Трансцендентальна теорія вартостей

Основи теорiї вартостей як результат фiлософської рефлексiї Новiтньої доби заклав I. Кант. Аналiзуючи природу наукового знання, вiн видiлив три здатностi пiзнання: вiдчуття, розсудок, розум. При цьому зазначив, що наукове знання можливе як синтез досвiду та категорiй роз­судку. Категорiї надають досвiду значення загальностi i доконечностi. Звiдси випливає перше засадниче твердження майбутньої трансценденталь­ної аксіологiї: загальне, доконечне мiститься не в самих поодиноких ре­чах, а у свiдомостi людини (a priori), тобто до будь-якого досвiду. Отож, загальнiсть i доконечнiсть за своєю природою трансцендентальнi. Наступне твердження випливає з того, що розумовi притаманнi iдеї, якi не є резуль­татом наукового пiзнання, людина не бере їх з досвiду. Це iдеї безсмертя душi, буття Бога, свободи волi тощо. Наявнiсть iдей у розумi свiдчить про те, що проблема осягнення людиною сми­слів буття не є проблемою свiтопiзнання, а проблемою свiтотлумачення (тут не дiють засоби науки, бо означенi Кантом iдеї стосуються не сфери явищ, а понад’явищного, трансцендентного). Тому другим осново­положним твердженням є: iдеї буття Бога, безсмертя душi та свободи волi не несуть у собi функцiї реконструювання свiту, бо не ґрунтуються на емпіричному досвіді. Вони дають розуму закон, норму, iдеал як смисли впорядкування соціального світу. Вони роблять розум практичним. Вiн, завдяки їм, набу­ває функцiї регулятора вчинкiв i поведiнки людини. Завдячуючи розуму, людина протиставляє жорстокiй причиновiй залежностi речей, тобто "порядковi речей", "порядок iдей", у якому норма, iдеал стають керiвною засадою практичного життя. Вони набувають для людини статусу взiрця її чинiв i поведiнки. Їхнє iснування є живцем, пульсом соцiального життя.

Поява першої в iсторiї фiлософської думки теорiї вартостей пов´язана з iменами послiдовникiв філософії I. Канта репрезентантiв Фрайбурзької (Баденської) школи В. Вiндельбанда (1848 – 1915) та Г. Рiккерта (1863 – 1936). Вони вводять у науковий вжиток поняття вартостi, щоб вiдрiзнити культурнi процеси вiд природних. Це поняття, вважали вони, дає змогу побачити соцiальну дiйснiсть як певну цiлiсть i дозволяє вiддiлити в нiй "iстотне" вiд "неiстотного". В обох репрезентантiв схожi пiдходи до завдань i методiв про природу та iсторiю культури. Обидва подiляють науки не за предметом, а за їх методами.

Доконечність уведення поняття “вартості” для аналізу історії та культури обґрунтовує Г. Рiккерт в однiй iз своїх концептуальних праць – "Фiлософiя iсторiї". У ній, на противагу марксистському тлумаченню пiзнання, Г. Рiккерт стверджує, що воно не може бути вiдтворенням або вiдбитком об’єктiв. Пiзнання є скоріше "перетворюючим їх розумiнням". Щоб це довести, стверджує вiн, досить звичайного мiркування, що дiйсність як у своїй цiлостi, так i в кожнiй частинi настiльки неосяжно розмаїта, що не пiддається вiдображенню. А кожне твердження, в якому щось висловлюється про дiйснiсть, доконечно стає значним її спрощен­ням. Цей абстрактний пiдхiд до дiйсностi відбувається в поняттєвiй формi i є найприкметнiшою рисою наукового методу. Вiн завжди залежить вiд тієї мети, що ставить собi суб’єкт, бо є засобом до її пізнання. Слiдом за Вiндельбандом Рiккерт встановлює два способи розумiння дiйсностi – уза­гальнюючий та iндивiдуалiзуючий.

Ґрунтуючись на фiлософiї I. Канта, вiн стверджує, що у свiтi iснує одиничне (Einmaliges), у ньому нема нiчого, що б повторювалося. Узагалi, стверджує Рiккерт, є два види iндивiдуальностi: iндивiдуальнiсть, яку має кожна рiч i кожний процес, змiст якої сходиться з її дiйснiстю й пiзнання якої так само неосяжне, як i непотрiбне, й "iндивiдуальнiсть, яка має зна­чення для нас". Iндивiдуальнiсть у другому розумiннi слова не є дiйснiстю, а є продуктом нашого розумiння дiйсностi, продуктом "донаукового витворювання понять". Застосовуючи узагальнюючий розгляд об’єктiв, наука абстрагується вiд усього неповторного, а зупиняється лише на за­гальному. Вища мета цього виду пiзнання, вважає вiн, полягає в тому, щоб усю дiйснiсть пiдвести пiд загальнi закони, вмiстити її в систему пiдпорядкованих одне одному понять. I аналiз, i абстракцiя намагаються одним поняттям позначити щось спiльне для низки об’єктiв i зiгнорувати їхні неповторнi риси. Застосовуючи узагальнюючий метод до природи, ми ведемо пошуки закону; прилаштовуючи його до духовного життя, ми так само шукатимемо закони. Але тут дiйснiсть, яку розглядає iсторiя, не можна пiдводити пiд закони, бо iнакше iсторiя як наука не досягне своєї мети. Мета iсторика – зрозумiти об’єкт iсторiї (народ, особу, со­цiально-полiтичний рух тощо) у його цiлостi, одиничностi (Einmaligkeit), iндивiдуальностi, показати його як неповторну дiйснiсть. Оскiльки iсторичний об’єкт належить показати в суцiльностi (Totalitat), то це ви­ключає будь-які узагальнення. Узагальнюючий метод не застосовний до iсторичної дiйсностi. Адже все, що викликає iсторичний iнтерес, має свiй iндивiдуальний особливий змiст. Щоправда, iсторiя також не може зобра­зити iсторичний предмет в усiй його iндивiдуальностi. Вона зображує iндивiдуальнiсть цiлого, а не частин. Це означає, що загальнi по­няття пiдпорядкованi iндивiдуалiзуючому методовi.

Розгляд iсторичних подiй, вибiр наукового матерiалу здiй­снюються на основi певного принципу. Саме тут, згiдно з Рiккертом, виникає потреба звернутися до поняття "вартiсть". Вартiсть є тим поняттям, що дає змогу науково зрозумiти iсторичнi подiї. Це поняття дає змогу встановити iсто­ричний зв’язок об’єкта з його оточенням та змiну стадiй об’єкта, якi вiн проходить у розвитку. Iсторичний зв’язок – це те "загальне" в iсторiї, що його конструює науковець. Зв’язок є “загальним” у тому розумiннi, що iндивiди є його частинами. Iсторичний розвиток є "загальне" лише в тому розумінні, що виражає і стверджує свій зміст своєю цілістю, яка обіймає всі його частини.

Iсторична наука, каже Рiккерт, користується загальними поняттями в тому розумiннi, що її поняття вираженi загаль­нозрозумiлими словами i можуть бути застосованi до багатьох об’єктiв. Їх застосування, тобто сполучення певним способом, i дає нам iнди­вiдуалiзуюче розумiння дiйсностi.

Поняття вартостi допомагає науковцевi вiднайти принцип, на пiдставi якого iсторик робить вiдбiр iсторичних матерiалiв, спрощуючи дiйснiсть. Постає питання про роль вартостi у вiднаходженнi цього прин­ципу. Для цього iсторик звертається до нашого донаукового знання, яке завжди тiсно пов’язане з iнтересом, що викликає в нас оточення. Отже, коли ми кажемо, що нас цікавлять якiсь об’єкти, то це означає, що ми їх оцiнюємо, тобто поєднуємо їх зі значеннями, якi перебувають з цими об’єктами в специфiчному зв’язку. Узагальнюючий метод iгнорує зв´язок мiж об’єктом i їхніми значеннями, тобто абстрагується вiд них. Тут важ­ливо зауважити, що зв’язок об’єкта зі значеннями, за Рiккертом, стосується психологiчних передумов досвiду, а не логiчної структури наук.