Феномено-логічне розуміння цінностей Визначення вартостей. Вартості українського життя

У викладених підходах до розуміння вартостей філософією ХХ ст. можна виявити їх визначальні характеристики.

Ці підходи стверджують, що до світу як матеріальних, так й ідеальних речей можна підходити як до вартостей, якщо кожну з них брати за її значенням (вітальним, історично-культурним тощо) як для однієї людини, так і спільноти. Тому значення речей слід розглядати в якості персональних, так і трансперсональних. На рівні певної спільноти чи суспільства як цілісної системи трансперсональні значення речей набувають статусу вартостей певної соціальної групи, нації, суспільства в цілому. Безумовно, персональні, трансперсональні та суспільні значення речей не завжди збігаються (наприклад, феномен моди чи поштова марка для колекціонера).

З вищерозглянутих аксіологічних концепцій можна виділити такі особливості вартостей:

1. Поняття вартості пов’язане із соціальним життям людей і фіксує факт, що ідеальні і матеріальні речі мають властивість задовольняти людські потреби.

2. У матеріальних речах, окрім матеріалу, міститься ще й невидимий соціальний зміст, який надає їм значущості (твір мистецтва чи будь яка річ, що задовольняє людську потребу).

3. Значення речей (смисли) існують у формі зразка, правила, схеми, стандарту поведінки чи діяльності.

Н

Визначення вартостей

а підставі цих особливостей випливає таке визначення вартостей: це загальновизнані значення речей (смисли), що існують як форми, зразки, способи поведінки та діяльності людей і здатні задовольняти їхні потреби.

З огляду на те, що вартості можуть існувати в суспільстві як трансперсональні, вони об’єднують навколо себе людей, виконуючи цим інтегративну функцію. Пропонуючи членам суспільства певні стандарти поведінки й зразки діяльності, вартості воднораз виконують як соціалізуючу (виховну) функцію, так і роль регулятора взаємин людей у суспільстві.

В Україні питання вартостей нації та держави породжує низку проблем i, мож­ливо, перша з них – це втрата набутого в колишній імперії комфорту безвiдповiдальностi. Цiннiсна пере­орiєнтацiя на реальну суб’єктивнiсть особистостi не може вiдбуватися без руйнування мiфу про державу-патрона, який усе має i все дає своїм дiтям-громадянам. Наскiльки живе це уявлення у свiдомостi людей сьогоднi, показують змагання деяких соцiальних груп i полiтичних угруповань за рiзноманiтнi форми соцiального захисту. Вiдкриття простої iстини, що держава сама собою не має нiчого й нiчого не може дати, в Українi часто-густо супроводжується болiсною реакцiєю вiдкидання нового незручного порядку i ностальгiєю за минулим рабським становищем.

Раптову змiну системи вартостей пересiчний громадянин переживає як втрату звичних схем, норм i стандартiв життя. Поява незвичних стандартiв викликає внутрiшнiй дискомфорт, а то й протест.

Рiзка змiна змiсту вартостей створює у внутрiшньому свiтi людини своєрiдний оцiнковий бар’єр, оскiльки вимагає вiд неї обґрунтувати собi недоцiльнiсть звичних оцiнок i стандартiв поведiнки та доконечнiсть переходу до iнших, часом протилежних звичним. Так, наприклад, ветеранам Другої свiтової вiйни на сходi України важко визнати рiвними у правах ветеранiв УПА.

Ставлячи питання про вартостi українського буття, не можна оми­нути й питання, з позицiї якої фiлософiї сьогоднi можна витлумачувати смисли українського буття. Очевидно, з тієї, що найадекватніше ре­презентує нацiональний свiтогляд i виражає природу української мен­тальностi. Саме така фiлософiя i має стати духовною основою смислу iснування особистостi i нацiї та поєднання соцiального значення вар­тостей i їх особистiсної значущостi. Вiдштовхуючись вiд сковоро­динського "пiзнай себе", актуальнi фiлософськi пошуки iстинних вар­тостей українського буття мають бути сконцентровані навколо вимоги сьогодення – "повернися до себе" і “будь собою”. Напрацювання Г. Сковороди i П. Юркевича, що в центрі фiлософiї ставлять людину та вартiсть її iсну­вання, не можна зiгнорувати. Згiдно з цими вченнями, лише людина може в собi вiдкрити вищi вартостi: Красу, Добро, Iстину, Любов, Свободу. Прийти до них вона може лише через активнiсть людського духу, що виявляє себе у творчостi. Тво­рити – це завжди вiднаходити себе, стверджувати свою неповторнiсть i знову віднаходити. Але кожен народ, у відповідних соціальних ситуаціях, хоча й у різний історичний час чомусь уперто дотримується однієї й тієї самої схеми поведінки. Щодо українців це можна проілюструвати епізодом із життя наших переселенців до Канади, наведеним у книзі “Українець, який відмовився бути бідним”, присвяченій відомому українцеві – бізнесмену і меценату Петрові Яцику. Отож, перші наші переселенці тривалий час уперто будували житла за зразками, привезеними з рідних країв, – це ліплянки з глиняними долівками й солом’яними стріхами. (Слід зазначити, що глинобитні житла із солом’яними стріхами існували в Україні з часів трипільської культури, близько 4000 тис. років тому, аж до середини ХХ ст.). П. Яцик стверджує: переселенці дуже тяжко доходили розуміння, що прийнята в Канаді англійська архітектура і простіша для будівництва, і зручніша для життя, і, зрештою, довговічніша. Хоча, здавалося б, це є очевидним фактом.

Із глибин підсвідомості українського переселенця на поверхню мислення зринала раціональна схема: мудрість життя в тому, щоб слідувати звичаям, традиціям, досвіду своїх батьків, дідів, прадідів. Те саме стосувалося й добору землі. Переселенці прагнули звичного для себе краєвиду й відмовлялися від добрих, справді врожайних ґрунтів. У результаті запрограмували собі тяжку, часто непродуктивну працю і бідність. Субстанційне прагнення бути собою повинно реалізовуватися в умінні бути собою. Інакше виникає розірваність між субстанційними вартостями нації, які базуються на віковічних традиціях, і нагальними потребами життя одиниць. Українцеві в Канаді на початках бракувало тверезого прагматизму в реалізації таких вартостей, як любов до землі, власність, національна самототожність, свобода. Це сповна стосується і теперішнього українського життя.

Шлях українця на матірній землі у ХХ ст. супроводжувався “відданістю справі комунізму” і “соціалістичним ставленням до праці”, що викликало до життя так званий архетип екстернальності. Він породжує в людей образи блага, пов’язані з надходженням його ззовні, тобто особиста забезпеченість і щастя народу сприймаються залежними від зовнішніх чинників, в образі партії та держави, а не від нас самих. Маленька, але стала заробітна платня від науковця до робітника створювала ілюзію внутрішнього комфорту. Особиста ініціатива та відповідальність стали непотрібними. Свобода сприймалася річчю вжитковою, інструментальною. Хоча саме вибір і відповідальність є найістотнішими вимірами свободи. Чи не це є однією з основних причин того, що в частини наших селян така вартість, як власність, перестала виконувати функцію особистої значущості в суспільстві. Виявляється, колгоспна безвідповідальність їм внутрішньо ближча, аніж відповідальне ведення власного господарства. Соціологічні опитування перед парламентськими виборами 1998 року засвідчили, що тільки 30 % респондентів вважало приватну власність основою економічного життя держави. Проти власності висловлювалося також 30 %, а 35 % ще не визначилися.

Традиційно субстанційне прагнення впорядковувати окіл і своє соціальне життя були пріоритетними в психіці українця. Засобом раціонального впорядкування суспільного життя є право. В основі як права, так і держави лежать конкретні універсальні вартості. В українському суспільстві ними, як свідчить історія, були вартості християнської моралі. Ще за часів Київської держави митрополит Іларіон задекларував, що право і є втіленням справедливості, яка йде від Бога й реалізується через державу. На цих засадах формує інститут держави й Козацька республіка. На них базувалася Конституція Пилипа Орлика на початку XVIII ст. та історіософська концепція “Книг буття українського народу” в ХІХ ст. Отож, в Україні держава, Бог, людська одиниця були поєднані між собою від самого прийняття християнства. А сучасне міжконфесійне протистояння є виявом старої української болячки: субстанційне прагнення бути собою не реалізується вмінням бути собою, а воно потребує прагматизму, тверезого аналізу життєвих ситуацій. Задекларовані державою вартості християнської моралі існують поза системою державних інституцій і не об’єднують державу, особу та право в структуровану цілість.

Відсутність у суспільстві стабільної системи вартостей свідчить про відсутність або ж слабкість добірної меншості в нації, якою є духовна еліта, що є, за Х. Ортегою-і-Ґассетом, становим хребтом нації. Сьогоднішнє українське суспільство підтверджує висновок іспанського філософа про те, що в періоди “безхребетності” соціального життя гору бере людина-маса й диктує свої стандарти життя й свої засоби досягнення мети. Її основний засіб – ошуканство. Тому можна збагатитися, обминаючи закони, науковий ступінь можна купити, у “велику політику” можна влізти через демагогію, роблячи з народу юрбу. Отже, задекларовані Конституцією вартості соціального буття самі собою ще не об’єднують націю. У суспільстві мусять знайтися люди, що вміють і здатні виробити особливий, але сучасний образ, який, за висловлюванням К. Юнґа, збудить “містичну причетність” кожного до його землі. Тому першочерговим завданням для сучасного українського суспільства є формування власної духовної еліти, в якої пріоритетними є патріотизм і пошанування своєї історії. Вона і має стати тим Мойсеєм, що приведе народ до самого себе, звільнивши його передовсім од внутрішнього духовного рабства.