РОЗДІЛ 10. Новітня соціальна філософія в раціоналістичній традиції

Коло питань: Специфіка соціальної філософії.

Позитивістський підхід до осмислення

суспільства та його еволюції ( Г. Спенсер,

О. Конт, К. Поппер).

Неокантівський варіант соціальної філософії

М. Вебер).

Концепція матеріалістичного розуміння історії

(К. Маркс). Структурний функціоналізм про

розуміння соціального життя (Е. Дюркгейм) .

Т

Феномен соціальності як предмет соціальної філософії

радиції, започатковані англійським та французьким просвітництвом, переосмислюються в другій половині XIX ст. філософською раціоналістичною інтерпретацією соціального буття. Вона відкидає романтичне трактування історичного процесу, але воднораз успадковує від романтичних історіософських концепцій принцип історизму і зосереджується на поміченій уже Ш. Монтеск’є специфіці соціального буття, яке суттєво відрізняється від буття природи. Соціальна філософія XIX ст. прагне виявити й описати сутність феномена соціальності. Для його дослідження вона залучає наукові емпіричні методи й претендує стати окремою науковою дисципліною. Так, у науковий вжиток починає входити термін “соціологія” (його запропонував О. Конт). Із середини XIX ст. раціоналістична філософська традиція, осмислюючи соціальність, прагне досліджувати її як на рівні міжперсональних взаємин, так і на рівні класів, націй та цивілізацій. Пізнання соціальності є прагматичним, воно здійснюється, щоб допомогти людям опанувати соціальний світ, ефективно його впорядкувати, організувати й збагнути смисл та призначення людської історії.

Я

Відмінність між соціальною філософією та соціологією

кщо знання про соціальні явища охоплюють їх як цілісну систему, чи то суспільний організм, що включає в себе сув’язь його складників, якщо таке знання спрямоване на пізнання сутності соціального буття і спрямованість його розвитку та на визначення місця і ролі людини в соціальному світі, то воно є філософським і виражає собою предмет соціальної філософії. А соціологічне пізнання, використовуючи наукові методи, досліджує соціальні явища як міжособові зв’язки в конкретних сферах соціального життя: політиці, економіці, культурі, а також у соціальних групах, класах, у суспільстві в цілому, беручи його в якомусь конкретному зрізі – моральному, правовому, релігійному тощо.

Раціоналістична соціальна філософія, попри одностайне прагнення мислителів віднайти закони соціального життя та теоретичні засади його раціональної організації, усе ж неодностайна в підходах до досягнення цієї мети. Тут можна виокремити підхід позитивізму, марксизму, неокантіанства, структурного функціоналізму.

Еволюція позитивізму в соціальній філософії

Засновник позитивізму Оґюст Конт (1798 – 1857 ) поставив мету створити соціальну теорію, яка б ґрунтувалася на таких наукових методах, як спостереження та експеримент, оскільки, на його думку, у дотеперішніх концепціях суспільства й людської історії замість наукового підходу панують пояснення, що спираються на умоглядні причини та сутності або ж трансцендентні сутності. Тут треба застосувати інший спосіб мислення – позитивний. ”У позитивному стані, – стверджує Конт, – розум людини, визнаючи за неможливе набути абсолютні знання, відмовляється від пошуку першопричини та призначення Всесвіту, а також від пізнання внутрішніх причин феноменів. Поєднуючи міркування із спостереженнями, він прагне розкрити їх природні закони, тобто стійкі відношення послідовності та подібності”. Він вважає, що мета та методи дослідження суспільства аналогічні меті та методам природничих наук. Це дає можливість емпіричної перевірки знань соціальної сфери.

В основі соціальної філософії О. Конта, яку він назвав соціальною фізикою або соціологією, лежить ідея: кожне суспільство тримається на консенсусі (узлагодженості) думок. О. Конт стверджує: “ідеї кермують світом і перевертають його, або, по-іншому, весь соціальний механізм тримається, врешті-решт, на людській опінії. Велика політична та моральна криза нинішніх суспільств відбувається, зрештою, через інтелектуальну анархію. Наша найсерйозніша хвороба насправді виявляється в глибокому розходженні, яке спостерігаємо нині межи всіма людьми щодо основних правил, незмінність яких – перша умова справжнього суспільного порядку. Поки люди не дійдуть одностайності стосовно певного числа загальних ідей, потрібних для утворення спільного соціального вчення, неможливо приховати той факт, що народи неминуче перебуватимуть у революційному стані і зможуть створювати лише тимчасові установи, попри всі політичні паліативи, які можуть бути застосовані”.

Отже, якщо в суспільстві не знаходять раціонального розв’язання важливої соціальної проблеми, тоді для заспокоєння збуджених ідей, думок, пристрастей вдаються до застосування “поліційного порядку”. Таке вирішення може дати позитивна філософія, яка здатна “все примирити, нікому не завдаючи шкоди”. Для цього потрібно, щоб відкриті соціологами закони не переглядалися, а були сприйняті на віру відразу і всіма. Наука не повинна вести пошуки кінцевих причин явищ, а констатувати наявний у світі порядок, для того, щоб надати можливість експлуатувати наявні в природі ресурси та впорядковувати наш власний розум. Соціальна філософія як соціологія є, за Контом, вершиною наукового знання. Справжньою наукою про розумову діяльність є соціальне пізнання, яке простежує здатності розуму та його творива в історичному часі. Розум водночас і соціальний, і історичний. Верховенство історичного підходу є основним принципом позитивізму й водночас його загальним результатом, – стверджує Конт у “Системі позитивної політики“.

У “Курсі позитивної філософії” йдеться про те, що історія людства – це, по суті, історія становлення людського розуму. Застосовуючи принцип історизму до аналізу розвитку мислення людини в усіх сферах діяльності, Конт, як він стверджує, виявив “великий основний закон”, який можна довести принаймні “за допомогою історичних свідчень, одержаних шляхом уважного вивчення минулого. Цей закон виявляє себе в тому, що кожне наше важливе міркуваня, кожна галузь пізнання проходить послідовно три різні теоретичні стани: теологічний, або вигаданий; метафізичний, або абстрактний; науковий, або позитивний. Іншими словами, розум людини за своєю сутністю послідовно користується в ході будь-якого дослідження трьома методами філософського міркування, характер яких істотно різний і навіть протилежний: перш за все – теологічним, далі – метафізичним і, нарешті, позитивним методом. Звідси – три взаємовиключаючі філософії, або три світогляди: перша філософія – доконечно вихідний пункт розвитку людського розуму, третя – його непорушний і остаточний стан, а єдине призначення другої – бути перехідною”.

Людський розум, досягнувши позитивного стану, вважає гонитву за абсолютним знанням безперспективною і відмовляється “від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи міркування та спостереження, до пізнання дійсних законів, явищ”¹. Звідси і постає завдання наукового пояснення. Це відмова від пошуків сутності, яку не можна спостерігати, і “зведення фактів до найменшого числа законів”.

Оскільки, за Контом, закон трьох стадій діє в кожній галузі пізнання, то всі вони доконечно проходять їх, але з різною швидкістю. Якщо поділити науки на абстрактні (теоретичні) і конкретні (описові), то метою абстрактних є відкриття законів, а конкретних – пояснення фактів за допомогою цих самих законів. До конкретних наук можна віднести такі, як мінералогія, ботаніка, зоологія, історія. Абстрактні ж науки слід брати в певному порядку залежно від того, як швидко кожна з них досягає позитивної стадії:

1. Математика

2. Астрономія

3. Фізика

4. Хімія

5. Фізіологія

6. Соціальна фізика або соціологія.

Згідно з Контом, настав час, коли соціальна філософія досягає позитивної стадії і стає соціологією. Вона зможе віднайти закони, які лежать в основі функціонування і розвитку суспільства. Це дасть змогу розробити принципи політичної діяльності для раціональної організації суспільства як цілісної системи. В основу такої організації має бути покладений принцип соціального консенсусу (порозуміння). Адже будь-яке суспільство прагне до природного порядку, що означає рівновагу, гармонію в усьому суспільному організмі, оскільки в ньому діють як консервативні, так і революційні тенденції. У такий спосіб соціологія стає науковою основою політики, як фізика є науковою основою виробництва.

О

Суть принципу соціального консенсусу

сновним методом соціології має бути спостереження, оскільки вона як теоретична наука спирається на історію як науку конкретну. Соціологія, відбираючи історичні факти, робить узагальнення. Критерієм відбору історичних фактів є їх відповідність принципам біологічної теорії людини. Своє уявлення про природу людини Конт виклав у теорії локалізації мозкової діяльності. Тут він показує, де в мозкові перебувають анатомічні відповідності людських здібностей. А також стверджує, що природу людини можна розглядати двоїсто або троїсто. Тобто в природу входить серце і розум, або ж серце можна ще розділити на чуття і діяльність.

О

Суспільство як соціальний організм

сновними складовими соціології О. Конта є концепції соціальної статики і динаміки. За Контом, суспільство – це цілісна система, і в цьому розумінні його можна порівняти із живим організмом. Так само, як не можна аналізувати функціонування якогось органу окремо від цілого організму, так не можна й аналізувати якийсь соціальний інститут, наприклад, державу поза суспільством у його цілісності і в даний історичний момент. Отже, соціальна статика, по-перше, розкриває архітектоніку, будову соціальної системи, тобто показує її анатомію. По-друге, вона виявляє, як працює соціальна система, тобто її фізіологію, вона показує, за допомогою яких механізмів забезпечується її стійкість. В основу соціальної статики Конт кладе принцип консенсусу (consensus), одностайності. Він вказує на те, що в системі всі її елементи мають працювати узгоджено, лише в цьому разі забезпечується цілісність системи. Як наслідок цього основоположного принципу постають закони відповідності. Це, наприклад, закон відповідності між установами та відповідним станом цивілізації. Його зміст такий: політичні установи, з одного боку, право та ідеї – з другого, гармоніюють між собою, але не пов’язані з відповідним станом інтелектуального, морального й фізичного розвитку людини.

Соціальна статика в Конта ілюструє те, що методи біології є ще й методами соціології; суспільство, як і живий організм, є гармонійною і несуперечливою цілістю, ціле не є сукупністю частин, аналіз здійснюється в напрямі від цілого до частин, розкриваючи “анатомію” і “фізіологію” будь-якого суспільства.

Мета соціальної дінаміки – сформулювати закон послідовної зміни станів людства і пояснити його дію. Оскільки, згідно із законом трьох стадій, в основі соціальної революції лежить прогрес розуму, то завдання динаміки й полягає в тому, щоб, порівнюючи історичний розвиток різних народів, показати, як послідовно виявляє себе зміна одних і тих самих фаз. Основою, яка рухає суспільний розвиток, є інстинкт, “що спонукає людину невпинно поліпшувати своє становище, або іншими словами – розвивати своє фізичне, моральне та розумове життя”².

Згідно із соціальною динамікою Конта, зміст людської історії – невпинний прогрес, що є поступовим переходом від теологічного світогляду до позитивного в духовній (теоретичній) сфері, а в практичній – це перехід від мілітарного способу життя до індустріального. На думку Конта, цей шлях Європа вже пройшла. Слідом за нею його обов’язково пройде все людство.

І

Г. Спенсер: органічна теорія суспільства

нший речник позитивізму – Герберт Спенсер (1820 – 1903) вважає теорію суспільства частиною загальної теорії органічних систем та їх еволюції. Соціальна теорія складається з органічної теорії суспільства та теорії соціальної еволюції.

Вихідним пунктом органічної теорії суспільства взято поняття “агрегат”, тобто певну цілість, систему. Його особливістю є те, що він відрізняється від своїх частин і має структуру – постійні відношення між частинами. Г. Спенсер розрізняє два класи агрегатів: неорганічні і органічні. Органічні включають у себе живі тіла та надорганізми як, наприклад, людське суспільство. Вони відрізняються від неорганічних тим, що в них взаємодія частин забезпечує збереження цілого. Тут “кожна частина в обмін за спеціальну послугу, яку вона виявляє всім іншим частинам, одержує… від них усіх відповідні частки їх спеціальних послуг… поділ праці є саме тою особливістю як у суспільстві, так й у тварин, яка робить їх живим цілим”. Поділ праці робить життя цілого цілком відмінним від життя окремих одиниць. Тут, говорить Спенсер, життя цілого може тривати довше, аніж життя одиниць, а загибель цілого не обов'язково тягне за собою загибель одиниць.

Політичні і живі організми мають як спільні, так і відмінні принципи організації. До спільних він відносить передовсім кооперацію частин для блага цілого. Відмінність політичного тіла від живого полягає в тому, що воно (політичне тіло) є дискретним організмом, одиниці якого вільно пересуваються в просторі, а пов’язані одне з одним за допомогою знаків, “мови чуттів і мови розуму, словесного та письмового”. У живих тілах ціле чутливе, а одиниці – ні. У політичних агрегатах навпаки: одиниці страждають, мають утіхи, є чулими і мислячими, тоді як агрегат нечулий.

Таким чином, якщо в живому організмі одиниці існують для блага цілого, то в дискретному навпаки – суспільство існує для блага своїх членів, а не одиниці для блага суспільства.