23. Лютого 1994 р. (ст. 28).

Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. (ст. 38).

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту працівників закладів охорони здоров ’я, що проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надають медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД, а також контактують з кров 'ю та іншими біоло­гічними матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб. Затверджені постановою КМ№ 2026 від 18 грудня 1998 р.

Наказ МОЗ «Про забезпечення безпеки та якості донорської крові, її компонентів та виго­товлених з них препаратів» № 353 від 10 грудня 1998 р.

Ліцензійні умови здійснення підприємницької діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів. Затверджені наказом Держпідприємництва і МОЗ № 38/63 від 16 лютого 2001 р.

Наказ МОЗ, МОН, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, ДДПВП, МПСП «Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-інфік&ваних дітей та їх сімей» № 740/1030/4154/321/614а від 23 листопада 2007 р.

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівни­ком відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зара­ження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекці№іої хво­роби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків,-

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно прожива­ють або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на: 1) медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту лю­дини; 2) одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції. Медич­ний огляд провадиться добровільно і, за бажанням особи,- анонімно. Облік, реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян та медичний нагляд за ними повинні здійс­нюватися з дотриманням принципів конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини, визначених законами та міжнародними договорами України.

2. Об’єктом злочину є встановлений порядок надання інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи громадян.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у розголошенні відомостей про: 1) прове­дення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліков­ної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД); 2) його результати.

Медичний огляд з метою виявлення зараження ВІЛ-інфекцією проводиться анонім­но у кабінетах довіри чи за направленням медичного працівника, до якого звернулась особа. Огляд здійснюється шляхом забору крові або інших біологічних рідин, що на­правляються до спеціальної лабораторії діагностики СНІД. Тестування на ВІЛ здійсню­ється шляхом виявлення антитіл, які виробляє організм людини.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфек­ції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосують­ся, а у випадках, передбачених законом, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Порядок оформлення та збереження відповідної медичної документації встановлюється МОЗ. Облік ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД осіб ведеться обласними (міськими) санітарно- епідеміологічними станціями і обласними (міськими) центрами профілактики СНІДу.

Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов’язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведін­кою створює умови, які надають стороннім особам можливість ознайомитися з відповід­ними відомостями.

Способи розголошення відомостей можуть бути різними і на кваліфікацію вчине­ного за ст. 132 не впливають: повідомлення у розмовах, наукових статтях, виступах, лекціях, засобах масової інформації, надання сторонній особі документів, що містять відповідні відомості, або недбале зберігання чи втрата таких документів тощо.

За наявності до цього підстав розголошення відомостей про сам факт проведення медичного огляду або про з’ясовану внаслідок його проведення відсутність невиліков­ної інфекційної хвороби може розглядатись як діяння, яке через малозначність не ста­новить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11).

Медичний працівник, який працює в слідчому ізоляторі або виправно-трудовій установі ДЦПВП і згідно з наказом начальника по установі є відповідальним за прове­дення передтестового та післятестового консультування, медичного огляду та обстежен­ня на ВІЛ, зобов’язаний, зокрема: додержуватись правил користування конфіденційною інформацією, порядку заповнення облікових карток ВІЛ-інфікованих та зберігання їх; складати та надавати звіти щодо ВІЛ або СНІД, при цьому у звітах забороняється персо­ніфікація ВІЛ-інфікованої особи або зазначення рис або інших характеристик, за якими її можна ідентифікувати; обліковими картками під час роботи користуватися так, аби унеможливити ознайомлення з ними інших осіб; при виході з кабінету облікові картки закривати у металевому сейфі. Порушення медичним працівником покладених на нього обов’язків, внаслідок чого відповідна інформація стала відомою сторонній особі, може утворювати розглядуваний склад злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли відповідні відомості стали відомі особі, яка не повинна була їх знати. Можливі негативні наслідки (самогубство потерпі­лого, вимушене звільнення його з роботи тощо) мають враховуватись при призначенні винному покарання. Втрата документів, які містять відповідні відомості, або тимчасо­вий вихід їх з-під контролю, що не мало своїм наслідком ознайомлення сторонніми особами з інформацією, ознак коментованого складу злочину не містить.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це: 1) службова особа лікувального закладу;

2. допоміжний працівник такого закладу (наприклад, прибиральниця, секретар), який самочинно здобув інформацію; 3) медичний працівник.

До лікувальних належать заклади, в яких особам надається лікувально-профілак­тична допомога,- поліклініки, лікарні, диспансери, клініки науково-дослідних інститу­тів, інші акредитовані заклади охорони здоров’я. Під службовими особами лікувальних закладів слід розуміти працівників указаних закладів, які здійснюють функції організа­ції та управління в сфері охорони здоров’я (директори, головні лікарі, їхні заступники, керівники структурних підрозділів - завідуючі відділеннями, начальники відділів тощо). Конкретні назви посад керівників закладів охорони здоров’я та їх структурних підроз­ділів визначаються типовими штатами та штатними нормативами цих закладів. Про поняття медичний працівник див. коментар до статей 139 і 140.

Суб’єктами цього злочину можуть бути, зокрема, працівники центрів профілактики СНІДу, санепідемстанцій та інших закладів охорони здоров’я, яким повідомляються відомості про позитивні результати медичних оглядів на ВІЛ-інфекцію, медичні пра­цівники, які працюють у слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах ДДПВП.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення заражен­ня вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, не зазначеною в диспозиції ст. 132 (суддею, працівником прокуратури тощо), за наяв­ності підстав тягне відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145) або за вчинення злочину у сфері службової діяльності.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою КМ N9 2026 від 18 грудня 1998 р.

Інструкція щодо заповнення Звіту про ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД (форма N9 1-СНІД, квартальна). Затверджена наказом Мінстату України N9 340 від 18 листопада 1996р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання пока­рань. Порядок забезпечення конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованих. Затверджені наказом ДДПВП та МОЗ N9 3/6 від 18 січня 2000р.

Порядок добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію. Затверджений нака­зом МОЗ № 415 від 19 серпня 2005 р.

Інструкція про впровадження порядку добровільного консультування і тестування на ВІЛ- інфекцію (протоколу) у протитуберкульозних, дерматовенерологічних та наркологічних закла­дах охорони здоров 'я. Затверджена наказом МОЗ N9 446 від 6 липня 2006р.

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або по­збавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням во­лі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров’ю людини, не­гативному впливі на репродуктивне здоров’я нації та генофонд. Венеричні захворю­вання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема, безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов’язковому медичному нагляду і лікуванню.

2. Об’єкт злочину - здоров’я особи.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переваж­но статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м’який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі обставини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров’я, методи і тривалість лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і вра­ховуються при призначенні покарання. Судово-медична експертиза із встановлення в особи венеричної хвороби проводиться за участю лікаря-дерматовенеролога.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і за­лежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім’ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для ін’єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо. Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворо­бою не виключає відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін’єкції) може тягнути кримінальну відповідаль­ність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, перед­баченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров’я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у статтях 121, 122 або 125, вчинене охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілес­ні ушкодження не потребує. Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за відповідною час­тиною ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після по­передження, зробленого їм органами охорони здоров’я, тягне адміністративну відпові­дальність (ст. 45 КАП).

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок насильницьких дій з боку винного (зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприрод­ним способом), діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповід­ними частинами статей 133 і 152 (153). Але відповідальність за ст. 133 виключається у разі, коли зараження венеричною хворобою стало результатом вчинення вказаних на­сильницьких дій щодо особи, хворої на венеричну хворобу.

КК не передбачає самостійної відповідальності за завідоме поставлення іншої особи (через статеві зносини або інші дії) в небезпеку зараження венеричною хворобою. Якщо встановлено прямий умисел на зараження іншої особи венеричною хворобою, дії вин­ного до виявлення клінічних проявів захворювання слід розглядати як замах і кваліфі­кувати за відповідними частинами ст. 15, ст. 133.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу (матеріальний склад). При цьому слід враховувати наявність у та­ких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованої стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів-носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особ­ливостей організму конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу її здоров’я. Якщо особа діяла з прямим умислом заразити іншу особу венеричною хворобою, однак потерпілий не захворів, вчинене має кваліфікуватись за відповідними частинами ст. 15 і частинами 1 або 2 ст. 133.

4. Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хво­робу і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про факт знання особи про своє захворю­вання можуть свідчити різноманітні обставини - медичний висновок, застереження лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо. До відповідальності за ст. 133 особа може притягуватись як у період хвороби та її ліку­вання, так і під час здійснення лікувальним закладом контрольного нагляду за хворим. Зняття особи з обліку дозволяє їй вважати себе не хворою.

Особи, які не страждають на венеричні захворювання, однак заражають ними інших осіб, за наявності підстав можуть бути притягнуті до відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень певної тяжкості.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків (наприклад, лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140 або статтею КК про відповідальність за певне тілесне ушкодження.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю. При цьому мотиви можуть бути різними (помста, рев­нощі, особиста неприязнь, задоволення статевої пристрасті тощо), на кваліфікацію за ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання. Психічне ставлення винної особи до тяжких наслідків (ч. З ст. 133) може характеризуватися тільки необережністю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хво­роби, але у даній ситуації могла і повинна була знати це і передбачати настання відповід­них суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128. Така кваліфікація ґрунтується на тому, що ст. 133 є спеціальною кримінально- правовою нормою стосовно статей КК про відповідальність за тілесні ушкодження.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше суди­мою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою - спричи­нення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

Про поняття судимості див. ст. 88 та коментар до неї. Зараження двох або більше осіб може бути вчинене як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами, однією і тією ж або різними венеричними хворобами. При цьому не має значення, діяв винний з єдиним умислом, спрямованим на зараження двох або більше осіб, чи у вин­ного щоразу виникав новий умисел заразити венеричною хворобою кожного наступно­го потерпілого. Для інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки необхідно, щоб стосовно попереднього випадку зараження венеричною хворобою не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності. Зараження венеричною хворобою особи і наступне зараження такою хворобою цієї ж особи після її одужання не може розціню­ватись як зараження венеричною хворобою двох осіб (має місце один потерпілий), однак може за наявності підстав кваліфікуватись за ч. 2 ст. 130 за ознакою спеціаль­ного рецидиву.

Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось 18 років. Неповнолітній вік потерпілої особи не може обтяжувати кримінальну відпові­дальність за зараження венеричною хворобою, якщо буде доведено, що винний сумлін­но помилявся у питанні про її вік.

Зараження венеричною хворобою двох чи більше потерпілих, один з яких є неповно­літнім, має кваліфікуватись за ч. 2 ст. 133 із включенням цих двох кваліфікуючих ознак в обсяг обвинувачення.

До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого органа або його функцій, втрату репродуктивної здатності, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну тре­тину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (статті 9—11, ЗО, 31, 53).

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з прцводу статевих станів у бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом МОЗ N9 6 від 17 січня 1995 р.

Стаття 134. Незаконне проведення аборту

1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти*-

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до двох років.

2. Незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Протиприродне переривання вагітності може бути патологічним (результатом певно­го захворювання жінки) або штучним. У свою чергу, штучний аборт поділяється на право­мірний та незаконний, у т. ч. кримінально караний. Суспільна небезпека злочину, перед­баченого ст. 134, визначається тим, що це діяння ставить у небезпеку життя і здоров’я вагітної жінки, може супроводжуватись різними ускладненнями - кровотечами, сепсисом, безпліддям, психічними аномаліями, гінекологічними та онкологічними захворюваннями, смертю тощо. Аборти не лише механічно, біологічно і психічно травмують організм жінки, а й негативним чином впливають на демографічну ситуацію в країні, нерідко стають при­чиною невиношування наступної вагітності (самовільних викиднів і передчасних пологів).

2. Об’єктом злочину є здоров’я вагітної жінки.

3. З об’єктивної сторони злочин може мати такі форми:

1. проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134);

2. незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здо­ров’я; б) безплідність; в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134). Між діянням у цій формі та вказаними наслідками має бути причиновий зв’язок.

Проведення аборту - це протиправне штучне переривання вагітності будь-якої тривалості за наявності згоди жінки на проведення операції. Відповідальність за ст. 134 настає і у разі, коли жінка погоджується на переривання вагітності під впливом погроз з боку інших осіб. Особи, які не лише примушують жінку до штучного переривання вагіт­ності, а й сприяють незаконному проведенню аборту (наприклад, надають приміщен­ня, інструменти або заздалегідь обіцяють приховати сліди злочину), мають притягува­тись до відповідальності за ч. 5 ст. 27, ст. 134 як пособники. Для встановлення факту передчасного переривання вагітності провадиться судово-медична експертиза, яка по­винна відповісти на питання про те, був аборт мимовільним або викликаним штучно, проведеним самою жінкою або сторонньою особою, скільки часу минуло з моменту його проведення, яким способом був проведений аборт тощо.

Переривання вагітності незалежно від її тривалості без згоди потерпілої внаслідок застосованого до неї фізичного насильства (скажімо, в результаті нанесення їй удару чи побоїв) залежно від форми вини та інших обставин справи може бути кваліфіковане за статтями 121, 128 або 140. Інші способи штучного переривання вагітності можуть бути різними (медикаментозний, юоретаж порожнини матки, вакуум-аспіраторний тощо), на кваліфікацію за ст. 134 не впливають і враховуються при призначенні покарання.

Заподіяння смерті плоду людини після того, як почались фізіологічні роди і з’яви­лась можливість безпосереднього фізичного впливу на тіло дитини, є не абортом, а вбивством малолітньої дитини (ч. 2 ст. 115). Позбавлення життя дитини, яка опинилася поза утробою матері внаслідок передчасних родів або нещасного випадку, також слід розцінювати як вбивство. Не виключається кваліфікація вчиненого за сукупністю зло­чинів - як незаконне проведення аборту та вбивство, наприклад, з метою приховати раніше вчинений злочин.

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворої жінки, здійснюється осо­бою, яка має спеціальну медичну освіту, без згоди хворої або її законних представників на медичне втручання.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, у будь-якому разі визнається незаконним. Аборт, вчинений особою із спеціальною медичною освітою, тягне відповідальність за ч. 2 ст. 134 за наявності двох умов: 1) його незаконності;

2. спричинення тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Такі наслідки щодо проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, віді­грають роль кваліфікуючих ознак.

Аборт визнається незаконним, якщо він, зокрема, здійснюється: 1) за наявності медич­них протипоказань переривання вагітності незалежно від її строку (гострі запальні та інфекційні захворювання) або за наявності протипоказань до медикаментозного штучного переривання вагітності (підозра на позаматкову вагітність, ниркова або печінкова недостат­ність, тяжка форма бронхіальної астми, серцево-судинні захворювання тощо) - у випадку застосування саме такого способу аборту; 2) не у спеціально акредитованих закладах охо­рони здоров’я - пологових будинках, лікарнях, де є гінекологічні загальнохірургічні відді­лення, жіночих консультаціях тощо (наприклад, у домашніх умовах, службових приміщен­нях, непрофільних медичних закладах); 3) за допомогою недозволених або заборонених засобів чи способів; 4) з порушенням порядку отримання згоди вагітної жінки або її за­конного представника на операцію; 5) фахівцем, який не є лікарем-акушером- гінекологом першої або вищої кваліфікаційної категорії,- у разі штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів.

Вирішуючи питання про незаконність аборту, слід враховувати, що згідно з ЦК:

1. штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, може здійснюва­тись за бажанням жінки, якій виповнилось 14 років. Проведення штучного переривання вагітності у пацієнтки віком до 14 років або у недієздатної особи здійснюється за заявою її законних представників; 2) у випадках, установлених законодавством, штучне перери­вання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів. Таке перери­вання вагітності здійснюється у спеціалізованих акредитованих закладах охорони здо­ров’я за висновком комісії, утвореної відповідним органом охорони здоров’я, за наявнос­ті визначених КМ підстав. До підстав медичного характеру належать: новоутворення; уроджені вади розвитку, деформації та хромосомні аномалії; розлади психіки та поведінки; хвороби ендокринної системи, розлади харчування та порушення обміну речовин; хворо­би крові і кровотворних органів та окремі порушення із залученням імунного механізму; деякі інфекційні та паразитарні хвороби; хвороби нервової системи, системи кровообігу, органів дихання і травлення, сечостатевої системи, шкіри та підшкірної клітковини, кіст- ково-м’язової системи та сполучної тканини. Підставами немедичного характеру визна­ються: вік вагітної жінки менш як 15 років або більше як 45 років; вагітність внаслідок зґвалтування; настання інвалідності під час цієї вагітності. При вагітності понад 22 тижні проведення аборту заборонено, за винятком випадків, якщо переривання вагітності зумов­лене станом крайньої необхідності.

Тривалість вагітності визначається від першого дня останнього нормального менс­труального циклу. Якщо дата останньої нормальної менструації невідома, тривалість вагітності визначається на основі найбільш надійних клінічних ознак. Строк вагітності визначається у повних днях чи повних тижнях.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту фактичного переривання вагітності. При цьому факт вилучення плоду, який не здатен більше роз­виватись, з організму матері не має значення для визнання злочину закінченим. Плодом визнається внутрішньоутробний продукт зачаття, починаючи з повного 12-го тижня вагітності до вигнання/вилучення з організму матері. Якщо особа вчинила всі дії, які з її погляду були необхідними для переривання вагітності (зробила ін’єкцію, здійснила хі­рургічне втручання тощо), однак вагітність перервати не вдалося, вчинене слід кваліфі­кувати за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 134.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 134, вважається закінченим з моменту настання пев­них суспільно небезпечних наслідків - тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Про поняття тривалого розладу здоров’я див. коментар до ст. 122, а про поняття безплідності - коментар до ст. 155. Смерть вагітної жінки може настати як під час незаконного проведення аборту, так і після закінчення операції.

Незаконне проведення аборту особою, яка має спеціальну медичну освіту, за відсут­ності зазначених у ч. 2 ст. 134 наслідків кримінальну відповідальність не тягне неза­лежно від тривалості вагітності. Це можна розглядати як прогалину у кримінально- правовому захисті майбутнього (ненародженого) життя, що є особливо неприпустимим з огляду на закріплення права на життя майбутньої дитини у ратифікованій Україною Конвенції ООН про права дитини.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, є особа, яка досягла 16-річного віку і не має спеціальної медичної освіти. Це можуть бути: 1) лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної діяльності не уповноважені на проведення операцій штучного переривання вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти); 2) особи середнього медичного персоналу (медичні сестри, акушерки, фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів; 3) особи, які не мають жодного відношення до медицини. КК не передбачає відповідальності жінки за штучне переривання своєї вагітності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134, крім зазначених категорій осіб, мо­жуть виступати особи, які мають спеціальну медичну освіту, тобто лікарі - акушери- гінекологи за фахом.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, характеризується прямим умислом.

Психічне ставлення до суспільно небезпечних наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 134, є необережним. За наявності умислу до смерті, безплідності або тривалого розладу здо­ров’я дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 2 ст. 134 і відповід­ною статтею розділу II Особливої частини КК (наприклад, статтями 115, 121, 122).

У разі, коли тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої сталися внаслідок проведення аборту, який здійснювався на законних підставах лікарем з про­фільною медичною підготовкою, за наявності підстав вчинене слід кваліфікувати за ст. 140 або ст. 128 (ст. 119).

Основи законодавства України про охорону здоров ’я від 19 листопада 1992 р. (статті 50, 57, 58).

ЦК (ст. 281).

Постанова КМ «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України» № 144 від 15 лю­того 2006 р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів у бюро судово-медичної експертизи Затверджені наказом МОЗ N9 6 від 17 січня 1995 р.

Нормативи надання медичної допомоги жіночому населенню за спеціальністю «Акушерст­во і гінекологія» в умовах акушерсько-поліклінічних лікувальних закладів. Затверджені наказом МОЗ № 503 від 28 грудня 2002 р.

Нормативи надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги. Затверджені наказом МОЗ № 620 від 29 грудня 2003 р.

Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання вагітності. Затвердже­на наказом МОЗ N9 508 від 20 липня 2006р.

Положення про Комісію органу охорони здоров ’я з визначення показань до штучного пере­ривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів. Затверджена наказом МОЗ М9 508 від 20 липня 2006р

Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертво- народженості. Затверджена наказом МОЗ N9 179 від 29 березня 2006р.

Стаття 135. Залишення в небезпеці

1. Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечно­му для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбережен­ня через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам по­ставив потерпілого в небезпечний для життя стан,-

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані,-

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо во­ни спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

1. Суспільна небезпека цього злочину, а також злочинів, передбачених стаття­ми 136, 137, 139 і 140, полягає у поширенні аморальної поведінки, змістом якої є непо­вага до права людини на життя і безпеку, нехтування моральними і правовими нор­мами, що зобов’язують надавати допомогу людям, які перебувають у небезпечному для життя стані.

2. Об’єктом злочину, передбаченого ст. 135, є життя та здоров’я особи.

3. Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак. Так, вона: а) перебуває в небезпечному для життя стані; б) позбавлена можливо­сті вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслі­док іншого безпорадного стану.

Небезпечний для життя стан може означати, наприклад, ситуацію, коли особа під час пожежі не може вийти із приміщення, альпініст упав у провалину і повиснув на страховому шнурі, рибалка опинився на крижині або у воді, людина, збита автомобі­лем, залишилась на проїзній частині дороги. Причини, через які особа потрапила в не­безпечний для життя стан (її власна необережна чи умисна поведінка або причини об’єктивного характеру), не мають значення для кваліфікації злочину.

Малолітнім визнається особа, яка не досягла 14-річного віку, старим - особа, я^а досягла 75-річного віку (але на можливість усвідомлення винним цього вікового стану особи суттєво впливають не тільки фактичний вік останньої, а й зовнішній вигляд, ріст, стан здоров’я, наявність інвалідності та інші фактичні обставини), а хворим - інвалід, вагітна жінка, особа, яка отримала серйозні травми чи отруєна, особа, хворобливий стан якої встановлено відповідними документами (медичним висновком, рішенням суду про визнання особи недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства то­що) або особа, хворобливий стан якої через інші причини є явним для винного.

Іншим безпорадним станом можуть бути визнані втрата особою свідомості, пере­бування її у стані тяжкого наркотичного, токсичного чи алкогольного сп’яніння, у шо­ковому стані, викликаному, скажімо, пожежею, іншою стихією чи загибеллю близької їй людини, або у стані, коли особа фізично не в змозі виправити ситуацію, в якій вона опинилась (наприклад, беззбройна людина, яка знаходиться під охороною, опинилась наодинці з озброєним нападником).

Злісне невиконання батьками або опікунами встановлених законом обов’язків по догляду за особою, яка позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, душевну хворобу або недоумство, що спричинило тяжкі наслідки, за від­сутності небезпечного для життя стану кваліфікується за ст. 166.

4. З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільно небезпечній бездіяльності, що виражається у залишенні без допомоги вказаної особи.

Залишення без допомоги передбачає невжиття особою заходів, необхідних для відвер­нення небезпеки для життя потерпілого. Злочин вважається закінченим з моменту ухилен­ня від надання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, незалежно від того, наскільки ефективною могла бути така допомога. Настання суспільно небез­печних наслідків певного характеру є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 135.

5. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише дві категорії осіб, а саме ті, які: 1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого і мали можливість на­дати йому допомогу (ч. 2 ст. 135 прямо відносить до цих осіб матір новонародженої дитини); 2) самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан.

Правовий обов’язок піклуватися про осіб, які знаходяться в небезпечному для життя стані, може бути обумовлений законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно- правовим договором (договором довічного утримання, перевезення, морського круїзу, на надання туристичних послуг або послуг із забезпечення особистої безпеки особи тощо).

Законодавство України покладає відповідні обов’язки, зокрема, на:

а) батьків, усиновителів, патронатних вихователів - піклуватися про здоров’я рід­них, усиновлених чи прийомних дітей, захищати їх; опікунів і піклувальників - піклу­ватися про здоров’я осіб, які перебувають під їх опікою чи піклуванням; дітей, повноліт­ніх дочку, сина - піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу; внуків, правнуків - піклуватися про своїх бабу, діда, прабабу, прадіда; пов­нолітніх братів, сестер, пасинків, падчерок - піклуватися про брата, сестру, вітчима, мачуху, які виховували їх та надавали їм матеріальну допомогу, про інших осіб, з ким вони проживали однією сім’єю до досягнення повноліття;

б) співробітників пожежної охорони, аварійних служб та працівників деяких інших професій - здійснювати рятувальні роботи і подавати першу невідкладну допомогу; працівників спеціалізованих бригад постійної готовності служби екстреної медичної допомоги - надавати допомогу громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо);

в) працівників міліції - незалежно від займаних посад, місцезнаходження і часу в разі звернення до них громадян із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особис­тій чи громадській безпеці - вживати заходів для рятування людей, надавати їм допомогу;

г) членів екіпажу повітряного судна - рятувати пасажирів та надавати їм допомогу; водіїв - надавати транспортний засіб для доставки у найближчий медичний заклад осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, надавати першу медичну допомогу потерпілим внаслідок дорожньо-транспортних подій; капітанів морських суден - йти в найближчий порт, якщо особа, що перебуває на борту судна, потребує невідкладної медичної допомоги, яку неможливо подати в морі;

д) працівників пошуково-рятувальних служб, створюваних у сфері туристичної діяль­ності,- надавати допомогу туристам і захищати їх в екстремальних ситуаціях;

е) педагогічних та науково-педагогічних працівників - захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства тощо.

Проте, слід враховувати, що зазначене діяння тягне відповідальність за іншими статтями КК, якщо залишення без допомоги вчинене: а) капітаном судна в разі зіткнен­ня з іншим судном стосовно екіпажу та пасажирів останнього, а також зустрінутих у морі або на іншому водному шляху осіб, які зазнали лиха, якщо він мав можливість надати таку допомогу без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу і пасажи­рів - за ст. 284; б) медичними працівниками хворим - за ст. 139; в) службовими особа­ми, якщо відповідний правовий обов’язок лежить на них,- за статтями 364 або 426.

У разі, якщо особа, яка була зобов’язана піклуватися про іншу особу, не мала змоги надати їй допомогу (наприклад, сама також перебувала у небезпечному стані для жит­тя), вона не підлягає кримінальній відповідальності.

Якщо надання допомоги іншій особі було пов’язано з ризиком для власного життя чи здоров’я, життя чи здоров’я інших осіб, то питання про кримінальну відповідаль­ність особи вирішується з урахуванням положень ст. 39: залишення у небезпеці у зв’язку з необхідністю усунути іншу небезпеку, що загрожує особі чи охоронюваним законом правам даної людини чи інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтере­сам держави не є злочином лише за умови, що цю небезпеку не можна було в даній об­становці усунути іншими засобами і якщо при цьому заподіяна шкода не була більш значною, ніж відвернена. Наприклад, як вчинені в умовах крайньої необхідності слід розглядати дії охоронця, який під час нападу переніс у безпечне місце тяжко поранено­го і надав йому першу допомогу, але в цей час іншу особу, яка також перебувала у ньо­го під охороною, було захоплено як заручника.

Прикладами ситуацій, коли винний сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, є такі: в результаті дорожньо-транспортної події з вини водія пішохо­дом, пасажиром або водієм іншого транспортного засобу були отримані травми, ту- рист-любитель запросив знайомого піднятися в гори, де останній знепритомнів у зв’язку із захворюванням, власник водного мотоцикла катав на ньому дитину і вони опинилися у воді далеко від берега тощо. У випадку, коли водій транспортного засобу вчинив, скажімо, наїзд на пішохода і зник з місця події, залишивши потерпілого на про­їзній частині дороги, він має нести відповідальність за сукупністю злочинів, передбаче­них статтями 135 і 286.

6. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом: винний усві­домлює суспільно небезпечний характер своєї бездіяльності, а саме те, що він залишає без допомоги особу, яка перебуває у небезпечному для життя стані і позбавлена мож­ливості вжити заходів до самозбереження, те, що він зобов’язаний піклуватися про особу і має реальну можливість надати їй допомогу, або що він сам поставив потерпі­лого в небезпечний для життя стан, і бажає чинити саме так.

Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. З ст. 135, може характеризу­ватися тільки необережністю (наприклад, набувач майна за договором довічного утри­мання протягом тижня не відвідує хворого відчужувача, сподіваючись на те, що хворо­ба не є тяжкою).

Якщо особа, яка сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, або скористалась таким її станом, свідомо допускає можливість настання смерті останнього чи інших тяжких наслідків, і лише від даної особи залежить настання чи ненастання цих наслідків, то її бездіяльність, яка полягає у завідомому залишенні потерпілого без допомоги, має кваліфікуватися за статтями, що передбачають відповідальність за умис­ні вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень, залежно від конкретних наслідків. Це, наприклад, можуть бути випадки, коли водій, який, керуючи машиною збив пішохода,

свідомо очікує, коли той помре і відтак не зможе свідчити проти нього, або коли ряту­вальник на воді завідомо не надає допомогу рибалці, який тоне, випавши з човна,- скажімо, через неприязні стосунки з останнім або з корисливих мотивів (бажаючи заво­лодіти човном чи залишеним на березі мотоциклом тощо). При цьому у випадках, коли винний, бажаючи смерті потерпілого, керувався корисливим мотивом, або мотивом помсті за виконання потерпілим службового або громадського обов’язку, або метою приховати інший злочин чи полегшити його вчинення, його бездіяльність має кваліфі­куватися, відповідно, за пунктами 6, 7, 8 або 9 ч. 2 ст. 115.

Так само, якщо особа, яка зобов’язана була піклуватися про іншу особу, умисно створює ситуацію, небезпечну для життя останньої (скажімо, інструктор з мотивів по­мсти залишає туриста в горах, звідки він завідомо для нього не зможе вибратись), вна­слідок чого настає смерть потерпілого, діяння кваліфікується за відповідними частиною і пунктом ст. 115. Якщо мати одразу ж після пологів не годує новонароджену дитину або виносить її на мороз тощо з умислом на заподіяння їй смерті, вона несе відпові­дальність за ст. 117.

Залишення неповнолітнього без допомоги особою, на яку покладені професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, внаслідок недбало­го або несумлінного ставлення до цих обов’язків, якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого, тягне відповідальність за ч. 1 ст. 137, а в разі настання тяжких наслідків, які умислом винного не охоплювались - за ч. 2 ст. 137. Ненадання допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний надати таку допомогу, якщо він усвідомлював можливість настання тяжких наслідків для хворого, кваліфікується за

ч. 1 ст. 139, а в разі настання тяжких наслідків, які умислом винного не охоплювались - за ч. 2 ст. 139. Наявність же умисного ставлення до вказаних тяжких наслідків транс­формує ці злочини в інші (зокрема у злочини, передбачені статтями 115 або 121).

7. Кваліфікованим видом злочину є завідоме залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини (ч. 2 ст. 135), а особливо кваліфікованим - діяння, пе­редбачене частинами 1 або 2 ст. 135, якщо воно спричинило смерть особи, залишеної без допомоги, або інші тяжкі наслідки.

Залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини тягне кримінальну відповідальність лише за умови, що матір при вчиненні такого діяння не перебувала в обумовленому пологами стані. Новонародженою є дитина, яка народилася живою, до двадцяти восьми повних днів після народження. Стан пологів - це фізіологічний про­цес появи на світ дитини.

Смерть особи може настати в результаті дії стихійних сил природи (наприклад, особа, яку працівник рятувальної служби залишив у шахті, була завалена вугільним пластом), суспільно небезпечних дій інших осіб (залишеного після наїзду на нього на дорозі потерпілого переїхав інший автомобіль, водій якого проявив неуважність), само­губства потерпілого (не бажаючи згоріти заживо, потерпілий викинувся із вікна багато­поверхового будинку), його власної необережності (дитина, за якою не здійснювався належний нагляд, втопилась під час купання у морі) та з інших причин (стара чи хвора людина померла від голоду чи переохолодження тощо).

Під іншими тяжкими наслідками у ч. З ст. 135 розуміється спричинення потерпі­лому тяжких тілесних ушкоджень, зникнення його безвісти тощо.

У будь-якому випадку суспільно небезпечні наслідки мають знаходитись у причи­новому зв’язку саме зі злочинною бездіяльністю винної особи. Наприклад, заподіяння пішоходу тілесних ушкоджень, унаслідок яких від помер одразу після наїзду, не може кваліфікуватися за ч. З ст. 135, оскільки життя потерпілого не залежало від надання чи ненадання йому допомоги.

ЦК (статті 282, 749).

СК (статті 15, 55, 150, 154, 172, 249, 255, 256, 264). ПК (ст. 81).

КТМ (статті 59, 60, 61, 64).

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВС від 21 червня 2007р. у справі П.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992р. (статті 37, 59 і 78).

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (ст. 10).

Закон України «Про Цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 р. (статті 8 і 9).

Закон України «Про дорожній рух» від ЗО червня 1993 р. (статті 16 і 48).

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р. (ст. 18).

Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. (статті 26-28).

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996р. (ст. 56).

Закон України «Про аварійно-рятувальні служби» від 14 грудня 1999р. (статті 3, 8, 35).

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. (ст. І).

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р.

Положення про Державну службу медицини катастроф. Затверджене постановою КМ N9 827 від 11 липня 2001 р.

Інструкція з визначення критеріїв пеританального періоду, живонародженості та мертво- народженості. Затверджена наказом МОЗ N9 179 від 29 березня 2006р.

Стаття 136. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані

1. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження,-

караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців.

2. Ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небез­печному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або непові­домлення про такий стан дитини належним установам чи особам -

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо во­ни спричинили смерть потерпілого,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбав­ленням волі на строк від двох до п’яти років.

(Стаття 136 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Об’єкт цього злочину аналогічний об’єктові злочину, передбаченого ст. 135.

2. З об’єктивної сторони злочин може набувати таких форм:

1. ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження;

2. неповідомлення належним установам чи особам про знаходження іншої особи в небезпечному для життя стані (за умови, що винна особа самостійно не може надати допомогу), якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

Обов’язковою ознакою злочину є причиновий зв’язок між бездіяльністю винного і відповідними наслідками.

Поняття ненадання допомоги є юридичним синонімом до поняття залишення без до­помоги, про зміст якого, а також про зміст поняття небезпечний для життя стан див. коментар до ст. 135, а про поняття тяжкі тілесні ушкодження - ст. 121 і коментар до неї.

Під належними установами та особами у ст. 136 розуміються установи, під­приємства і організації та службові й інші особи, які зобов’язані за законом, іншим нормативним актом, або цивільно-правовим договором надавати допомогу особам, які перебувають у небезпечному для життя стані. Приблизний перелік таких установ і осіб наведено у коментарі до ст. 135.

3. Обов’язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозли­вому для їх життя та здоров’я стані, закон загалом покладає на всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому суб’єктом цього злочину є будь-які осудні і такі, що досягли 16-річного віку, особи, крім: 1) медичних працівників; 2) служ­бових осіб, на яких законом, іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати допомогу особам, що перебувають у небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов’язані за законом, іншим нормативним актом, або цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам, піклуватися про них, а також тих, хто сам поста­вив потерпілого в небезпечний для життя стан. Відповідальність цих осіб за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, настає, відповідно, за ст. 139, або за статтями 284, 364 чи 426, або за ст. 135.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю до бездіяльнос­ті і до наслідків у виді тяжких тілесних ушкоджень.

Ставлення винної особи до бездіяльності, передбаченої ч. 2 ст. 136, характеризуєть­ся тільки прямим умислом, а ставлення до наслідків, передбачених ч. З ст. 136,- тільки необережністю.

5. Кваліфікованими видами злочину є: 1) ненадання допомоги малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу;

2. неповідомлення належним установам чи особам про перебування дитини в небезпеч­ному для життя стані (ч. 2 ст. 136). Про зміст поняття малолітній див. коментар до ст. 135 .Дитиною визнається особа, яка не досягла 18-річного віку.

Особливо кваліфікуючою ознакою злочинів, передбачених частинами 1 і 2 ст. 136, є смерть потерпілого.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19листопада 1992р. (п. «в» ст. 10, ч. 2 ст. 11).

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. (ст. 1).

Стаття 137. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей

1. Невиконання або неналежне виконання професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх внаслідок недба­лого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки,-

караються обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Об’єкти цього злочину і злочинів, передбачених статтями 135 і 136, аналогічні.

2. З об’єктивної сторони цей злочин полягає у невиконанні або неналежному ви­конанні особою своїх професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, що спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого.

У статті 137 під невиконанням або неналежним виконанням професійних чи служ­бових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх слід розуміти, зокрема, ненадання безоплатної медичної, психологічної тощо допомоги, непроведення безоплатного протезування дітям-інвалідам, ненадання необхідної допомоги дітям, хворим на СНІД та інші невиліковні тяжкі хвороби, прийняття на роботу дітей без по­переднього медичного огляду і висновку про відсутність протипоказань до праці тощо. Про поняття невиконання або неналежне виконання службових обов’язків див. також коментар до ст. 367.

Під істотною шкодою здоров’ю потерпілого у ст. 137 розуміються наслідки у ви­гляді заподіяння неповнолітньому легкого тілесного ушкодження.

3. Суб’єктом злочину є особа, на яку покладено професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх. Невиконання службовою особою про­фесійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я інших осіб через недбале або несумлінне ставлення до цих обов’язків за наявності підстав тягне відпові­дальність за статтями 367, 425 або 434.

Професійні обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх виконують, наприклад, певні категорії працівників закладів вищої, загальної середньої, професій­но-технічної та позашкільної освіти, лікувально-оздоровчих закладів для дітей, дитя­чих будинків, притулків і приймальників-розподільників для неповнолітніх, прийомні батьки і батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу, деякі працівники під­приємств у сфері туристичної діяльності тощо. Про поняття службової особи див. ст. 364 і коментар, викладений у Загальних положеннях до розділу XVII Особливої частини КК.

Невиконання або неналежне виконання службовою особою підприємства, установи або організації вимог нормативно-правових актів щодо охорони праці неповнолітніх, якщо це заподіяло шкоду здоров’ю неповнолітнього, кваліфікується за ст. 271.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується тільки необережністю до діян­ня і до наслідків. Істотну шкоду здоров’ю дітей при цьому слід розглядати як наслідок факторів, можливість виникнення яких особа передбачала, але легковажно розрахову­вала на те, що вони не з’являться, або ж, хоча і не передбачала, але повинна була і мог­ла передбачити (наприклад, що діти, залишившись без догляду, можуть переплутати цукор з отрутою, або почнуть підпалювати феєрверк тощо).

Про поняття несумлінне ставлення до своїх обов’язків див. коментар до ст. 367.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 137) є смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки. При цьому смерть неповнолітнього може настати як внаслідок злочинних дій інших осіб, так і внаслідок нещасного випадку (наприклад, утоплення, падіння у прірву) або самогубства. До інших тяжких наслідків слід відносити запо­діяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, зникнення його безвісти тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 62).

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. (ст. 11).

Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. (статті 26-28).

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996р. (ст. 56).

Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р. (ст. 29).

Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. (ст. 22).

Закон України «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. (ст. 20).

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. (статті 12, 21).

Закон України «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р. (статті 34, 35).

Положення про дитячий будинок сімейного типу. Затверджене постановою КМ N2 564 від 26 квітня 2002 р.

Стаття 138. Незаконна лікувальна діяльність

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі на­слідки для хворого,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи, а його додатковим об’єктом - порядок надання громадянам якісної та кваліфікованої медичної допомоги.

Непрофесійне втручання у людський організм як унікальний за своєю складністю і непередбачуваністю об’єкт нерідко призводить до втрати дорогоцінного часу, який можна було б використати для ефективного лікування, а також здатне викликати тяжкі наслідки, у т. ч. смерть людини.

Медична практика може здійснюватись за умови одержання ліцензії на такий вид діяльності та за умови дотримання кваліфікаційних, організаційних та інших ліцензійних вимог. Медична практика провадиться ліцензіатами за спеціальностями, які зазнача­ються в ліцензії відповідно до номенклатури лікарських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою та відповідно до обсягів, визначених квалі­фікаційними вимогами, затвердженими МОЗ.

2. Об’єктивна сторона злочину виражається у занятті особою, яка не має належної медичної освіти, лікувальною діяльністю, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу означає, що особа за­ймається такою діяльністю, не отримавши у встановленому порядку відповідний дозвіл (ліцензію). Відсутність спеціального дозволу вбачається також у разі здійснення тих видів лікувальної діяльності, які не зазначені в отриманій ліцензії. Заняття лікувальною діяльністю передбачає такі дії, як огляд хворого, встановлення діагнозу, консультуван­ня, призначення до вживання ліків, визначення засобів, методів і прийомів впливу на організм людини, проведення процедур, хірургічне втручання тощо. При цьому не обов’язково, щоб лікувальна діяльність здійснювалась особою тривалий період і була для неї джерелом існування.

У разі, якщо незаконна лікувальна діяльність здійснюється забороненими методами чи засобами, вчинене підлягає кваліфікації за ст. 138 і додатково, залежно від конкрет­ного забороненого методу чи засобу, за статтями 141, 142, 143, 314, 315, 324 тощо. Як­що особа, не маючи належної медичної освіти, підроблює та (або) використовує заві­домо підроблений документ, який засвідчує начебто її відповідність єдиним кваліфіка­ційним вимогам у сфері медицини, дії винного слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 358. Кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених статтями 138, 190, буде правильною за умови, що винний усвідомлює неефективність і марність прийомів і методів, які використовуються ним під час незаконної лікувальної діяльності і лише виконують роль засобу шахрайського заволодіння чужим майном.

Порушення умов ліцензування при здійсненні належним суб’єктом медичної прак­тики як різновиду господарської діяльності має кваліфікуватись не за ст. 138, а за ст. 202. Здійснення лікувальної діяльності особою, яка не має належної медичної осві­ти, за відсутності передбачених ст. 138 наслідків слід кваліфікувати за ст. 203.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти спричинення смерті, заподіяння тяжкого тілес­ного ушкодження одній особі або тілесного ушкодження середньої тяжкості двом або більше особам. При цьому під хворим розуміється не тільки особа, яка насправді має певне захворювання, а й будь-яка інша особа, яка звернулась до винного з профілактич­ною метою або через те, що сама вважала себе хворою або її вважали хворою батьки, сестра. Медичною практикою дозволяється займатись лише за спеціальністю, визначе­ною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медич­них спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Якщо особа бажає застосувати методи, не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медич­ній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до документів, які пода­ються для отримання ліцензії на заняття медичною практикою, додається посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Медичних працівників, які займаються лікувальною діяльністю не відповідно до документально посвідченої спеціальності, у контексті відповідальності за ст. 138 також слід визнавати особами, які не мають належної медичної освіти. Не є суб’єктом цього злочину, наприклад, медична сестра, яка за плату робить призначену хворому медичну маніпуляцію, або лікар-окуліст, який за плату оглядає хворого і рекомендує йому оку­ляри. Якщо ці медичні послуги надаються в державному чи комунальному закладі охо­рони здоров’я, то незаконна вимога їх оплати може бути кваліфікована за ч. 1 ст. 184 або за ст. 354.

Якщо особа з належною медичною освітою займається проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів, інших аналогічних заходів з використанням гіп­нозу чи інших методів психічного або біоенергетичного впливу без отримання на такий вид медичної практики спеціального дозволу МОЗ, то вчинене, за наявності інших не­обхідних ознак злочину, має кваліфікуватися за ст. 142.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і характе­ризується необережністю.

Основи законодавства України про охорону здоров ’я від 19 листопада 1992 р. (статті 74—75).

КАП (ст. 46-2).

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.

Положення про Міністерство охорони здоров’я України. Затверджене постановою КМ № 1542 від 2 листопада 2006р.

Наказ МОЗ «Про подальше удосконалення атестації лікарів» N2 359 від 19 грудня 1997 р.

Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю. Затверджений наказом МОЗ N2 195 від 25 грудня 1992 р

Наказ МОЗ N2 48 від 17 березня 1993 р. «Про порядок направлення на стажування лікарів і їх наступного допуску до лікарської діяльності».

Порядок надання права на професійну діяльність в Україні особам, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн». Затверджений наказом МОЗ N2 118-С від 19 серпня 1994 р. (у редакції наказу N2 410 від 2 7 червня 2006р.).

Положення про порядок проведення атестації лікарів. Затверджене наказом МОЗ N2 359 від 19 грудня 1997р.

Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність в галузі на­родної та нетрадиційної медицини. Затверджене наказом МОЗ N2 36 від 11 лютого 1998 р.

Інструкція про порядок надання Комітетом з питань народної і нетрадиційної медицини при Міністерстві охорони здоров ’я України спеціального дозволу для провадження медичної діяльності в галузі народної і нетрадиційної медицини. Порядок проведення атестації та експер­тизи цілительських здібностей осіб, які виявили бажання займатись медичною діяльністю в галузі народної і нетрадиційної медицини. Затверджені наказом МОЗ N2 195 від 10 серпня 2000р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики. Затверджені наказом Держпідприємництва та МОЗ N2 38/63 від 16 лютого 2001 р.

Статут державного підприємства «Комітет з питань народної і нетрадиційної медицини Міністерства охорони здоров ’я України». Затверджений наказом МОЗ № 522 від 27липня 2006р.

Порядок застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу. Затвердже­ний наказом МОЗ N2 199 від 15 квітня 2008 р. (п. 10).

сестра. Медичною практикою дозволяється займатись лише за спеціальністю, визначе­ною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медич­них спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Якщо особа баіжає застосувати методи, не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медич­ній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до документів, які пода­ються для отримання ліцензії на заняття медичною практикою, додається посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Медичних працівників, які займаються лікувальною діяльністю не відповідно до документально посвідченої спеціальності, у контексті відповідальності за ст. 138 також слід визнавати особами, які не мають належної медичної освіти. Не є суб’єктом цього злочину, наприклад, медична сестра, яка за плату робить призначену хворому медичну маніпуляцію, або лікар-окуліст, який за плату оглядає хворого і рекомендує йому оку­ляри. Якщо ці медичні послуги надаються в державному чи комунальному закладі охо­рони здоров’я, то незаконна вимога їх оплати може бути кваліфікована за ч. 1 ст. 184 або за ст. 354.

Якщо особа з належною медичною освітою займається проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів, інших аналогічних заходів з використанням гіп­нозу чи інших методів психічного або біоенергетичного впливу без отримання на такий вид медичної практики спеціального дозволу МОЗ, то вчинене, за наявності інших не­обхідних ознак злочину, має кваліфікуватися за ст. 142.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і характе­ризується необережністю.

Основи законодавства України про охорону здоров ’я від 19 листопада 1992 р. (статті 74—75).

КАП (ст. 46-2).

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.

Положення про Міністерство охорони здоров'я України. Затверджене постановою КМ № 1542 від 2 листопада 2006р.

Наказ МОЗ «Про подальше удосконалення атестації лікарів» N9 359 від 19 грудня 1997 р.

Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю. Затверджений наказом МОЗ № 195 від 25 грудня 1992 р.

Наказ МОЗ N9 48 від 17 березня 1993 р. «Про порядок направлення на стажування лікарів і їх наступного допуску до лікарської діяльності».

Порядок надання права на професійну діяльність в Україні особам, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн». Затверджений наказом МОЗ N9 118-С від 19 серпня 1994 р. (у редакції наказу N9 410 від 2 7 червня 2006р.).

Положення про порядок проведення атестації лікарів. Затверджене наказом МОЗ N9 359 від 19 грудня 1997 р.

Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність в галузі на­родної та нетрадиційної медицини. Затверджене наказом МОЗ № 36 від 11 лютого 1998 р.

Інструкція про порядок надання Комітетом з питань народної і нетрадиційної медицини при Міністерстві охорони здоров’я України спеціального дозволу для провадження медичної діяльності в галузі народної і нетрадиційної медицини. Порядок проведення атестації та експер­тизи цілительських здібностей осіб, які виявили бажання займатись медичною діяльністю в галузі народної і нетрадиційної медицини. Затверджені наказом МОЗ N9 195 від 10 серпня 2000 р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики. Затверджені наказом Держпідприємництва та МОЗ N9 38/63 від 16 лютого 2001 р.

Статут державного підприємства «Комітет з питань народної і нетрадиційної медицини Міністерства охорони здоров 'я України». Затверджений наказом МОЗ N9 522 від 27липня 2006р.

Порядок застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу. Затвердже­ний наказом МОЗ N9 199 від 15 квітня 2008 р. (п. 10).

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівни­ком, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомо­гу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки,-

карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

(Стаття 139 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Об’єктом злочину є життя та здоров’я особи.

2. Потерпілим від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала сер­йозну травму (наприклад, внаслідок вчинення злочину або нещасного випадку), особа, яка отруїлась або перебуває в іншому явно хворобливому стані. Вимагається оператив­не медичне втручання як необхідна умова нормалізації стану потерпілого та усунення загрози його життю або здоров’ю.

3. З об’єктивної сторони злочин виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Ненадання допомоги хворому може виражатись як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному в конкретній ситуації. За ст. 139 слід кваліфікувати, зокрема: відмову прийняти виклик лікаря; нез’явлення до хворого за ви­кликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йо­му першої невідкладної допомоги у разі нещасного випадку; відмову викликати службу швидкої медичної допомоги або доставити хворого до лікарні; поверхове, формальне об­стеження хворої людини, яка потребує медичної допомоги; відмову надати першу невід­кладну медичну допомогу пораненому або травмованому (дати потрібні ліки, провести штучне дихання або масаж серця, зупинити кровотечу тощо); припинення активних захо­дів щодо підтримання життя хворого у випадку, коли стан людини ще не визначений як незворотна смерть (див. також п. З коментарю до ст. 115). Ненадання допомоги хворому у конкретній ситуації може поєднуватись із приховуванням винним своєї професії.

Диспозиція ст. 139 має описово-бланкетний характер, у зв’язку з чим для вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину слід звертатись до норма­тивних актів, які регулюють порядок надання медичної допомоги. "

Відповідно до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані на­давати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього,- і при гострих захворюваннях. Медична до­помога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалеж­но від відомчої підпорядкованості та форми власності. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без зго­ди фізичної особи або її батьків, опікуна, піклувальника.

Відповідальність за ст. 139 настає лише у разі, коли особа, яка була зобов’язана на­давати хворому допомогу, з урахуванням конкретної обстановки фактично мала таку можливість.

Під поважними причинами, які виключають відповідальність за ст. 139, розумі­ються різноманітні обставини, які перешкоджають медичному працівникові надати хворому допомогу - непереборна сила, стан крайньої необхідності (наприклад, необ­хідність надати першочергову допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого ме­дичного працівника, відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною, вирішується у кожному конкретному випадку. Не можуть визнаватися по­важними причинами такі обставини, як, наприклад, перебування медичного працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі тощо), неробочий час (наприклад, перебування у відпустці), відсутність згоди хворого або його законних представників на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.

Злочин вважається закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним пра­цівником. Настання тяжких наслідків є підставою для кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 139.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні працівники незалежно від того, яку спе­ціальну освіту вони мають (лікарі, провізори, акушерки, медичні сестри, фельдшери то­що, у т. ч. працівники служби швидкої медичної допомоги та державної служби медици­ни катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють. Це можуть бути також особи, які займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності (див. також п. З коментарю до ст. 138).

Не можуть нести відповідальність за ст. 139: 1) професіонали з вищою немедичною освітою, які працюють в системі охорони здоров’я,- бактеріологи, біологи, зоологи то­що (вказані особи не є медичними працівниками); 2) медичні спеціалісти без медич­ної освіти, діяльність яких у закладах охорони здоров’я має технічний характер і на яких не покладається обов’язок надавати пацієнтам медичну допомогу (наприклад, санітари); 3) співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, представники інших професій, на яких законодавством і службовими інструкціями може покладатись обов’язок надавати першу невідкладну допомогу у випадках, коли надання такої допо­моги є неможливим через відсутність медичних працівників (див. коментар до ст. 135).

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Відповідаль­ність за ст. 139 виключається, якщо медичний працівник сумлінно помилявся у питанні про стан хворого і можливість настання тяжких наслідків. Психічне ставлення до на­слідків, указаних у ч. 2 ст. 139, є необережним. У разі встановлення умислу щодо смерті або певних тілесних ушкоджень діяння винного слід кваліфікувати як відповідний умис­ний злочин проти життя або здоров’я людини.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення смерті або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків слід відносити, наприклад, за­подіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Для інкримінування кваліфікуючої ознаки має бути встановлений причиновий зв’язок між злочинною без­діяльністю у формі ненадання допомоги хворому та настанням тяжких наслідків. У разі відсутності вказаного причинового зв’язку діяння медичного працівника кваліфі­кується за ч. 1 ст. 139 навіть у тому разі, коли після його вчинення настала смерть хворого або інші тяжкі наслідки.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (статті 37, 52, 78).

ЦК (ст. 284).

Клятва лікаря. Затверджена Указом Президента України N2 349 від 15 червня 1992 р.

Положення про державну службу медицини катастроф. Затверджене постановою КМ N2 343 від 14 квітня 1997р.

Перелік лікарських посад у закладах охорони здоров 'я. Затверджений наказом МОЗ N2 385 від 28 жовтня 2002 р.

Наказ МОЗ «Про подальше удосконалення атестації лікарів» № 359 від 19 грудня 1997 р.

Наказ МОЗ «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою» № 742 від 23 лис­топада 2007р.

Положення про проведення атестації професіоналів з вищою немедичною освітою, які пра­цюють в системі охорони здоров 'я. Затверджене наказом МОЗ N2 588 від 12 серпня 2009 р.

Стаття 140. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником

1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлін­ного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого,-

карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до п’яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавлен­ням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповноліт­ньому,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи за­йматися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єкт злочину - життя та здоров’я особи, а також установлений порядок вико­нання медичними і фармацевтичними працівниками своїх професійних обов’язків.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дією чи бездіяльніс­тю) - невиконанням чи неналежним виконанням медичним або фармацевтичним пра­цівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення; 2) наслідками у виді тяжких наслідків для хворого; 3) причиновим зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Надання медичної допомоги включає в себе діагностику (оцінка об’єктивних і суб’єктивних даних про стан здоров’я, вибір і прийняття рішення про лікування) та лі­кування (застосування різного роду процедур, проведення медикаментозної та іншої терапії, виконання хірургічних операцій тощо).

Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був учинити. Неналежне виконання професійних обов’язків має місце у разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало, повер­хово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб’єктом своїх професійних обов’язків може бути як одноразовим, так і систематичним.

За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, такі діяння: несвоєчасний або непра­вильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній кон­троль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або засто­сування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур, інфікування хворо­бою (наприклад, гепатитом С) під час переливання крові або трансплантації органу тощо.

У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналеж­ним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали вна­слідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хворо­би, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови па­цієнта від медичних приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх на­вичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника (це випливає із законодавчого поєднання об’єктивного та суб’єктивного критеріїв злочинної недба­лості як виду необережної форми вини, див. також коментар до ст. 25) або настали вна­слідок інших обставин, які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки у повному обсязі і з належною якістю. Особа, яка набула повної цивільної дієздатності, усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнано­го у встановленому порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою його представників.

Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 140 має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку має встановлюватися, які саме професійні обов’язки покладались на винну особу і які з цих обов’язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а та­кож вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) по­рушено винним. Зокрема, за коментованою нормою може кваліфікуватись поєднане з порушенням спеціальних вимог МОЗ застосування нових методів профілактики, діаг­ностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді у встановленому порядку, але ще не допущені до застосування. При цьому необхідно враховувати, що встановлення діагнозу та вибір конкретного способу і методу лікуван­ня залежать від багатьох чинників, зокрема індивідуальних особливостей організму хворого, досягнень медичної науки і досвіду лікувальної діяльності, а тому не можуть бути заздалегідь і повністю регламентовані нормативними актами у сфері охорони здоров’я. Особою, винною у вчиненні цього злочину, можуть бути порушені правила як нормативного, так і деонтологічного (професійного) характеру.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного за­хворювання.

Стаття 140 (в частині заподіяння смерті особи) є спеціальною нормою щодо ч. 1 ст. 119, у зв’язку з чим кваліфікація невиконання або неналежного виконання професійних обо­в’язків медичним або фармацевтичним працівником, що спричинило смерть потерпіло­го, за сукупністю вказаних норм є неприйнятною.

Неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, належить кваліфікувати за ст. 131. Такий різновид невиконання медичним працівником своїх професійних обов’язків, як ненадання без поважних причин допомоги хворому, якщо це спричинило тяжкі наслідки, слід квалі­фікувати за спеціальною нормою - ч. 2 ст. 139. Розмежувальними ознаками складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 139 і ст. 140, виступають потерпілий (про поняття хво­рого як потерпілого від злочину, передбаченого ст. 139, див. п. 2 коментарю до цієї статті) і характер злочинного діяння: якщо ненадання допомоги хворому медичним працівником виражається лише у бездіяльності, то неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником - як у діях, так і в бездіяльності.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т. ч. ті, хто займається медичною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності (див. також п. 4 коментарю до ст. 139). Для кваліфікації за ст. 140 не має значення, до якої категорії лікуючих лікарів належить винний: він безпосередньо обра­ний пацієнтом чи його призначено керівником закладу охорони здоров’я (підрозділу цього закладу).

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають від­повідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється заняття народною медициною (див. коментар до ст. 138).

Особа, яка неправомірно (наприклад, шляхом використання підробленого докумен­та про вищу медичну освіту) набула статусу медичного або фармацевтичного праців­ника, у разі спричинення тяжких наслідків неповнолітньому має нести відповідальність не за ст. 140, а за нормами КК про відповідальність за вбивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, ква­ліфікується за ст. 138.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається психічним ставленням до суспільно небезпечних наслідків і характеризується необережністю.

Якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і з урахуванням конкретної ситуації не могла і не повинна була їх передбачити, відпові­дальність за ст. 140 виключається. У цьому разі має місце нещасний випадок (казус), невинна лікарська помилка, якої не можна уникнути навіть за найсумліннішого став­лення до своїх професійних обов’язків і яка може бути викликана, наприклад, особли­вою складністю діагностики незвичної хвороби, анатомічними чи фізіологічними ано­маліями організму конкретної людини, атиповим розвитком хвороби, несподіваною алергічною реакцією, відсутністю специфічної (притаманної тільки раку) симптомати­ки ранніх форм злоякісних новоутворень.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких наслідків неповнолітньому. Про поняття неповнолітнього див. коментар до ст. 133.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992р. (статті 16, 17, 33-49, 52, 74, 76, 78).

ЦК (ст. 284).

Порядок надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України. Затверджений постановою КМ№ 79 від 28 січня 1997р.

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров 'я. Затверджений постановою КМ № 765 від 15 липня 1997р.

Постанова КМ «Про вдосконалення Порядку надання медичної допомоги іноземцям та осо­бам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України» N9 1021 від 17 верес­ня 1997р.

Положення про ендокринологічний диспансер. Затверджене наказом МОЗ N9 220 від