- •Вартості в системі християнського світогляду
- •Трансцендентальна теорія вартостей
- •Значення як зміст вартостей за г. Ріккертом
- •Розуміння вартостей у філософії г. Ріккерта
- •Вартостi в критичній онтологiї н. Гартмана
- •Н. Гартман: вартості – реальне буття
- •Спроба класифі-кації вартостей
- •Висновки з аксіології н. Гартмана
- •Iнструменталiстська iнтерпретацiя вартостей
- •Своєрідність інструмента-лістського розуміння вартостей
- •Марксистське розуміння вартостей
- •Зміст цінностей у марксист-ській філософії
- •Феноменологічний підхід до вартостей
- •Феномено-логічне розуміння цінностей Визначення вартостей. Вартості українського життя
- •Визначення вартостей
- •Література
- •Питання для самоконтролю
Трансцендентальна теорія вартостей
Основи теорiї вартостей як результат фiлософської рефлексiї Новiтньої доби заклав I. Кант. Аналiзуючи природу наукового знання, вiн видiлив три здатностi пiзнання: вiдчуття, розсудок, розум. При цьому зазначив, що наукове знання можливе як синтез досвiду та категорiй розсудку. Категорiї надають досвiду значення загальностi i доконечностi. Звiдси випливає перше засадниче твердження майбутньої трансцендентальної аксіологiї: загальне, доконечне мiститься не в самих поодиноких речах, а у свiдомостi людини (a priori), тобто до будь-якого досвiду. Отож, загальнiсть i доконечнiсть за своєю природою трансцендентальнi. Наступне твердження випливає з того, що розумовi притаманнi iдеї, якi не є результатом наукового пiзнання, людина не бере їх з досвiду. Це iдеї безсмертя душi, буття Бога, свободи волi тощо. Наявнiсть iдей у розумi свiдчить про те, що проблема осягнення людиною смислів буття не є проблемою свiтопiзнання, а проблемою свiтотлумачення (тут не дiють засоби науки, бо означенi Кантом iдеї стосуються не сфери явищ, а понад’явищного, трансцендентного). Тому другим основоположним твердженням є: iдеї буття Бога, безсмертя душi та свободи волi не несуть у собi функцiї реконструювання свiту, бо не ґрунтуються на емпіричному досвіді. Вони дають розуму закон, норму, iдеал як смисли впорядкування соціального світу. Вони роблять розум практичним. Вiн, завдяки їм, набуває функцiї регулятора вчинкiв i поведiнки людини. Завдячуючи розуму, людина протиставляє жорстокiй причиновiй залежностi речей, тобто "порядковi речей", "порядок iдей", у якому норма, iдеал стають керiвною засадою практичного життя. Вони набувають для людини статусу взiрця її чинiв i поведiнки. Їхнє iснування є живцем, пульсом соцiального життя.
Поява першої в iсторiї фiлософської думки теорiї вартостей пов´язана з iменами послiдовникiв філософії I. Канта репрезентантiв Фрайбурзької (Баденської) школи В. Вiндельбанда (1848 – 1915) та Г. Рiккерта (1863 – 1936). Вони вводять у науковий вжиток поняття вартостi, щоб вiдрiзнити культурнi процеси вiд природних. Це поняття, вважали вони, дає змогу побачити соцiальну дiйснiсть як певну цiлiсть i дозволяє вiддiлити в нiй "iстотне" вiд "неiстотного". В обох репрезентантiв схожi пiдходи до завдань i методiв про природу та iсторiю культури. Обидва подiляють науки не за предметом, а за їх методами.
Доконечність уведення поняття “вартості” для аналізу історії та культури обґрунтовує Г. Рiккерт в однiй iз своїх концептуальних праць – "Фiлософiя iсторiї". У ній, на противагу марксистському тлумаченню пiзнання, Г. Рiккерт стверджує, що воно не може бути вiдтворенням або вiдбитком об’єктiв. Пiзнання є скоріше "перетворюючим їх розумiнням". Щоб це довести, стверджує вiн, досить звичайного мiркування, що дiйсність як у своїй цiлостi, так i в кожнiй частинi настiльки неосяжно розмаїта, що не пiддається вiдображенню. А кожне твердження, в якому щось висловлюється про дiйснiсть, доконечно стає значним її спрощенням. Цей абстрактний пiдхiд до дiйсностi відбувається в поняттєвiй формi i є найприкметнiшою рисою наукового методу. Вiн завжди залежить вiд тієї мети, що ставить собi суб’єкт, бо є засобом до її пізнання. Слiдом за Вiндельбандом Рiккерт встановлює два способи розумiння дiйсностi – узагальнюючий та iндивiдуалiзуючий.
Ґрунтуючись на фiлософiї I. Канта, вiн стверджує, що у свiтi iснує одиничне (Einmaliges), у ньому нема нiчого, що б повторювалося. Узагалi, стверджує Рiккерт, є два види iндивiдуальностi: iндивiдуальнiсть, яку має кожна рiч i кожний процес, змiст якої сходиться з її дiйснiстю й пiзнання якої так само неосяжне, як i непотрiбне, й "iндивiдуальнiсть, яка має значення для нас". Iндивiдуальнiсть у другому розумiннi слова не є дiйснiстю, а є продуктом нашого розумiння дiйсностi, продуктом "донаукового витворювання понять". Застосовуючи узагальнюючий розгляд об’єктiв, наука абстрагується вiд усього неповторного, а зупиняється лише на загальному. Вища мета цього виду пiзнання, вважає вiн, полягає в тому, щоб усю дiйснiсть пiдвести пiд загальнi закони, вмiстити її в систему пiдпорядкованих одне одному понять. I аналiз, i абстракцiя намагаються одним поняттям позначити щось спiльне для низки об’єктiв i зiгнорувати їхні неповторнi риси. Застосовуючи узагальнюючий метод до природи, ми ведемо пошуки закону; прилаштовуючи його до духовного життя, ми так само шукатимемо закони. Але тут дiйснiсть, яку розглядає iсторiя, не можна пiдводити пiд закони, бо iнакше iсторiя як наука не досягне своєї мети. Мета iсторика – зрозумiти об’єкт iсторiї (народ, особу, соцiально-полiтичний рух тощо) у його цiлостi, одиничностi (Einmaligkeit), iндивiдуальностi, показати його як неповторну дiйснiсть. Оскiльки iсторичний об’єкт належить показати в суцiльностi (Totalitat), то це виключає будь-які узагальнення. Узагальнюючий метод не застосовний до iсторичної дiйсностi. Адже все, що викликає iсторичний iнтерес, має свiй iндивiдуальний особливий змiст. Щоправда, iсторiя також не може зобразити iсторичний предмет в усiй його iндивiдуальностi. Вона зображує iндивiдуальнiсть цiлого, а не частин. Це означає, що загальнi поняття пiдпорядкованi iндивiдуалiзуючому методовi.
Розгляд iсторичних подiй, вибiр наукового матерiалу здiйснюються на основi певного принципу. Саме тут, згiдно з Рiккертом, виникає потреба звернутися до поняття "вартiсть". Вартiсть є тим поняттям, що дає змогу науково зрозумiти iсторичнi подiї. Це поняття дає змогу встановити iсторичний зв’язок об’єкта з його оточенням та змiну стадiй об’єкта, якi вiн проходить у розвитку. Iсторичний зв’язок – це те "загальне" в iсторiї, що його конструює науковець. Зв’язок є “загальним” у тому розумiннi, що iндивiди є його частинами. Iсторичний розвиток є "загальне" лише в тому розумінні, що виражає і стверджує свій зміст своєю цілістю, яка обіймає всі його частини.
Iсторична наука, каже Рiккерт, користується загальними поняттями в тому розумiннi, що її поняття вираженi загальнозрозумiлими словами i можуть бути застосованi до багатьох об’єктiв. Їх застосування, тобто сполучення певним способом, i дає нам iндивiдуалiзуюче розумiння дiйсностi.
Поняття вартостi допомагає науковцевi вiднайти принцип, на пiдставi якого iсторик робить вiдбiр iсторичних матерiалiв, спрощуючи дiйснiсть. Постає питання про роль вартостi у вiднаходженнi цього принципу. Для цього iсторик звертається до нашого донаукового знання, яке завжди тiсно пов’язане з iнтересом, що викликає в нас оточення. Отже, коли ми кажемо, що нас цікавлять якiсь об’єкти, то це означає, що ми їх оцiнюємо, тобто поєднуємо їх зі значеннями, якi перебувають з цими об’єктами в специфiчному зв’язку. Узагальнюючий метод iгнорує зв´язок мiж об’єктом i їхніми значеннями, тобто абстрагується вiд них. Тут важливо зауважити, що зв’язок об’єкта зі значеннями, за Рiккертом, стосується психологiчних передумов досвiду, а не логiчної структури наук.