Досвiд людини є складним динамiчним явищем. Вiн, каже Дьюї, має бути якiсним, тобто бути моментом безперервного цiлісного взаємозв’язку середовища й особи. У цiлісному досвiдi можна видiлити етичний, естетичний, релiгiйний, рацiональний аспект тощо, але всi цi досвiди – це одне безперервне змiнюване цiле. Сучасна ци­вiлiзована людина вiдiйшла вiд своєї первiсної субстанцiї бiологiчної при­роди, а тому й досвiд у неї розiрваний у часi. Цивiлiзацiйна рацiоналiзацiя замiнює цiлiснiсть досвiду на механiчну суму дискретних досвiдiв. У неї розiрванi минуле й теперiшнє. Минуле тяжiє над нами, говорить Дьюї, на­повнюючи нас уболiваннями за невикористаними можливостями i наслiдками, вiд яких ми тепер не спроможнi вiдмовитися. Воно, замiсть того, щоб стимулювати наше життя акумульованою енергiєю, навпаки, г нiтить нас, гальмуючи нашi прагнення до нових звершень. Прикладом цiлостi досвiду i цiлісного переживання є людина, яку цивiлiзований свiт називає дикуном. Його теперiшнi дiї є воднораз i передбаченням майбут­нього. Його вiдчуття завжди "на чатах безпосередньої думки, вони є аванпостом чину, i аж нiяк не просто стежинами, як це часто буває в нас, на яких нагромаджується рiзний матерiал, використання якого вiдкладають до появи певної нагоди"⁸. У так зва­ному традицiйному суспiльствi все, що пiдсилює вiдчуття безпосередностi життя, є предметом загального захоплення. Татуювання тiла, пера, що майорять на вiтрi, блискучi прикраси зі золота, смарагдiв тощо мали художню вартiсть. Усе це закарбовувало досвiд дiяльностi з твари­нами, що були в тiсному взаємозв’язку із життям людини. Естетична вартiсть, за Дьюї, мiститься вже в початкових враженнях, у подiях i сце­нах, що привертають увагу людини, її зiр i слух, збуджуючи в неї iнтерес i приносячи їй насолоду в той момент, коли вона дивиться i слухає. Есте­тична вартiсть присутня вже в задоволеннi, з яким господиня доглядає домашнi квiти, в iнтересi, що виявляє господар, опiкуючись насаджен­нями перед будинком. Чи вбачає чи нi iндивiд в об’єктi естетичну вартiсть, залежить вiд "естетичної якостi" його досвiду. Її не можна пере­дати словами так само, як кохання чи радiсть. Коли ж такий об’єкт вилу­чити з конкретного досвiду, зробивши його, наприклад, експонатом му­зею чи виставки, то вiн постане iнтелектуалiзованою, iзольованою вiд досвiду естетичною вартiстю. Коли ми стверджуємо вартiсть об’єкта, то це твердження, за Дьюї, стосується не об’єкта в його власному значеннi, а його подальшого використання чи насолоди з погляду здорового глузду. Здоровий глузд з його основою (використання речi в досвiдi i втiха) завжди стають критерiєм пiзнання та оцінки. Здоровий ґлузд з

Своєрідність інструмента-лістського розуміння вартостей

авжди вбачає в речах якiсть, iз якої можна скористатися або втiшитися. Це i є значенням речi або змiстом будь-якої вартостi. Отож, пiзнання здiйснюється в єдностi з оцiнкою. Коли ж рiч стає предметом науки, то наука iгнорує її "якiсть". Коли ху­дожнiй твiр беруть як iзольовану вiд досвiду рiч, то мистецтво постає як особлива iнтелектуальна дисциплiна. На думку Дьюї, врятувати естетичнi вартостi можна лише через їх деiнтелектуалiзацiю. Музеї, картиннi галереї – одна з причин, "що сприяли iзоляцiї мистецтва, замiсть того, щоб сприяти привнесенню його в храм, на форум та в iншi види соцiального життя"⁹. Будь-який твiр мистецтва набуває естетичної вартостi лише в мiру того, як включається в досвiд людини. Здоровий глузд вказує на втiху як бiологiчну пiдвалину естетичної вартостi – пре­красного. Коренi такого цiннiсного досвiду, як естетичний, за Дьюї, сяга­ють до чуття порядку як вияву взаємодiй мiж рiзними енергiями. "Порядок не може не викликати захвату в свiтi, котрому постiйно загро­жує безпорядок, у свiтi, де живi iстоти продовжуватимуть жити, лише скориставшись i включивши в себе той порядок, який уже iснує навколо них"¹⁰. Вчуваючи порядок у свiтi, кожна iстота вступає на основi цього вчування у взаємини з околом як емоцiйне переживання гармонiї органiзму та середовища. Упорядковуючи свої стосунки із сере­довищем, органiзм досягає сталостi, яка йому так потрiбна для життя. Коли ж таке впорядкування настає пiсля перiоду розладу, конфлiкту із середовищем, тодi приходить чуття завершеностi, що в зародковi є близьким до прекрасного.

Вiдтворення естетичного (прекрасного) художником є неусвiдомлю­ваним оформленням ритму взаємодiї iстоти й оточуючого середовища. Творчiсть художника синкретична, мислення i переживання, iстота i окiл – це цiлiсть. Мислення i його втiлення в об’єкт у худож­ника нерозривнi.

Естетичний досвiд як момент цiлiсного досвiду людини, за Дьюї, пе­редбачає вчування гармонiї змiн, що становлять певний порядок як у часi, так i в просторi, таких змiн, як хвилi на морi, пiщанi брижики там, де погойдувалися хвилi, кучерявi хмарини тощо. Це вказує на те, що особиста внутрiшня гармонiя має мiсце лише за встановленою вiдповiдною взаємодiєю із середовищем. Досягнення внутрiшньої гармонiї означає, що цiннiсний естетичний досвiд постає засобом досягнення людиною внутрiшнього спокою, що, згадаймо, ще стоїки розцiнювали як стан щастя. Щастя є однією з фундаментальних вартостей. Його досягнення через естетичний досвiд вказує, за Дьюї, що моральний та естетичний досвiд нероздiльнi. Їх можна роз’єднати лише умовно. Ототожнення гре­ками хорошої поведiнки з поведiнкою, що за основу бере чуття мiри, грацiю i гармонiю є, стверджує Дьюї, найбiльш естетичним прикладом певної естетичної якостi в моральнiй дiї, тобто нерозривностi естетичного i морального досвiду, де i той, i той є лише елементами цiлiсного досвiду людей.

Цiлiсному досвiдовi притаманна i така важлива риса, як релiгiйнiсть. Вона вказує на те, що людина залежить i вiд тих сил, якi не входять у досвiд. А в досвiдi вона сподiвається на ласку тих сил, якi називає долею, фортуною. Досвiд людини в прагненнi до успiху в якомусь дiлi перед­бачає вплетенiсть у вищу цiлiсть, а тому в собi людина вiднаходить чуття благочестя, бажання вклякнути перед вищою, понаддосвiдною цiлiстю. Завдяки цьому у своєму досвiдi людина себе чує впевненiше, бо виявляє набожнiсть. Набожнiсть як доконечне прагнення до вiри в Бога i сама вiра в досвiдi людини постає невiд’ємною умовою її внутрiшньої гармонiї. Яке б не чинилося зло, але людина впевнена: раз є Бог, то i в свiтi буде порядок та гармонiя.

У своєму досвiдi, каже Дьюї, радiсть, горе, надiя, страх, гнiв, цiкавiсть iндивiд трактує так, ніби кожне з них зокрема – це певна сутнiсть, що в якийсь час з’являється в досвiдi. Це сутностi, якi мо­жуть тривати досить довго чи коротко, однак тривалiсть їхнього буття, розвиток i майбутнє не стосуються їхньої природи. Цi сутностi є не що iнше, як емоцiйно пережиті значення речей у досвiдi. Отож, коли речi "значать", викликаючи радiсть чи iнтерес як певнi "сутностi", це свiдчить про те, що вони цiннi для людини, вартi того, аби мати мiсце в досвiдi. Усе, що має iнтерес, радiсть, надiю, обов’язково має значущiсть особистого блага, а вiдтак – постає вартiстю. Цiннiсний аналiз досвiду, що його здiйснює фiлософiя, має завданням виокремити з цiлiсного досвiду такi його цiннiснi форми, як, наприклад, мистецтво, мораль, релiгiя тощо, i показати їхнє мiсце в досвiдi, а також вказати на умови, за яких може бути здiйснене соцiальне призначення мистецтва, моралi, релiгiї.