Розділ 2

Історичний екскурс

2.1.Традиції закладення нових поселень в Україні

Сільські поселення становлять важливу галузь народної культури українців. У соціально-економічних типах та формах сільських поселень знайшли відображення етнічні традиції, особливості господарських занять, природно-географічне середовище. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів (так звані малодвірні поселення, які відомі під такими назвами, як оседок, селище, село, кут, кінець, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних.

Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

В XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Зазвичай воно було компактне. Виняток становлять лише села на Гуцульщині, де селянські двори були розсіяні по всій території поселення.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі й разом із нею становили центр. В деяких етнографічних районах України (Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині) композиційне виділення центру було відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.

Культова споруда — церква — розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.

До виробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ — початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.

Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковнопарафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.

Поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок (виселок, урочище). Він відомий з XV ст. Присілки виникали внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого виникали. Крім того, відомі й інші механізми утворення присілків. Зокрема в Карпатах сільські поселення цього типу часто зароджувалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які містилися на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву "Гута", "Майдан" тощо. Населення таких присілків частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на початку XX ст.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, нерідко однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були і однодвірні, й малодвірні. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських громад і утворення хуторів. Впродовж 1906—1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності жвавих торговельних шляхів, торгівлі, зростання чисельності населення, промислового виробництва.

Нерідко поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. У західному регіоні України села, які виникали в такий спосіб, називали волями, а в східних — свободами, слободами. Так зберігалася матірна назва села з відповідним додатком: с. Висоцьке і с. Воля Висоцька (Львівської обл.); с. Кухарі і с. Слобода Кухарська (Київської обл.).

За сприятливих обставин окремі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце і зворотний процес: окремі містечка внаслідок низки причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані в Галичині та ін.).

Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, МТС тощо. Поступово ліквідовувалися хутори і присілки, мешканців яких проти їхньої волі зганяли до сіл. Окремі найкрупніші присілки перетворювалися на села. Радянська політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду сотень і тисяч українських сільських поселень, котрі в недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. "Неперспективне" селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки держави (будівництва доріг, шкіл та інших об'єктів інфраструктури), почало залишати прадідівські оселі й вирушило у пошуках кращої долі до міста. Високий рівень урбанізації України на жаль спричинений відтоком мешканців села до міст. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою постає завдання відродження села.

Форми сільських поселень українців розвивалися під впливом цілого комплексу факторів:

• особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі тощо),

• етнічних традицій,

• умов соціально-економічного розвитку,

• господарських занять населення,

• державного законодавства та ін.

Для поселень українців найбільш характерними формами розпланування є:

• безсистемна,

• рядова,

• кругова,

• ланцюгова,

• вулична та

• комбінована форми.

З метою детальнішого вивчення планування поселень слід брати до уваги їхню забудову. Можна виділити кілька типів забудови:

- розсіяна,

- гніздова,

- скупчена та

- комбінована.

Безсистемна форма поселення (нерегламентована) вважається однією з найдавніших і найбільш поширених в Україні. Вона відома на всій території розселення українців. Виникнення безсистемних поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації щодо планування.

Територія під сельбище вибиралась з точку зору доцільності її освоєння. Важливим чинником була доступність джерела води (до річки, ставка, оскільки важливою галуззю господарства було тваринництво, яке вимагало великих витрат води), тому поселення закладалися на надзаплавних терасах із південною орієнтацією із пологим ухилом.

Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздові та скупчені.

Безсистемні поселення із розсіяно-гніздовою забудовою характерні для Гуцульщини. виникли у цьому етнографічному районі під впливом складного гірського рельєфу та провідної ролі скотарства в структурі господарських занять гуцулів.

Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Подекуди утворювалися групи (гнізда) приблизно з двох — чотирьох дворів. Центральна дорога проходила паралельно з водною артерією по дну гірської долини і сполучала певне село із сусідніми поселеннями.

Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися у різних напрямках проїзди, що вели до садиб. Густа сітка таких проїздів покривала усе село.

Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовами особливо характерні для ряду місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської та Рівненської областей. Цей варіант траплявся й на інших теренах України (Чернігівщина, Полтавщина, Одещина та ін.). Гніздова забудова у цих поселеннях могла утворюватися внаслідок земельної нестачі в XIX — на початку XX ст.: із створенням нових сімей і браком землі під забудову нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових гнізд, появи нових проїздів.

Рядова форма поселення є не менш давньою за походженням і досить широко розповсюдженою в Україні. Її характерною рисою є розташування дворів у ряд і орієнтація їх в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. Археологи засвідчують, що в середньовіччя багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування.

Рядові поселення можуть бути як однорядовими, так і багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби («на літо», «до сонця»). Іноді дворядове придорожнє поселення нагадувало вуличне.

Кругова форма поселення українців має глибокі не тільки слов'янські, а набагато глибші традиції, які сформувалися на території України, ця форма сьогодні ідентифікується із словянською цивілізацією. Словяни, колонізуючи Західну Європу у 9-11 ст. н.е., масово закладали кругові поселення (на території Німеччини відкрито багато таких поселень, а одне з них дало початок Берліну).

При такому типі планування садиби розташовані найчастіше навколо площі з церквою і кладовищем (якщо село на підвищенні) або ставу (якщо село у долині). Часто це могла бути обширна площа, де на ніч утримувалася худоба.

Поселення трипільської культури над Дністром.

Чортомлицька Січ.

.

В ідомі декілька варіантів кругових поселень. Наприклад, в одному випадку будівлі розміщуються по колу, охоплюючи незабудовану площу, городи тягнуться у бік поля, а двори виходять на площу. В іншому — двори селян виходять у бік поля, а садиби займають площу. Походження цього типу планування пов'язане з оборонними міркуваннями. Так, кругові поселення українців знаходилися здебільшого на мисах та в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні східнослов'янські городища та козацькі табори, споруджені з возів.

Такого ж, округлого типу, закладалися слободи. Якщо був притік населення і слободи могли розвиватися до розмірів великого села, то первісне округле ядро залишалось головним осередком. Слободи як і військові городки закладались у східному напрямі до Кавказу, а далі на просторі Сибіру аж до океану.

Мамаєва слобода – новопосталий музей під відкритим небом у Києві.

Поселення із веретеноподібним майданом є одним із комбінованих типів пізньосередньовічного поселення, яке за своїми функціями і способом використання території уподібнюється до містечка. На майдані зосереджувались культова споруда, могли бути цвинтар, плебанія, громадські споруди. Село розросталося як вуличне, рядове або ланцюгове, а забудова на ділянках загущувалася.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Сусідні двори або невеликі їх групи (2—3 господарства) могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення побутували на Бойківщині та Лемківщині, зустрічалися у рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина). Виникнення ланцюгівок у Карпатах зумовлене як етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень), так і географічними та соціально-економічними факторами (вузькість гірських долин, залишки патронімії, двопільна толоко-царинна система землеробства тощо). Селянський двір у такій ланцюгівці розташовувався біля дороги і ріки посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі.

У рівнинних районах України виникнення ланцюгового планування часто було пов'язане з розвитком хуторів.

Поселення вуличної форми поширені на території всієї України. Два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги, утворюють вулицю. Відомі одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні розпланувальні типи сіл.

За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно із безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень сформувалося з рядових. Цьому сприяло закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків і держави. Зокрема, великий вплив на виникнення вуличних поселень мала «Устава на волоки» 1557 р. Починаючи з 20-х. років XVIII ст. царський уряд видав ряд розпоряджень, які спричинили розвиток вуличного планування поселень. Наприклад, «Положение для устроения селений» 1830 р. вимагало будувати хати фасадами до вулиць. Державні органи здійснювали контроль за дотриманням будівельного законодавства.

І не тільки. Якщо у середньовіччі попозбирався від «диму», тобто житлової забудови, а від землі – «скільки кінь за день виоре», то у XVI - XVII ст набирає поширення мірнича система і податок побирається від площі.

У південній частині України, яка була заселена пізніше, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими відповідно до указів XVIII — першої половини XIX ст. Вулична форма поселень є одним із найпростіших проявів колонізаційних поселень.

У поселеннях комбінованої форми поєднувалися різні типи планування. У рівнинних районах України найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах — рядово-ланцюгові, безсистемно-рядові.

Еволюція форм сільських поселень українців у XIX — на початку XX ст. відбувалась у декількох напрямках: трансформація однопланових поселень у поєднанні з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають свої локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та квартально-вуличне планування. Ця тенденція характерна як для розвитку давніх сіл, відомих ще за часів середньовіччя, так і для новітніх.

Колонізаційні поселення на території України

Захоплення однієї держави іншою завжди супроводжується зміною законодавства, у тім числі у галузі розселення. Також урядом надаються пільги для закладення нових поселень, які б символізували нову владу та створювали кращі умови для представників пануючого класу.

Відомі ранні історичні колонізаційні рухи – утворення античної Великої Греції та розширення Римської імперії – залишили потужну урбаністичну спадщину, яка використовувалась при закладенні нових поселень у пізніші часи.

Херсонес Таврійський був заснований 422–421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської як грецька колонія на північному узбережжі Чорного моря і за античної доби став важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Криму. Мсто оточує хора – сільськогосподарська округа, поділена взаємоперпендикулярними проїздами на клери. Геометризація простору базувалась на гіпподамовій системі розпланування міст.

Римський військовий табір є жорстко побудованою геометричною схемою, зорієнтованою за сторонами світу (via principalis – головна дорога – скеровувалась у напрямі схід-захід, via Pretoria – дорога претора у напрямі північ – південь). Табори за такою схемою, переважно з кам’яними мурами та масивною забудовою, споруджувалися на всьому просторі Римської імперії на відстані пішого переходу війська. Деякі з них переросли згодом у міста.

Німецька східна колонізація ХІІ-ХІІІ ст.

Розпочата в 11-му ст. хвиля колонізації, внаслідок якої у Франції знову заселяються спустошені війнами території, а в Німеччині за допомогою корчування та осушення залучаються нові землі, стає можливою завдяки системі трьохпільного господарства (сівозміна озимих, ярих, пар). Вона, з переважанням обробітку зернових (будівництво зерносховищ), означає підвищення інтенсивності в порівнянні з двопільним господарством. Одночасно відбулося поліпшення сільськогосподарських знарядь: удосконалення плуга і борони (тепер із заліза), виготовлення кіс в їх сучасній формі, поширення молотильного ціпа, переробка зерна водяним млином, з 12-го ст. - вітряком. Замість вола тягловою твариною виступає кінь.

І

Село вуличного типу, забудовне обабіч, із системою трипільного землекористування.

Інтенсифікація сільського господарства забезпечує багатший асортимент продовольства, товарів. Зростає народжуваність та чисельність населення Замість маленьких сіл з'являються великі села, ростуть кількість і розміри міст, внаслідок чого - підвищення цін на аграрні продукти. Це стало причиною експансії на схід, аж до України.

Заселення здійснюється:

- у великих, створених за єдиним планом селах (село вздовж дороги; село, розташоване навколо вигону;

- з’являється новий тип села у не освоюваних раніше лісових районах - з лісовим угіддями поблизу садиб з однаковою власністю для всіх поселенців в блоках або смугах (франконська гуфа = 24 га);

- село закладається підприємцем (локатором, осадчим), який за свою роботу отримує місце сільського старости, передане у спадок.

- зв'язку з відмовою від батьківщини і нестатками при роботі по створенню поселень поселенці знаходять покращений соціальний статус: відбувається передача майна у спадок в якості власності,

- єдиноспадкування - селянський спадок переходить у спадщину єдиному насліднику, переважно найстаршому сину, без права поділу, що забезпечувало незмінність розпланувальної структури села;

- заміна екстенсивного господарства, при якому земля поперемінно використовується як рілля і як пара або пасовище (тому супутньо було тваринництво), трипільне господарством веде до розширення посівних площ і до підвищення врожайності;

У містах змінюється судочинство, є право на зміцнення і самоврядування). Нові міста закладається із прямокутною системою вулиць і ринковою площею в центрі ("схема з розташуванням ринку в центрі") серед слов'янських земель.

Вища ефективність сільського господарства, збільшення населення спричинюють урбаністичний бум, який приводить до загущення міської мережі. У першу чергу закладають міста вздовж торгових шляхів на землях, викуплених у сіл, а пізніше урбанізаційний рух просувається у не освоєні раніше землі.

Колонізаційне місто 12 ст., закладене як опорний пункт на торговому шляху.

Завдяки запровадженню самоврядування на основі Магдебурського права, міста стають економічними, культурними і релігійними центрами, а також опорними пунктами міжнародної торгівлі. У східній Польщі, в Литві, Україні і Білорусії, лише переймають і в дечому змінюють правові норми (Львів, Київ та ін.) У 14-й ст.. завершується «рух на схід». Для колонізації більше немає достатньої кількості людей, сільське населення переселяється у міста, зникають також маленькі села.

Розпланувальні схеми міст, закладених на основі Магдебурзького права.