс протиставляє вірування як сконструйовану схему розв’язання проблеми. Вірування суб’єктивно виявне як упевненість, переконання в доцільності такої схеми. Змістом цієї схеми постає готовність або звичка діяти тим чи тим способом. Отже, прагматична віра  це суб’єктивний стан упевненості, який досягається шляхом продукування нового знання з уже наявного.

Пізнання, усуваючи сумнів, закріплює віру, яка приносить нам психологічне задоволення і успіх справи. Процес пізнання постає тепер не як перехід від незнання до знання, а як перехід від сумніву до віри. Він не має ні початку, ні кінця і полягає в послідовному переході від одного знання до іншого. Стійкі вірування людина вважає істинними незалежно від способу їх досягнення.

У

Методи закріплення віри

за Ч. Пірсом

досягненні стійкості вірування Ч. Пірс пропонує три методи закріплення віри (fixation of belief):

1. Метод наполегливості. Це простий і зручний індивідуальний спосіб закріплення переконань через подолання сумніву, згідно з яким слід дотримуватися своїх поглядів, не звертаючи уваги на критику і на факти, не витрачати час на роздуми, а доводити справу до кінця, бо успіх стверджує віру. Труднощі у використанні цього методу на практиці зумовлені соціальною природою людини. Може статися, що мої вірування суперечитимуть віруванням більшості. У такому разі досить нелегко стояти на своїй позиції чи її обстоювати. Отож, щоб вірування були стійкими, вони повинні поділятися більшістю. Тому проблема полягає не лише в тому, як закріпити індивідуальну віру, а й віру спільності.

2. Метод авторитету як спосіб закріплення соціальних вірувань. За його допомогою здійснюють управління масами. Це досить вправно робить держава через спеціальні інституції, наприклад, церкву, школу, пресу та інші. Одні пропонують загальні вірування (переконання), а інші вдаються до переслідування та покарання інакомислячих. Цей метод досить ефективний, але не може ґарантувати успіху чи запобігти виникненню сумніву.

3. Метод науки як спосіб закріплення логічно обґрунтованих вірувань у формі удосвідчених емпіричних принципів. Необхідною умовою стійкості вірувань, на думку Ч. Пірса, є їхня незалежість від індивідуальної та соціальної сваволі. Наука звернена до об’єктивної дійсності із завданням сконструювати предмет дослідження, описати його та пояснити. Оскільки, за кантіанською традицією, об’єкт є “річчю в собі”, то й сама об’єктивна реальність, по суті, непізнавана. Тому єдиною умовою спільної думки, консенсусу стосовно результатів наукового пізнання є гіпотетичне визнання об’єктивної реальності як апріорного знання щодо існування феноменів.

Усі три методи закріплення вірувань є рівноцінними й взаємодоповнюють одне одного. Ч. Пірс завдяки цим методам структурував процес пізнання на такі складові: повсякденне пізнання, соціальне та наукове. На всіх цих рівнях пізнання постає як конструювання вірувань, що свідчить про нестандартний, тобто некласичний підхід до процесу пізнання.

Заключним етапом пізнавального процесу, за Ч. Пірсом, є перевірка в дії вірувань як засобу успіху в досягненні мети. Вірування саме по собі жодним чином не стосується самої дії, воно автономний елемент пізнання, а тому не співвідноситься з предметом, тобто про його істинність чи хибність говорити немає сенсу. Лише дія в індивідуальному досвіді виявляє продуктивність або ж неефективність того чи того вірування. Дія створює або ситуацію сумніву, яка призводить до зміни вірувань, або ж ситуацію впевненості в практичному успіху. Таким чином, за допомогою дії індивід встановлює очікувану корисність для досягнення поставленої мети. Така стійкість вірувань в індивідуальному досвіді є тотожною їх істинності.

Викладена схема процесу пізнання працює, за Ч. Пірсом, як на повсякденному, так і науковому рівнях. Принцип “сумніву-віри”, Ч. Пірс поклав в основу інтерпретації термінів науки, значення яких він пов’язує з практичною ефективністю їхнього використання. За Ч. Пірсом, значення наукових термінів, понять визначається сукупністю практичних наслідків у дії з предметом науки. Ці дії завжди спрямовані на мету, тобто на майбутній стан предмета. За Ч. Пірсом, наукове значення терміна чи поняття включає в себе сукупність умов практичної перевірки всіх висловлювань, в яких цей термін є логічним підметом. Оскільки множина висловлювань у принципі нескінченна, то термін може бути визначений частково, а знання про предмет буде гіпотетичним. Цей висновок стосується як повсякденного, соціального, так і наукового знання. Але скрізь процес пізнання змінює (моделює, конструює) пізнаваний предмет. Щоб узнати, що собою являє предмет, над ним здійснюють певні логічні та практичні дії, шляхом яких отримують у досвіді конкретні результати. Отже, за Ч. Пірсом, ідея будь-якої речі є ідея її чуттєвих наслідків. Знання про практичні наслідки вичерпує поняття про предмет науки.

Наукова істина, за Ч. Пірсом, теж повинна бути визначена в термінах сумніву й вірування. По-перше, наукова істина має бути не індивідуальним віруванням, а колективним, до якого приходять науковці. По-друге, наукова істина має бути стійким віруванням, проти якого немає вагомих сумнівів. Це досягається застосуванням наукового методу закріплення вірувань. По-третє, наукова істина має продемонструвати свою ефективність у досягненні практичної мети. Істина, за Ч. Пірсом, тим і відрізняється від заблуду, що заснована на ній дія приводить нас до тієї мети, до якої ми прагнемо, а не вбік від неї. Згідно з Ч. Пірсом, вірування (наукові істини) ідентичні, якщо ведуть до досягнення однієї і тієї самої мети, тобто критерієм істини є її ефективність у досягненні успіху.

Подальшої еволюції прагматизм зазнає у творчості його послідовників У. Джемса та Дж. Дьюї.

У

Основні поняття моделі пізнання в інструмента-лізмі

У. Джемса

. Джемс у підході до гносеології акцентує свій науковий інтерес на суб’єкті та об’єкті пізнання, де стверджує, що суб’єктом є не абстрактний індивід, а жива людина з її пристрастями, потребами й інтересами, тобто соціалізований індивід, а об’єктом пізнання є її досвід життя. Досвід включає в себе весь спектр взаємодії людини зі світом, у нього входять не лише відчуття, а й почуття, переживання, емоційні стани, вольові імпульси тощо. Досвід індивіда  це досвід цілісної людини, а тому він різноплановий: повсякденний, моральний, художній, пізнавальний, релігійний тощо. За У. Джемсом, кожен план досвіду реальний і відіграє важливу роль у житті людини. Він самодостатній і не потребує жодної основи, жодної підтримуючої його субстанції. Він існує сам по собі і його частини функціонально між собою пов’язані.

У “Засадах психології” (1890 р.) У. Джемс визначає досвід як потік свідомості. Свідомість, її потік  це перше і єдине, що найближче нам дано як соціальним істотам. Індивідуальний досвід У. Джемс розглядає як безпосередній потік життя, що дає матеріал для нашої наступної рефлексії з її концептуальними категоріями.

Коригуючим елементом досвіду, за У. Джемсом, є пізнання, функція якого полягає в невпинному оновленні, реконструюванні та спрямовуваності на успіх у досягненні мети.

Індивід володіє досвідом (знаннями, оцінками, переконаннями тощо), але життя додає новий досвід, змушуючи індивіда модифікувати його. Індивід активно ставиться до власного досвіду, тобто небезсторонньо та заінтересовано. Він не тоне в його хаосі, а викарбовує з потоку свідомості той світ, у якому він живе. Йому далеко не байдуже, яким виявиться пізнаваний світ. Його життєвий світ не є раз і назавжди даним і незалежним від заінтересованого суб’єкта. Кожна людина по-різному сприймає факти, одні визнає, інші ігнорує, залежно від власного вибору. Отже, активно втручаючись у світ, індивід витворює з пластичного матеріалу досвіду таку реальність, яка йому потрібна і яку він здатний витворити. Це й буде світ, яким ми його сконструювали і який готові прийняти.

Розглядаючи пізнання як конструювання світу, У. Джемс вважає, що психіка людини не криве дзеркало, яке пасивно відображає дійсність, бо вона передовсім є засобом виживання. Отож, пізнавання є засобом пристосування до дійсності, а не її відображенням. Воно покликане не з’ясовувати, що є оточуючий світ сам по собі, а як найкраще влаштуватися в ньому, щоб почувати себе як удома у Всесвіті. Це означає, що індивід конструює реальність відповідно до своїх інтересів. На основі знання індивід проявляє ініціативу, випробовує і намацує правильний шлях дії, шляхом спроб і помилок досягає успіху. Отже, успіх зумовлений пізнанням як вибором ефективного шляху до успіху, значенням мети в досвіді з огляду на її корисність чи задоволення, а також самої дії, що спрямована на результат. Таким чином, ідея, що призвела до успіху в індивідуальному досвіді, є тому істинною, або істиною. З боку своєї корисності чи задоволення вона також постає і цінністю. Прагматизм уперше в теорії пізнання вказує на ціннісний аспект самого процесу пізнання. Істина як цінність виявляється в корисності. Критерієм цінності знання є його корисність для здійснення тої чи тої діяльності.

За У. Джемсом, істина створюється в процесі перевірки ідеї і не дається в готовому вигляді, її належить сконструювати. Нам дана лише ідея, яка до перевірки ні істинна, ні хибна. Істинність ідеї належить довести, це здійснюється через процес верифікації. Істиною постає те, що “працює”, має практичні наслідки, які відповідають нашим очікуванням. Отже, істина  це те знання, що сприяє успіху нашої діяльності, тому абсолютним критерієм істини є успіх.

Питання про істинність ідей, які ми власне не перевіряємо, вирішується заміною актуальної перевірки умовною. Тому істина може ґрунтуватися на довір`ї. Ми обмінюємось істинами, які вже перевірені. Такі істини, які ми запозичуємо, мають бути сумісними з наявними в нас і перевіреними нами.

Теорія істини полягає у визнанні нерозривного зв’язку теоретичної, пізнавальної діяльності людини з її використанням у досвіді. Сама пізнавальна діяльність не є самодостатньою, а пов’язана з усім життям людини як доцільно діючої істоти. Істинні знання потрібні людині для ефективного використання в досвіді. Тому, за У. Джемсом, теорії і поняття є знаряддями для успішної дії. Він стверджує, що наші думки істинні прямо пропорційно їх посередницькій або інструменталістській місії. Ми не заспокоюємося в солодкій бездіяльності на теоріях, пише У. Джемс, ми йдемо вперед, і понад те, при нагоді, з їх допомогою змінюємо природу. Прагматизм, стверджує він, надає нашим теоріям гнучкості й кожну з них присилує до роботи⁶.

Для практичного застосування теорій У. Джемс пропонує прагматичний метод, призначення якого полягає у витлумаченні конкуруючих думок і з’ясуванні практичних наслідків їх реалізації. Це, власне, є способом їх верифікації. При цьому важливо з’ясувати, що для нас зміниться практично, коли визнати за істинну ту або ту думку. Якщо ми не в змозі виявити жодної практичної різниці, то обидві конкуруючі думки є рівноістинними. І подальша дискусія не має сенсу.

Прагматичний метод застосовний для встановлення істинності наукових теорій, оскільки в усіх галузях наукового знання є конкуруючі формулювання законів. Застосування теорій у розв’язанні конкретної задачі та досягнення успіху, за У. Джемсом, річ цілком відносна. Якщо ця теорія вирішує дану проблему краще за іншу, то це означає, що інші люди можуть використовувати інші теорії, в які вони вірять. За У. Джемсом, істинною теорією є та, в яку нам ліпше віриться, або це та, в яку люди фактично вірять. Істинна теорія залишається такою доти, доки в неї вірять. Цей процес встановлення істинності теорії до певної міри динамічний, але релятивний, а тому й наукове знання завжди відносне.

Важливе значення наукових теорій полягає в тому, що вони підсумовують старі факти й стверджують нові, а це є не що інше, як акумуляція знань. При цьому, зазначає У. Джемс, ми виявляємо крайній консерватизм, зберігаючи старий запас істин з мінімумом змін, модифікуючи теорію лише настільки, наскільки потрібно для акумуляції нових істин. Цей процес модифікації здійснюється за найбільш звичними шляхами мислення. Навіть найрадикальніший переворот у віруваннях та переконаннях людини залишає незайманою значну частину її попередніх поглядів. Простір і час, причина та наслідок, природа та історія, хід власного життя людини є непідвладними науковій трансформації. Нова істина – завжди посередник між старою та новою теоріями, вона виконує, на думку У. Джемса, функцію миротворця. Вона поєднує старі істини з новими фактами при мінімумі змін і максимумі безперервності. Отже, прагматистська гносеологія поділяє кумулятивний принцип побудови наукових теорій.

Прагматизм у теорії пізнання надавав особливої уваги перевірці наукових теорій для встановлення їх практичної ефективності й корисності, оскільки це відповідало емпіричному рівню функціонування науки. Стосовно ж теоретичного, фундаментального знання ми не можемо застосувати прагматичний метод У. Джемса. Корисність фундаментального знання далеко не завжди можна прорахувати наперед, оскільки вона може виявити себе лише з часом. І в цьому виявляється слабкість прагматизму. Власне він орієнтує на прикладні наукові розробки, недооцінючи фундаментальні. Це також знаходить вияв і в освіті.