27

РОЗДІЛ 7. Філософія як аксіологія

Коло питань: Вартості в системі християнського світогляду.

Трансцендентальна теорія вартостей.

Вартості в критичній онтології Н. Гартмана.

Інстру­менталістська інтерпретація вартостей.

Марксистське розуміння вартостей.

Феноменологічний підхід до вартостей.

Визначення вартостей. Вартості українського життя.

Вартості в системі християнського світогляду

Роль фiлософiї як системи знань, що веде пошуки смислiв людського буття, визначає їх i спрямовує людину до їхнього розумiння й осягнення на практичному та теоретичному рiвнях, закладена вже в специфiцi софiйного (фiлософського) знання. Згадаймо, що прикметними рисами цього знання є: охоплення буття в його загальностi та тотальностi (суцiльностi); поза­явищнiсть, спрямованiсть на розкриття сутностi; свiто­глядний характер.

Б

Що таке аксіологія?

уття людини в його всеохопностi та всепов’язаностi є заiнтересованим ставленням людини до явищ природного i соцiального свiту. Воно завжди супроводжується сукупнiстю оцiнок, що надають речам тієї чи іншої значущостi, залежно вiд того, яку потребу має в них лю­дина. У такому ставленнi людини до речей вони набувають в її очах ста­тусу вартостей. Таким чином, фiлософiя, розкриваючи ставлення людини до цiлiсностi свiту, є не лише сумою знань, що вiдповiдає на питання: що є свiт за своєю суттю? яка його унiверсальна основа? яка сутнiсть речей свiту і якими способами можна в неї проникнути? Вона прагне з’ясувати значення речей, явищ свiту для людини. Ця царина фiлософського знання отримала назву аксіологiї, або теорiї вартостей.

Погляд на свiт через суму оцiнок i потреб робить пошуки сутностi людського буття пошуком його сенсу. Суб’єктом цих по­шукiв, безумовно, є кожна людина. Вони виявнi в її щоденному життi як прагнення щастя. У цьому ракурсi софiйне знання постає як знання спо­собiв досягнення щастя, оволодiння ними та вмiння влаштувати своє особисте життя згiдно з цими способами. Тодi фiлософiя виявляє себе як сукупнiсть умiнь, способiв жити, або мистецтво жити.

Варіант філософії як мистецтва жити, що була теоретичним виразом християнського світогляду, запропонував чільний представник західної патристики Аврелій Авґустин (354 – 430). Його вчення ґрунтується на неоплатонічній традиції з її дихотомним розумінням природи людини (тіло й душа) та містичним поєднанням душі з Богом. У тлумаченні смислів людського існування він виділяє визначальні для людини ідеальні сутності, що належать до сфери трансцендентного. За Авґустином, душа як внутрішня природа людини живить її тіло. Вона "неспокiйна, нiколи не безпечна", а тому сповнена прямувань i хотiнь, аби вiднайти щастя. У тiлеснiй повсякденностi душа натрапляє на невідворотну минущість подiй, ситуацій, хвилин. У цiй чуттєвiй пливкостi людина, намагаючись усвiдомити себе, не може охопити себе як цiлiснiсть, адже життя постає перед нею як сукупнiсть фраг­ментiв, днiв, подiй, а не цiлiсть. День нинiшнiй заперечує вчорашнiй, а це означає, що життя втiкає вiд нас, воно вмирає. Тому наша душа бентежна i неспокiйна, але прагне сталостi, тривкостi, власне того, що зветься щасливим життям. У пошуках щасливого життя людина прихо­дить до Бога. “Хто входить у Тебе, входить у радощі Господа свого і не боятиметься, а почуватиметься якнайкраще в Найвищому Добрі”¹.

Шлях людини до щастя, за Августином, лежить через предестинацiю, божисте призначення людини на вибiр добра чи зла. Вибiр нею добра або зла на основi свободи волi тягне за собою її вiдповiдальнiсть перед Богом i со­бою. Коли людина обирає добро, тобто вiдкрита назустрiч Боговi, тодi на неї спадає ласка Бога, благодать. Набування благодатi є процесом обоження та найвищим щастям людини.

Iсторична еволюцiя фiлософських проблем, пiднятих Сократом та еллiнiстичною фiлософiєю, доходить у християнськiй фiлософськiй думцi до постановки життєсмислових питань iснування людини. Вона частково в Аврелiя Ав­ґустина i бiльш окреслено – у Б. Паскаля та Г. Сковороди переростає в про­блему фiлософiї людини, чи то фiлософської антропологiї, а також фор­мується в окрему царину аксіологiї, що має назву фiлософiя релiгiї.

У

Вартості в християн-ській аксіології

християнствi фiлософiя релiгiї – це духовне осмислення релiгiйного ставлення людини до дiйсностi. Значущість дійсності – суто релігійна. Релiгiйне життя людей супро­воджується переживаннями транс­цендентного як "святого", божистого. Таке переживання вiдбувається як вчування найвищої вартостi, яка у своєму змiстi не має нiчого земного, належного до цього свiту. Це мiстичне переживання людина сприймає як щось благовiсне. Тут свiт вар­тостей постає духовними сутностями, які вже здiйснені в Боговi. У спрямованостi до Бога людина осягає їх як святiсть – позасвiтову, трансцендентну, Божисту сутнiсть. Призначення i роль релiгiйних вартостей у соцiальнiй дiйсностi – поєднати внутрiшнiй свiт людини та її земне iснування з найвеличнiшою вартiстю трансцендентного свiту. Персональне життя людини постає за­лежним вiд Божистого шляхом трансцендування, виходу персони поза межi земного. У результатi чого їй вiдкриваються абсолютнi вартостi: Благо у вигляді Iстини, Добра, Свободи, Краси, Любові.

Така роль вартостей у релiгiйнiй аксіологiї спричиняє i специфiчне пояснення соцiальних процесiв та здiйснення iсторiї, що й було зроблено романтиками, які історію народу розглядали як шлях пізнання Бога. І цей шлях у кожного народу свій. В українськiй iсторiографiї цю концепцiю репре­зентує твiр кiнця XVIII ст. "Iсторiя Русiв" та програмний твір "Книги буття українського народу" Кирило-Мефодiївського братства. Теоретичну пiдвалину цiєї кон­цепцiї становлять такi iдеї:

• пройнятiсть свiту природи, iсторiї та людини невидимою основою, Богом;

• призначення людини й нації полягає в пізнанні Бога як Блага через пізнання себе, національної історії та культури;

• шлях народу пізнати самого себе й Бога вказують обранці Бога – герої.

Ці теоретичні засади включають у себе також принципи теорії при­родного права: право людини на життя; право на свободу; право на власність.