23. Березня 2000 р. У редакції від 10 липня 2003 р.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» у редащії від 11 липня 2001 р. (ст. 1).

Указ Президента України «Про захист документів і товарів голографічними захисними елементами» N2 1239 від 15 листопада 2000 р.

Указ Президента України «Про вдосконалення контролю за виробництвом та обігом алко­гольних напоїв і тютюнових виробів» № 704/2005 від 21квітня 2005 р.

Указ Президента України «Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 15 листопада 2000 року N9 1239» N9 203/2006 від 7 березня 2006 р.

Постанова КМ і НБ «Про виготовлення бланків цінних паперів та документів суворого облі­ку» N9 933 від 27 серпня 1997р.

Положення про Єдиний реєстр одержувачів контрольних марок Положення про порядок зберігання та знищення немаркованих примірників аудіовізуальних творів чи фонограм. Затвер­джені постановою КМ N9 1555 від 13 жовтня 2000 р.

Положення про порядок голографічного захисту документів і товарів. Затверджене по­становою КМ N9 171 від 24 лютого 2001 р.

Постанова КМ «Про затвердження переліків документів і груп товарів, які підлягають за­хисту голографічними елементами» N9 932 від 5 липня 2002 р.

Положення про виробництво, зберігання, продаж марок акцизного збору з голографічними захисними елементами і маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Затверджене постановою КМN9 567 від 23 квітня 2003 р.

Порядок виробництва, зберігання, видачі контрольних марок та маркування примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп ’ютерних програм, баз даних. Затверджений постановою КМ у редакції постанови N9 369 від 24 березня 2004р.

Постанова КМ «Про впорядкування обігу офтальмологічних виробів» N9 1675 від 16 грудня

2003. р.

Постанова КМ «Про запровадження марок акцизного збору нового зразка для алкогольних напоїв» N9 179 від 12 березня 2008 р.

Постанова КМ «Питання голографічного захисту документів і товарів» N9 895 від 3 липня 2006р.

Постанова КМ «Про запровадження марок акцизного збору нового зразка для алкогольних напоїв та тютюнових виробів» N9 179 від 12 березня 2008 р.

Постанова КМ «Про затвердження нових зразків марок акцизного збору для алкогольних напоїв і тютюнових виробів вітчизняного та імпортного виробництва і внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» N9 486 від 21 травня 2008 р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з впровадження, ввезення, вивезення голографічних захисних елементів. Затверджені наказом Держпідприємництва і СБ N9 42/132 від 8 квітня 2003 р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, серти­фікаційних випробувань голографічних захисних елементів. Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, сертифіка­ційних випробувань голографічних захисних елементів. Затверджені наказом Держпідприємницт­ва і МФ N9 96/822 від 13 липня 2007р.

Порядок продажу (видачі) контрольних марок для маркування примірників аудіовізуальних творів та фонограм. Затверджений наказом МОН N9 101 від 2 березня 2001 р.

Порядок ведення Єдиного реєстру виготовлення голографічних захисних елементів. Затвер­джено наказом Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБ N9 53 від ЗО серпня 2001 р.

Наказ ДПА «Про затвердження форм заявок-розрахунків на виготовлення і придбання марок акцизного збору та звіту про використання марок акцизного збору» N9 273 від 22 квітня 2008р.

Положення про порядок ведення обігу голографічних захисних елементів та надання звітно­сті у сфері голографічного захисту. Затверджене наказом СБ N2 522 від 29 вересня 2005 р.

Порядок ведення Єдиного реєстру виготовлення голографічних захисних елементів. Затвер­джений наказом МФ N2 1 від 10 січня 2007р.

Наказ ДПА «Про запровадження марок акцизного збору нового зразка та проведення обміну залишків невикористаних марок акгіизного збору попереднього зразка» N9 454 від 7 липня 2008 р.

Лист ДПА «Про оподаткування акцизним збором» N9 11930/7/21-0117 від 5 червня 2009 р.

Стаття 217. Незаконне виготовлення, збут або використання держав­ного пробірного клейма

1. Незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма -

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно,-

караються штрафом від трьохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років.

1. Об’єкт злочину - встановлений порядок виготовлення, збуту та використання державного пробірного клейма.

2. Предметом злочину є державне пробірне клеймо - знак встановленого єдиного зразка, що засвідчує цінність виробів із дорогоцінних металів. Опис державного пробір­ного клейма та його форма затверджуються МФ. Державне пробірне клеймо може бути виготовлене лише на його замовлення.

Законодавство України встановлює вимогу щодо обов’язкового клеймування юве­лірних та побутових виробів, виготовлених з дорогоцінних металів суб’єктами підпри­ємницької діяльності в Україні. Таке клеймування провадиться в органах, які здійсню­ють державний пробірний контроль або в акредитованій у встановленому порядку Держ­стандартом лабораторії певного суб’єкта підприємницької діяльності, який має право на клеймування виробів власного виробництва державним пробірним клеймом. Перелік таких суб’єктів підприємницької діяльності визначається КМ.

Так само за умови наступного обов’язкового клеймування здійснюється ввезення в Україну ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів суб’єктами підприєм­ницької діяльності.

Законом визначені також і ті предмети з дорогоцінних металів, які не підлягають обов’язковому клеймуванню. Це, зокрема: напівфабрикати і зливки з дорогоцінних ме­талів; вироби з дорогоцінних металів, які мають історичну або археологічну цінність, а також ордени, медалі і монети; дрібна насічка (інкрустація) золотом і сріблом на зброї, предметах побуту, релігійного культу тощо; сухозлітка жовта і сухозлітка срібна; при­лади, лабораторний посуд та інші вироби, що виготовляються з дорогоцінних металів і призначені для наукових, виробничих, медичних та інших потреб.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у незаконному: 1) виготовленні; 2) збуті або 3) використанні державного пробірного клейма.

Виготовлення державного пробірного клейма є незаконним, якщо воно здійснюєть­ся не на замовлення МФ. За цієї умови злочинним буде виготовлення відповідного клейма як на підприємстві, де здійснюється законне виготовлення державних пробір­них клейм, так і у будь-якому іншому місці. Під виготовленням розуміється як вироб­лення нового предмета, відбиток якого на металевому виробі відтворює відбиток дер­жавного пробірного клейма, так і перероблення (ремонт) державного пробірного клейма, яке вилучене з обігу і підлягає знищенню.

Незаконним збутом вважається будь-яке відчуження або передача для тимча­сового використання незаконно виготовленого клейма, а так само відчуження або передача для тимчасового використання державного пробірного клейма стороннім особам.

Незаконне використання державного пробірного клейма - це здійснення клейму­вання незаконно виготовленим клеймом чи незаконно одержаним державним пробір­ним клеймом. Клеймуванням є пробірно-технологічна операція нанесення відбитка державного пробірного клейма на ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів. Незаконним використанням державного пробірного клейма є також клеймування праців­никами органів державного пробірного контролю тих чи інших виробів з порушенням встановленого порядку здійснення державного експертно-пробірного контролю, части­ною якого є клеймування. У випадках вчинення таких дій службовою особою вчинене, за наявності підстав, утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 217 і 364.

Злочин, передбачений ст. 217, є закінченим з моменту завершення відповідно виго­товлення, збуту або використання державного пробірного клейма.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікуючою обставиною для даного злочину (ч. 2 ст. 217) є вчинення його повторно. Про поняття повторності див. ст. 32 і коментар до неї.

Закон України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорого­цінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997р. (статті 1, 13, 15, 16).

Постанова КМ «Про перелік суб ’єктів підприємницької діяльності - виробників ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів, які мають право на клеймування власних виробів державним пробірним клеймом» N2 238 від 2 березня 1998 р.

Інструкція про здійснення державного експертно-пробірного контролю за якістю ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів. Затверджена наказом МФ N2 244 від 20 жовтня

1996. р.

Стаття 218. Фіктивне банкрутство

Завідомо неправдива офіційна заява громадянина - засновника (учасни­ка) або службової особи суб’єкта господарської діяльності, а так само грома­дянина - підприємця про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом, якщо такі дії завдали великої ма­теріальної шкоди кредиторам або державі,-

караються штрафом від семисот п’ятдесяти до двох тисяч неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

Примітка. У статтях 218-223 цього Кодексу матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний міні­мум доходів громадян.

(Стаття 218 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270А/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

І. За своїм характером дії, передбачені ст. 218, є особливою формою обману, вна­слідок якого може бути заподіяна майнова шкода багатьом суб’єктам.

Об’єктом цього злочину та злочинів, передбачених статтями 219-221, є встанов­лений законодавством порядок здійснення господарської діяльності у частині убез­печення інтересів громадян, юридичних осіб та держави від ризиків, пов’язаних з неплатоспроможністю (стійкою фінансовою неспроможністю) суб’єктів господар­ської діяльності, яка юридично фіксується під час розгляду справ про банкрутство та­кого суб’єкта.

Злочин, передбачений ст. 218, як і злочини, передбачені статтями 219-221, пов’яза­ний з існуванням у праві України інституту банкрутства.

Банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відно­вити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

У ринковому суспільстві банкрутство є звичайним явищем і може бути наслідком як прорахунків у господарській (зокрема підприємницькій) діяльності, так і об’єктивних причин - несприятливої економічної ситуації, випадкового збігу обставин, нераціональ­ної економічної політики держави тощо. Тому сам по собі факт банкрутства свідчить лише про невдачу у господарській діяльності і не повинен бути предметом криміналь­но-правових відносин. Проте у тих випадках, коли з цим фактом пов’язані певні суспіль­но небезпечні дії, можливою є і кримінальна відповідальність.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає у діях, змістом яких є завідомо неправдива офіційна заява про фінансову неспроможність юридичної особи виконати вимоги з бо­ку кредиторів і зобов’язання перед бюджетом. По суті, йдеться про оголошення власно­го банкрутства, чим і зумовлена назва ст. 218.

Під кредиторами у ст. 218 розуміються будь-які особи, на користь яких боржник відповідно до закону зобов’язаний сплатити грошові суми, передати майно, виконати роботи, надати послуги тощо, включаючи і найманих працівників боржника.

Стаття 218 передбачає кримінальну відповідальність лише у разі, коли зроблена за­ява є офіційною. Як офіційну можна розглядати лише ту заяву, яка у разі її подання не­одмінно тягне за собою певні правові наслідки. З огляду на це, офіційною вважається лише подана відповідним суб’єктом до господарського суду письмова заява про пору­шення справи про своє банкрутство. Така заява, окрім іншого, має містити виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника із зазначенням суми бор­гових вимог кредиторів, а також строку їх виконання.

Під фінансовою неспроможністю розуміється такий фінансовий стан боржника, за якого виконання ним своїх зобов’язань перед кредиторами та бюджетом є неможли­вим взагалі або без застосування передбаченої законом особливої процедури віднов­лення платоспроможності (санації).

Закон встановлює, що справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не мен­ше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і ці вимоги не були задоволені борж­ником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (у деяких випадках передбачено більш тривалий строк). З огляду на це, не може вважатись зло­чином, передбаченим ст. 218, подання до господарського суду заяви, яка не може при­вести до порушення справи про банкрутство, зокрема такої заяви, у якій зазначено мен­шу, аніж встановлена законом, суму безспірної заборгованості боржника, або ж заяви, поданої від імені юридичної особи - суб’єкта господарської діяльності, щодо якої не може застосовуватись процедура відновлення платоспроможності або визнання борж­ника банкрутом (казенного підприємства, комунального підприємства, щодо якого на пленарному засіданні відповідної місцевої ради прийнято рішення про незастосування до даного підприємства положень Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» тощо).

У випадках, коли заява про банкрутство офіційно подається боржником господар­ському суду, закон передбачає запровадження мораторію на задоволення боржником вимог кредиторів.

Кримінальна відповідальність за ст. 218 настає лише у випадках, коли подана до господарського суду офіційна заява є завідомо неправдивою. Це означає, що викла­дені у заяві відомості про фінансову неспроможність не відповідають дійсності і справжній фінансовий стан боржника дає змогу йому виконати свої зобов’язання. Виходячи з цього, не може розглядатись як завідомо неправдива заява, в якій части­на наведених відомостей є недостовірною, якщо твердження про фінансову неспро­можність, попри недостовірність певних відомостей, викладених у заяві, відповідає дійсності.

Обов’язковою ознакою складу цього злочину є фактичне подання відповідно оформ­леної завідомо неправдивої заяви до господарського суду.

Злочин вважається закінченим з моменту настання передбачених законом наслідків - заподіяння великої матеріальної шкоди (500 і більше нмдг) кредиторам або державі. Цю шкоду може бути заподіяно як одній особі, так і сумарно двом чи більше особам, включаючи і шкоду, заподіяну державі. Встановлення наявності великої матеріальної шкоди здійснюється із врахуванням правил, викладених у коментарі до ст. 199.

2. Суб’єктом злочину закон визнає: 1) громадянина-засновника або учасника суб’єкта господарської діяльності; 2) службову особу суб’єкта господарської діяль­ності; 3) громадянина-підприємця. При цьому суб’єктом може бути визнана особа, яка підписала свідомо неправдиву заяву і направила її до господарського суду або ж, використовуючи свої службові повноваження, ухвалила рішення (віддала розпоря­дження) про складання чи подання до господарського суду такої заяви.

3. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом, який обов’язково включає усвідомлення винним неправдивості факту фінансової неспроможності, про який ідеться у поданій ним офіційній заяві.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том» в редакції від ЗО червня 1999 р.

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. (ст. 1).

Постанова КМ «Про затвердження Положення про Державний департамент з питань банкрутства» № 533 від 19 квітня 2006 р.

Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства. Затверджені наказом МЕ № 14 від 19 січня 2006р.

Стаття 219. Доведення до банкрутства

Доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення громадяни­ном - засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господар­ської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору,-

карається штрафом від п’ятисот до восьмисот неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з по­збавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

(Стаття 219 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт- ня 2008 р.)

1. Про об’єкт злочину див. коментар до ст. 218.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні дій, які призводять до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності, і заподіянні внаслідок цього великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

Спільною рисою таких дій є їх спрямованість проти інтересів відповідної юридич­ної особи і спричинення ними відповідної матеріальної шкоди. Це, зокрема, можуть бути: а) укладення завідомо невигідних для даної юридичної особи (у т. ч. удаваних) угод; б) безпідставна виплата на користь інших осіб грошових коштів, безпідставна передача третім особам майна чи уступка належного даній юридичній особі права ви­моги до інших осіб; в) прийняття нераціональних управлінських рішень, які негативно відбиваються на виробничій, торговельній, іншій статутній діяльності підприємства, ведуть до виникнення фінансових втрат та збитків; г) заплутування звітності та обліку, знищення, пошкодження документів чи інформації, внаслідок яких стає неможливою ефективна робота відповідного підприємства, установи чи організації.

Про поняття стійкої фінансової неспроможності див. коментар до ст. 220.

Фінансове становище юридичної особи іноді може погіршитись і внаслідок бездіяль­ності, наприклад, через невжиття заходів щодо захисту її майнових інтересів (незаявлен- ня претензії, непред’явлення позову про стягнення грошей чи майна з боржників, не­отримання майна чи коштів тощо). Така бездіяльність, якщо вона навіть призвела до стійкої фінансової неспроможності підприємства, сама по собі не утворює складу комен­тованого злочину. Проте якщо така бездіяльність мала місце після вчинення відповідних дій, наприклад укладення удаваної угоди, справжньою метою якої була передача іншій особі майна, майнових прав, сплата грошових коштів без належної компенсації, і безпо­середньо була пов’язана з їх вчиненням, вона може вважатися ознакою об’єктивної сто­рони цього злочину.

У випадках настання стійкої фінансової неспроможності внаслідок того, що влас­ники чи службові особи суб’єкта підприємницької діяльності віддавали розпорядження про здійснення нестатутної діяльності, їхні дії, за наявності підстав, утворюють сукуп­ність злочинів і підлягають кваліфікації за статтями 219 та 205. У випадках, коли дії власника чи службової особи, якими суб’єкт господарської діяльності доводиться до стійкої фінансової неспроможності, містять ознаки викрадення майна юридичної особи, їх слід кваліфікувати за ст. 219 та відповідною статтею КК про злочини проти власності.

Обов’язковою ознакою цього злочину є наявність двох взаємопов’язаних суспільно небезпечних наслідків: 1) стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності; 2) великої матеріальної шкоди державі чи кредитору. Про поняття великої ма­теріальної шкоди див. примітку до ст. 218, про поняття кредитор - коментар до ст. 218.

Злочин є закінченим з моменту настання сукупності вказаних наслідків.

3. Суб’єктом злочину можуть бути засновник, учасник або службова особа юридич­ної особи - суб’єкта господарської діяльності, які, виходячи із організаційно-правової форми відповідної юридичної особи, мають повноваження, необхідні для вчинення пе­редбачених ст. 219 дій. Не може бути суб’єктом даного злочину індивідуальний під­приємець, який здійснює свою діяльність без створення юридичної особи.

4. З суб’єктивної сторони доведення до банкрутства є умисним злочином. Обо­в’язковою ознакою суб’єктивної сторони є також мотив - корислива чи інша особис­та заінтересованість винної особи або її бажання задовольнити ті чи інші інтереси третіх осіб.

Ставлення винного до заподіяної майнової шкоди може характеризуватися прямим або непрямим умислом.

Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства. Затверджені наказом МЕ N9 14 від 19 січня 2006 р.

Стаття 220. Приховування стійкої фінансової неспроможності

Умисне приховування громадянином - засновником (учасником) або служ­бовою особою суб’єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової не­спроможності шляхом подання недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди кредиторові,-

карається штрафом від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, із позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

(Стаття 220 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270А/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Про об’єкт злочину див. коментар до ст. 218.

2. Об’єктивна сторона приховування стійкої фінансової неспроможності полягає у поданні недостовірних відомостей, які створюють у того, кому вони повідомлені, оман­ливе враження про нормальний фінансовий стан даної юридичної особи, можливість виконання нею своїх зобов’язань і, таким чином, приховують від нього її стійку фінан­сову неспроможність.

Подання зазначених у ст. 220 відомостей утворює склад коментованого злочину, якщо вони адресовані кредитору особисто чи особі, уповноваженій кредитором на ве­дення від його імені справ з цим суб’єктом господарської діяльності.

Якщо недостовірні відомості повідомляються потенційному кредитору, тобто грома­дянину чи юридичній особі, від якої очікують продажу продукції чи товарів без їх оплати в момент передачі, виконання робіт чи надання послуг без попередньої оплати, оплатної передачі майна, надання позики чи сплати авансових грошових сум на користь організа­ції, від імені якої надаються відомості, такі повідомлення, за умови наступного настання передбачених законом наслідків, також утворюють склад даного злочину.

Закон зобов’язує боржника подати певні відомості також і господарському суду у відзиві на заяву про банкрутство. Зокрема боржник повинен повідомити суд про загаль­ну суму заборгованості та наявне у нього майно, у т. ч. і кошти, що знаходяться на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних установах. У разі умисного надання неправдивих відомостей господарському суду такі дії також утворюють злочин, перед­бачений ст. 218.

Водночас не є приховуванням стійкої фінансової неспроможності повідомлення не­правдивих відомостей призначеному господарським судом розпорядникові майна юри­дичної особи-боржника, а так само керуючому санацією. Ці особи можуть бути при­значені лише після того, як господарським судом порушено справу про банкрутство певної юридичної особи. У цей момент факт стійкої фінансової неспроможності є загаль­новідомим і не можна вести мову про його приховування. За наявності підстав таке повідомлення, зроблене службовою особою юридичної особи-боржника, може кваліфі­куватися за статтями 364 або 367.

Під стійкою фінансовою неспроможністю суб’єкта господарської діяльності слід розуміти неспроможність виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, у т. ч. із заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів) за умови, що загальний обсяг зобов’язань перевищує 300 мінімальних розмірів заробітної плати і вони не були задо­волені боржником протягом трьох місяців після встановленого законодавством строку для їх погашення.

Терміном «стійка фінансова неспроможність» у КК описується не тимчасовий розлад фінансової діяльності юридичної особи, внаслідок якого виникають простро­чення платежів, а ситуація, яка виключає виконання даною юридичною особою вимог кредиторів.

Під кредитором у цій статті слід розуміти будь-яку юридичну чи фізичну особу, яка має належно оформлені і підтверджені документально майнові (у т. ч. грошові) вимоги до суб’єкта господарської діяльності, від імені якого надано недостовірні відо­мості, незалежно від розміру таких вимог.

Якщо недостовірні відомості, якими приховується стійка фінансова неспромож­ність, подаються банку (кредитній установі), органам державної влади, органам місце­вого самоврядування або іншим кредиторам з метою одержання субсидії, субвенції, дотації, кредиту чи пільг щодо податків, вчинене слід кваліфікувати як сукупність зло­чинів за статтями 220 і 222.

Недостовірні відомості, якими приховується стійка фінансова неспроможність, мо­жуть бути повідомлені як у письмовій, так і в усній або іншій формах. Господарському суду такі відомості можуть бути подані лише у письмовій формі.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є заподіяння кредиторо­ві великої матеріальної шкоди. Про її поняття див. примітку та коментар до ст. 218.

Повідомлення неправдивих відомостей, яке з незалежних від винного причин не потягло (наприклад, внаслідок пильності кредитора, який не дав ввести себе в оману), але могло потягти за собою заподіяння великої матеріальної шкоди, слід розглядати як замах на вчинення даного злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання великої матеріальної шкоди кре­дитору.

3. Суб’єктом злочину може бути особа, яка є засновником або учасником суб’єкта господарської діяльності, а також службова особа такого суб’єкта.

Під суб'єктом господарської діяльності у ст. 220 слід розуміти зареєстровану в установленому законодавством порядку юридичну особу незалежно від її організацій- но-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність (крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування). Про поняття господар­ської діяльності див. коментар до ст. 202.

Індивідуальний підприємець, що здійснює свою діяльність без створення юридич­ної особи, не є суб’єктом цього злочину.

4. Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується умислом. У частині ставлення винного до відомостей, які він повідомляє кредитору, його уповноваженій особі чи господарському суду, вина має форму прямого умислу - винний усвідомлює, що відомості, які він подав, є недостовірними, і бажає подати саме такі відомості. Ставлення винного до наслідків злочину може характеризуватися прямим або непря­мим умислом.

Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства. Затверджені наказом МЕ№ 14 від 19 січня 2006р.

Стаття 221. Незаконні дії у разі банкрутства

Умисне приховування майна, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадянином - засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності в період провадження у справі про банкрутство і завдали великої матеріальної шкоди,-

караються штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до трьох місяців з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

(Стаття 221 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Про об’єкт злочину див. коментар до ст. 218.

2. Об’єктивна сторона злочину може проявитися у таких формах:

1. приховування майна;

2. приховування відомостей про майно боржника;

3. передача майна боржника в інше володіння;

4. відчуження чи знищення майна боржника;

5. фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають госпо­дарську чи фінансову діяльність.

Приховування майна боржника може виражатися в переміщенні майна із одного міс­ця його зберігання до іншого, передачі його на зберігання третім особам, розміщення його у спеціальних схованках та в інших подібних діях, внаслідок яких власники (заснов­ники, учасники тощо) відповідної юридичної особи, кредитори чи особи, призначені господарським судом для здійснення певних функцій під час розгляду справи про банк­рутство (зокрема, розпорядник майна боржника, керуючий санацією, ліквідатор), позбав­ляються можливості здійснювати контроль за цим майном чи розпоряджатися ним.

Під майновими обов’язками розуміються зобов’язання боржника перед іншими особами та зобов’язання інших осіб на користь боржника. Приховування майнових обов’язків може здійснюватися шляхом неоформлення відповідних документів, непові­домлення про певні майнові обов’язки за відсутності документів, які засвідчують наяв­ність таких обов’язків, знищення або перекручення комп’ютерної інформації про такі обов’язки тощо.

Приховування відомостей про майно боржника може здійснюватись у такий же спосіб, як і приховування майнових обов’язків.

Під передачею майна боржника в інше володіння слід розуміти дії, внаслідок яких треті особи набувають права володіння та/або користування майном боржника, не на­буваючи при цьому права власності на це майно і не беручи зобов’язання повернути майно на першу вимогу особи, яка його передала, чи її правонаступника (застава майна у випадках, коли вона пов’язана з передачею предмета застави заставодержателю, пе­редача майна в управління, у найм (оренду), лізинг, прокат тощо).

Відчуження майна боржника - це дії, внаслідок яких треті особи набувають право власності на майно боржника (продаж, обмін, дарування тощо). Про поняття знищення майна див. коментар до ст. 194.

Фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяль­ність боржника, передбачає їх підроблення, про поняття якого див. коментар до ста­тей 358 і 366.

Документами, які відображають господарську чи фінансову діяльність боржника, є будь- які документи, які містять відомості про майно та грошові кошти, що належать боржнику, зобов’язання боржника перед іншими особами або зобов’язання інших осіб на користь боржника, операції, здійснені через банківські рахунки боржника, передачу чи одержання боржником майна або прав на нього тощЬ.

Приховування документів, які відображають господарську чи фінансову діяль­ність боржника, може проявитися у вилученні документів із місця їх звичайного збе­рігання і переміщення їх у місця, де вони недоступні для осіб, що за законом повинні мати доступ до цих документів, неповідомленні таких осіб про наявність чи місцезна­ходження документів, відмові передати відповідні документи цим особам за відсутності у них можливості самостійно їх отримати тощо. Про знищення таких документів див. коментар до ст. 357.

Зазначені дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 221, якщо вони вчинені після винесення господарським судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство відповідної юридичної особи чи індивідуального підприємця. У разі ж їх вчинення до порушення провадження у справі про банкрутство вони за наявності під­став підлягають кваліфікації за ст. 219.

Про поняття банкрутства див. коментар до ст. 218.

Якщо приховування майна боржника (банкрута) поєднується із наступним звернен­ням такого майна на користь особи, яка його приховала, такі дії кваліфікуються за ст. 221 та відповідною статтею про злочин проти власності.

Якщо передбачене ст. 221 відчуження майна здійснюється службовою особою з отриманням за таке відчуження грошової чи іншої майнової винагороди, вчинене слід кваліфікувати за статтями 219 і 368.

Про поняття великої матеріальної шкоди див. примітку та коментар до ст. 218. Велика матеріальна шкода може бути заподіяна державі, кредиторам юридичної особи- банкрута, а також власникам (співвласникам) такої юридичної особи у випадках, коли злочинні дії вчинено службовою особою з метою приховати майно чи інші активи суб’єкта господарської діяльності не лише від кредиторів чи уповноважених осіб, при­значених господарським судом, а й від власника (співвласників) юридичної особи- боржника.

Злочин слід вважати закінченим з моменту настання великої матеріальної шкоди.

3. Суб’єктом злочину можуть бути: 1) громадянин, який є засновником або учасни­ком суб’єкта господарської діяльності; 2) службова особа суб’єкта господарської діяль­ності, щодо якого порушено справу про банкрутство і який згодом був визнаний банк­рутом.

Специфічною службовою особою суб’єкта господарської діяльності, щодо якого розглядається справа про банкрутство або здійснюється ліквідаційна процедура, є при­значений за рішенням господарського суду для виконання адміністративно-господар­ських обов’язків арбітражний керуючий (розпорядник майна боржника, керуючий са­нацією, ліквідатор). Ця особа також може бути суб’єктом даного злочину.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Стаття 222. Шахрайство з фінансовими ресурсами

1. Надання громадянином - засновником (учасником) або службовою осо­бою суб’єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації ор­ганам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи орга­нам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одер­жання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсутності ознак злочину проти власності -

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали великої матеріаль­ної шкоди,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років із позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

(Стаття 222 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок фінансування, креди­тування і оподаткування господарської діяльності, права і законні інтереси кредиторів.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає в активній поведінці - у наданні вказаними у диспозиції ст. 222 особами органам державної влади, органам влади АРК чи органам місцевого самоврядування, банкам, іншим кредиторам завідомо неправдивої інформації з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. Від­повідальність за ст. 222 виключається у разі, коли обман має пасивний характер і полягає у приховуванні інформації, яку особа зобов’язана була повідомити на підставі закону чи договору.

Під дотацією розуміють грошові кошти, які на безоплатній основі надходять з бю­джету. Дотація застосовується в Україні не лише як метод бюджетного регулювання у разі перевищення видатків нижчих бюджетів над їхніми доходами (наприклад, дотації вирівнювання місцевим бюджетам), а й як допомога, що надається підприємствам, зо­крема, для покриття збитків від їх господарської діяльності (дотації можуть надаватись суб’єктам господарювання, що опинились у критичній соціально-економічній або еко­логічній ситуації, з метою фінансування капіталовкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності). Видом дотації є компенсація або доплати сільськогосподар­ським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

На відміну від дотації субвенція є різновидом тієї грошової допомоги, яка спрямо­вується на фінансування певного заходу, проекту, програми і підлягає поверненню у разі нецільового використання коштів.

Субсидією визнається допомога у грошовій або натуральній формах, яка надається державою місцевим органам влади, фізичним або юридичним особам, у т. ч. суб’єктам господарювання, і спрямовується на фінансування конкретних заходів, напрямів еко­номічної і соціальної діяльності, бажаних для суспільства (наприклад, на фундамен­тальні наукові дослідження, створення нових робочих місць, перепідготовку кадрів, виробництво певного виду продукції).

Кредит - це надання одним суб’єктом (кредитором) позички у грошовій або нату­ральній формах іншому суб’єктові (позичальнику) на умовах повернення її у встанов­лений термін і, за загальним правилом, поєднане зі сплатою відсотків. Потрібно розріз­няти такі форми кредиту: фінансовий, у т. ч. банківський, міжбанківський, комерційний (товарний), державний, споживчий, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний, кредит під цінні папери тощо. Різновидом кредиту є бюджетні позички, оскільки ко­шти з бюджету надаються на умовах повернення, платності і строковості. На кваліфі­кацію за ст. 222 не впливає форма надання банківського кредиту - готівкова чи безго­тівкова.

Пільга щодо податків — це повне або часткове звільнення від сплати податку залеж­но від особливостей платника податку або характеру здійснюваної ним діяльності. По­даткові пільги є альтернативою дотаціям, субсидіям, іншим варіантам бюджетного фінансування та пільговому кредитуванню. Всі податкові пільги мають спільну рису - це скорочення розміру або перенесення строків погашення податкових зобов’язань плат­ників податків. Пільги щодо податків поділяються на: 1) вилучення (характеризуються виведенням з-під оподаткування окремих об’єктів чи предметів); 2) скидки (означають скорочення податкової бази); 3) звільнення (у формі зниження податкової ставки, подат­кових канікул, відстрочення або розстрочення податкових зобов’язань тощо). Встанов­лення і скасування податкових пільг здійснюються ВР, Верховною Радою АРК, сіль­ськими, селищними і міськими радами. Останні можуть встановлювати додаткові піль­ги щодо оподаткування (це стосується як загальнодержавних, так і місцевих платежів) у межах сум, які надходять до їх бюджетів. Пільги щодо оподаткування місцевими по­датками і зборами встановлюються або змінюються виключно відповідними органами місцевого самоврядування.

Податкові пільги не можуть установлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів про оподаткування. Кримінально-правова оцінка використання особою податкової пільги, закріпленої не у законі про оподаткування, має ґрунтуватись на законодавчому правилі про конфлікт інтересів (див. п. З коментарю до ст. 212). Крім цього, тлумачення на свою користь суперечливих законодавчих приписів щодо пільго­вого оподаткування може свідчити про відсутність у поведінці службових осіб підпри­ємств, установ, організацій - платників обов’язкових внесків державі, а так само фізич­них осіб-підприємців умислу як обов’язкової суб’єктивної ознаки складів злочинів, передбачених статтями 212 і 222.

Належними адресатами надання завідомо неправдивої інформації з точки зору отримання пільг щодо податків виступають не лише податкові органи, а й, зокрема, МЕ, міжвідомча Комісія з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів, Комісія з питань гуманітарної допомоги при КМ, митні органи.

Надання завідомо неправдивої інформації - це обман держави або кредиторів, який набуває письмової форми і супроводжується використанням перекручених документів. Неможливо вчинити шахрайство з фінансовими ресурсами шляхом усного обману, особистих запевнень, іншим способом, не пов’язаним із наданням належному адресато­ві певних документів, у т.ч. в електронному вигляді.

Наприклад, у сфері банківського кредитування знаряддям коментованого злочину виступають документи, які надаються позичальниками банкам і в яких можуть міститись неправдиві дані: 1) кредитні заявки (клопотання); 2) установчі документи; 3) контракти, угоди, інші документи, які підтверджують, що кредит отримується для придбання това­рів, робіт або послуг; довідки про результати дослідження кон’юнктури ринку; бізнес- плани; складські довідки про наявність товарно-матеріальних цінностей; 4) техніко- економічні обґрунтування; 5) проектно-кошторисна документація, рішення про відведен­ня земельних ділянок, дозволи архітектурно-будівельних служб місцевих органів влади на будівництво; 6) документи про фінансовий стан, кредитоспроможність позичальника, страховика або поручителя (бухгалтерські звіти і баланси, звіти аудиторів тощо); 7) до­кументи, які стосуються застави, поручительства, гарантії як способів забезпечення кре­диту (фіктивні гарантійні листи, документи, які підтверджують нібито належність пред­мета застави боржнику чи перекручують вартість заставленого майна, підроблені догово­ри страхування і страхові поліси тощо).

У разі шахрайства з фінансовими ресурсами шляхом використання підроблених документів у діях винного вбачається не конкуренція частини і цілого, а різнооб’єктна ідеальна сукупність злочинів, у зв’язку з чим вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 222, 358 (366).

Інформація, що надається особою, яка вчинює шахрайство з фінансовими ресур­сами, повинна бути неправдивою, тобто має не відповідати дійсності, приховувати або перекручувати у гірший або, навпаки, у кращий бік справжній стан речей і стосу­ватись тих обставин, які дають змогу отримати дотації, субсидії, субвенції, кредити або податкові пільги. Це ті дані, що сприяють незаконному отриманню фінансової допомоги, причинно зумовлюють її надання. Наприклад, у сфері банківського креди­тування завідомо неправдива інформація - це дані, які, впливаючи на волю кредито­ра, відповідно до вимог чинного законодавства, локальних нормативних актів банків і усталеної практики ділового обороту, враховуються в процесі прийняття рішення про надання кредиту та його умови (розмір кредиту, розмір відсотків, строк повернення кредиту, його забезпечення тощо). Якби позичальник надав правильні відомості, банк не надав би кредит взагалі або надав у меншому розмірі, або збільшив відсоток за кредитом у зв’язку з великим ризиком, або вимагав більш якісного забезпечення його повернення тощо.

Завідомо неправдива інформація в плані відповідальності за ст. 222 за своїм змістом має бути такою, що могла бути підставою для прийняття рішення про надання субси­дій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків (наприклад, у документах, на­даних банку, не зазначається, що у позичальника є інший неповернутий кредит, або вказується неправдива мета використання бюджетних коштів, які особа має намір одер­жати як дотацію, субсидію, субвенцію).

Повідомлення завідомо неправдивої інформації, яка не впливає на прийняття рішення про надання дотації, субсидії, субвенції, податкової пільги або кредиту, розглядуваного складу злочину не утворює і за наявності до цього підстав має кваліфікуватися за стаття­ми 358 або 366.

Зміст завідомо неправдивої інформації може стосуватись не лише суб’єкта господа­рювання, який отримує у тій чи іншій формі фінансові ресурси, а й інших осіб (напри­клад, страховиків або поручителів).

Якщо відповідний суб’єкт, маючи намір використати кредитні ресурси на цілі, не вказані у пакеті документів, звертається до банку з проханням надати кредит і подає документи, в яких міститься неправдива інформація про напрями використання пози­чених коштів, його дії слід кваліфікувати за ст. 222.

Охоплюються розглядуваним складом злочину ситуації, в яких нецільове викорис­тання кредиту заздалегідь планувалось особою, яка бажала спочатку заробити на кре­дитних коштах, а потім використати позичку на цілі, передбачені кредитним договором. Нецільове використання кредиту може полягати, наприклад, у: внесенні коштів на де­позит і отриманні за ним відсотків; придбанні нерухомості та іншого майна, що не має відношення до цілі, вказаної у кредитному договорі; переведенні кредитних коштів у готівку і використанні їх на власні потреби; погашенні інших отриманих раніше креди­тів. Питання про відповідність вкладення позичкових коштів цілям, вказаним у кредит­ній угоді, потребує вирішення у кожному конкретному випадку.

Якщо суб’єкт господарської діяльності з об’єктивних причин, які виникли після укладення кредитної угоди, коригує свої фінансові плани, використовує кредит не за цільовим призначенням і не може своєчасно погасити заборгованість, склад злочину, передбачений ст. 222, відсутній.

У разі, коли керуючий філією комерційного банку як службова особа, яка у кредит­них відносинах діє від імені банку і має право укладати кредитні договори, знає про те, що поданий до банку пакет документів містить неправдиві дані, цей склад злочину та­кож відсутній (наприклад, керівництво банку сподівається на дієвість неформальних стосунків з клієнтом, або кредит отримується шляхом підкупу керівного банківського працівника, або неповернення кредиту за домовленістю з позичальником заздалегідь планується кредитором). У таких ситуаціях немає обману банку з боку позичальника і кримінально-правову оцінку вчиненому треба давати не за допомогою ст. 222, назва якої вказує на шахрайство, а з використанням норм КК про відповідальність за злочини у сфері службової діяльності.

Оскільки у ст. 222 йдеться про надання завідомо неправдивих даних банку з метою одержання кредиту, то ситуації, в яких неправдива інформація надається банку не до або під час укладення кредитного договору, а після його підписання і видачі кредиту, складу цього злочину не утворюють. Водночас, у разі використання кредитної лінії, що передбачає надання позички у грошовій безготівковій формі частинами протягом пев­ного проміжку часу, завідомо неправдива інформація може бути надана банку позичаль­ником вже безпосередньо у процесі кредитування, після укладання кредитного догово­ру. Сума кожного кредиту у межах кредитної лінії оформлюється окремим строковим зобов’язанням, в якому вказується конкретний строк погашення позички. Якщо обман банку відбувається перед оформленням чергового строкового зобов’язання і видачею кредиту - частини загальної грошової суми, зазначеної у кредитній угоді, дії винного потрібно кваліфікувати за ст. 222.

Обман, пов’язаний із справжнім або вигаданим станом стійкої фінансової неспромож­ності суб’єкта підприємницької діяльності, утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 218 і 222, лише у разі, коли винний не тільки перекручує фінансове становище підприємства-позичальника, а й має на меті незаконне одержання кредиту. Надання заві­домо неправдивої інформації щодо платоспроможності з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків за наявності до цього підстав може кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених статтями 222 і 220 або 219.

Злочин вважається закінченим з моменту надання конкретному адресату відпо­відної інформації незалежно від того, вдалося чи ні винному отримати той чи інший фінансовий ресурс або ухилитись від сплати податків, заподіяна чи ні майнова шкода.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це: 1) особа, яка займається зареєстрованою під­приємницькою діяльністю індивідуально, без створення юридичної особи; 2) громадя- нин-засновник (учасник) суб’єкта господарської діяльності; 3) службова особа юридич­ної особи - суб’єкта господарської діяльності.

Суб’єктом злочину не визнаються службові особи тієї юридичної особи, яка висту­пила як засновник (учасник) юридичної особи суб’єкта господарської діяльності. Якщо об’єднання громадян надає завідомо неправдиву інформацію для одержання створеним ним підприємством - суб’єктом господарювання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків, то службова особа такого об’єднання, яка надала зазначену ін­формацію, також не визнається суб’єктом розглядуваного злочину.

Про поняття господарської діяльності див. коментар до ст. 202. Відповідно до ГК підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для не- комерційної господарської діяльності. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (наприклад, підприємства об’єднань громадян і релігійних орга­нізацій, споживчі та обслуговуючі кооперативи, казенні підприємства, товарні біржі).

Суб’єктом цього злочину мають визнаватись службові особи і тих юридичних осіб, які не є суб’єктами підприємництва. Вирішуючи питання про притягнення до відпо­відальності за ст. 222 службових осіб некомерційних підприємств, треба встановлю­вати, що завідомо неправдива інформація, надана ними належним адресатам з метою отримання певних фінансових ресурсів, стосувалась саме господарської діяльності таких підприємств.

Фізична особа, яка фактично займається підприємницькою діяльністю без належної державної реєстрації, не є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 222.

Суб’єктом шахрайства з фінансовими ресурсами не можуть виступати особи, які хоч і є фізичними особами - підприємцями або службовими особами суб’єктів госпо­дарської діяльності, але в кредитних відносинах виступають як приватні особи, які отримують споживчі кредити (це кредити, які надаються фізичним особам на придбан­ня споживчих товарів та послуг).

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціаль­ною метою - отримати вказаний у ст. 222 різновид фінансових ресурсів або пільгу щодо податків.

Ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків у формі великої матеріаль­ної шкоди (ч. 2 ст. 222) може виражатися у прямому або непрямому умислі.

Особу, яка, надаючи завідомо неправдиву інформацію, прагнула привласнити одер­жані нею у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій, кредитів кошти, слід притягувати до кримінальної відповідальності за злочин проти власності - за шахрайство чи замах на нього залежно від того, чи вдалося їй заволодіти майном і отримати реальну можли­вість розпоряджатись або користуватись ним за власним розсудом.

Головними критеріями розмежування злочинів, передбачених статтями 222 і 190, є спрямованість умислу та момент його виникнення. У разі шахрайства з фінансовими ресурсами умисел винного спрямований на тимчасове отримання кредитних коштів з наступним, можливо, несвоєчасним їх поверненням. Щодо неповернення банківського кредиту як способу шахрайського заволодіння майном, яке не охоплюється диспозиці­єю ст. 222, потрібно виходити з того, що отримання майна під умовою виконання яко- го-небудь зобов’язання може кваліфікуватися як шахрайство лише у разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його присвоїти, а зобов’я­зання - не виконувати. У разі шахрайства винна особа укладає кредитний договір лише для того, щоб приховати злочинний характер своїх дій, спрямованих на безоплатне заволодіння назавжди чужим майном.

Кошти чи майно, правомірно одержані суб’єктом господарювання як субсидії, субвенції, дотації, кредити, переходять у його власність з моменту їх фактичного отримання. Якщо після одержання у службової особи такого суб’єкта виникає умисел на їх привласнення, то відповідні дії мають кваліфікуватись за ст. 191. Якщо зазначе­ні кошти були одержані з цією метою неправомірно, такі дії слід кваліфікувати за су­купністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 222 і 190. Таким же чином кваліфікуються дії особи, яка мала умисел на привласнення лише частини одер­жаних коштів.

Стаття 212, яка не конкретизує спосіб ухилення від сплати податків (а, отже, ним може бути і «використання» винним державних органів, і неправомірне одержання податкової пільги), потрібно розглядати як загальну норму щодо ст. 222 - в частині незаконного отримання пільг щодо податків. Подання державним органам завідомо неправдивої інформації (наприклад, завищення відсотка певної категорії працюючих) з метою одержання податкових пільг спрямоване на те, щоб ухилитись від оподатку­вання. Стаття 222 (у частині незаконного отримання податкової пільги) перебуває сто­совно ст. 212, яка не уточнює спосіб ухилення від сплати податків, у логічному від­ношенні підлеглості за обсягом.

У зв’язку з цим надання недостовірних даних з метою одержання пільг щодо подат­ків потрібно кваліфікувати за ст. 222 - спеціальною нормою, яка, конкретизуючи за способом посягання на систему оподаткування, найбільш повно враховує специфічні ознаки вчиненого податкового злочину. Так, шахрайство з фінансовими ресурсами слід вбачати в діях особи, яка під час митного оформлення вантажу з метою одержання пільги у вигляді звільнення від оподаткування ПДВ (п.п. 3.2.8 п. 3.2 ст. З Закону «Про податок на додану вартість») надає неправдиву інформацію про те, що цей вантаж вво­зиться нібито як внесок до статутного фонду юридичної особи для формування її ціліс­ного майнового комплексу в обмін на емітовані нею корпоративні права, хоча насправ­ді статутний фонд юридичної особи вже сформовано шляхом перерахування грошових коштів.

У разі, коли пільга щодо податків була надана платнику на законних підставах, які згодом було втрачено, дії особи, яка приховала це, необхідно кваліфікувати за відпо­відною частиною ст. 212. При цьому сума несплаченого податку обраховується з момен­ту втрати права на податкову пільгу. Наприклад, не за ст. 222, а за ст. 212 (за наявності всіх ознак складу злочину) має кваліфікуватись порушення платником ПДВ вимог що­до цільового використання товарів, устаткування, комплектуючих тощо, звільнених відповідно до законодавства під час митного оформлення від сплати ПДВ. Зокрема, це стосується предметів, ввезених у пільговому режимі на територію пріоритетного роз­витку або у спеціальну економічну зону, а також матеріалів, комплектуючих виробів і обладнання, що використовуються для потреб розробки і виробництва авіаційної техніки в порядку, передбаченому законодавством. Стаття 212 у цьому разі підлягає застосу­ванню за наявності двох умов: 1) платник ПДВ внаслідок своєї неправомірної поведінки втратив право на податкову пільгу і, приховуючи це, не збільшив податкове зобов’язан­ня за результатами податкового періоду, на який припадає допущене ним порушення;

2. на момент митного оформлення імпортованих предметів мета їх подальшого неці­льового використання у винних осіб була відсутня, і митниці як контролюючому орга­ну не надавалась завідомо неправдива інформація з метою звільнення від сплати ПДВ, що виключає інкримінування ст. 222. Зазначене стосується також ввезених у пільгово­му режимі гуманітарних вантажів.

Оскільки шахрайству з фінансовими ресурсами притаманний специфічний прийом (спосіб) злочинної поведінки - надання державному органу завідомо неправдивої інфор­мації з метою отримання пільг щодо податків, то ситуації, пов’язані із самостійним ви­користанням платниками податкових пільг (у т. ч. поєднані із наданням належному адресату інформації про наявність податкової пільги), диспозицією ст. 222 не охоплю­ються і є підставою для застосування ст. 212. Такий саме висновок слід робити і сто­совно зловживань з пільгами не щодо податків, а зборів, які входять у систему оподат­кування.

Якщо для шахрайського заволодіння кредитними коштами було використано ство­рену або придбану юридичну особу - фіктивний суб’єкт підприємництва, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 190, 205. У разі, ко­ли умисел викрасти кошти, отримані у формі банківського кредиту, не встановлено, а кредитна заявка, техніко-економічне обґрунтування та інші документи надходять від фіктивного підприємства, дії особи, яка обрала розглядуваний спосіб обману кредито­ра, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 205 і 222.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 222) є: 1) вчинення його повторно (про поняття повторності див. ст. 32 і коментар до неї); 2) заподіяння ним великої матеріальної шкоди (див. примітку до ст. 218).

У цій частині шахрайство з фінансовими ресурсами є матеріальним складом злочину і визнається закінченим з моменту фактичного заподіяння вказаної шкоди. Матеріальна шкода може бути заподіяна внаслідок використання дотацій, субсидій, субвенцій не за цільовим призначенням, неповернення одержаного кредиту, несплати відсотків за ним, ухилення від сплати податків. Шкода, заподіяна кредитору, може полягати не лише у прямих збитках, викликаних неповерненням всього або частини кредиту, а й у немож­ливості виконання зобов’язань майнового характеру, в іншій втраченій вигоді.

Сам по собі факт нецільового використання кредитних коштів у разі їх вчасного по­вернення кредиторові не утворює кваліфікованого складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 222, оскільки такими діями матеріальна шкода кредитору не заподіюється.

Вирішуючи питання про те, чи заподіяно кредиторові у разі неповернення у встанов­лений строк наданого кредиту велику матеріальну шкоду, потрібно враховувати те, що кредитний договір може забезпечуватися договором застави майна, належного суб’єкту господарської діяльності. Якщо стосовно вказаного майна, вартість якого перевищує суму отриманого кредиту і відсотків за ним, було задіяно механізм стяг­нення і кошти від його реалізації планувалось спрямувати на задоволення інтересів кредиторів, кваліфікація за ч. 2 ст. 222 за ознакою заподіяння великої матеріальної шкоди виключається.

У разі вчинення злочину у формі незаконного одержання пільг щодо податків злочин визнається закінченим з моменту фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів, які мали бути сплачені у строки, передбачені законодавством з питань оподаткування.

У разі неодноразового надання неправдивих відомостей банку для отримання кре­дитів у межах відкритої кредитної лінії дії винного як такі, що охоплюються єдиним злочинним наміром, потрібно розцінювати як продовжуваний злочин (див. ст. 32), що виключає кваліфікацію за ч. 2 ст. 222 за ознакою повторності.

БК.

ЦК (статті 50, 1057).

ГК (статті 8, 16, 42, 52, 53, 55, 62, 112, 128, 131, 345-348).

Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997р. (ст. 26).

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції України від 22 трав­ня 1997 р.

Закон України «Про встановлення ставок податків і зборів (обов'язкових платежів), інших елементів податкових баз, а також пільг щодо оподаткування» від 14 жовтня 1998р.

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

Закон України «Про гуманітарну допомогу» від 22 жовтня 1999 р.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000р.

Закон України «Про порядок погашення зобов 'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. (ст. 14).

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999р.

Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000р. (ст. 13).

Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р. (ст. 17).

Закон України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.

Закон України «Про іпотечне кредитування операцій з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р.

Закон України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.

Закон України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23 червня 2005 р.

Рішення КС у справі за конституційним зверненням Акціонерного товариства «Страхова компанія «Аванте» щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 1 Закону України «Про систему оподаткування», статті 15 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 1-5/2010 від 16 лютого 2010 р.

Порядок повернення бюджетних коштів, отриманих як субвенція, до відповідного бюджету в разі їх нецільового використання. Затверджений постановою КМ № 495 від 11 квітня 2002 р.

Статут відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України». За­тверджений постановою КМ№ 261 від 25 лютого 2003 р.

Порядок надання дозволу на право користування пільгами з оподаткування для підприємств та організацій громадських організацій інвалідів. Затверджений постановою КМ №1010 від 8 серпня 2007р.

Порядок використання коштів, спрямованих на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за поставлені ними переробним підприємствам молоко та м'ясо в живій вазі. Затверджений постановою КМ N9 291 від 2 квітня 2009 р.

Постанова КМ «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від про­вадження господарської діяльності, пов ’язаної із збиранням, обробленням, зберіганням, захис­том і використанням інформації, що складає кредитну історію, та визначається періодичність проведення планових заходів державного нагляду (контролю)» N9 353 від 15 квітня 2009р.

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Затверджена постановою Правління НБ N9 368 від 28 серпня 2001 р.

Положення про порядок застосування законодавства з питань пільгового оподаткування виконавців робіт, послуг на митній території України, які виконуються за рахунок міжнародної технічної допомоги, що надається на безоплатній та безповоротній основі на період підготов­ки до зняття і зняття енергоблоків Чорнобильської АЕС з експлуатації та перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему, або за рахунок коштів, які передбачають­ся в державному бюджеті як внесок України до Чорнобильського фонду «Укриття». Затвер­джене наказом МЕ і ДПА від 7 жовтня 2003 р.

Наказ МФ «Про затвердження форми Вимоги про повернення використаної не за цільовим призначенням суми субвенції до відповідного бюджету та Довідки про встановлені факти неці­льового використання субвенції» N.? 9 від 14 січня 2004 р.

Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України. Схвалені постановою Правління НБ N9 361 від 2 серпня 2004 р.

Порядок подання документів, які підтверджують право суб ’єктів підприємницької діяльно­сті на користування встановленими законодавством податковими пільгами під час митного оформлення товарів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться з митної те­риторії України. Затверджений наказом ДМС N9 514 від 22 червня 2006р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності, пов ’язаної із збиранням, оброблен­ням, зберіганням, захистом, використанням інформації, яка складає кредитну історію. Затвер­джені наказом Держпідприємництва та МЮ N9 115/107/5 від 27 грудня 2006р.

Порядок підтвердження пільги з оподаткування при митному оформленні товарів, які над­ходять у рамках міжнародних договорів з надання Україні міжнародної технічної допомоги. Затверджений наказом МЕ N9 291 від 5 вересня 2007р.

Податкове роз'яснення щодо сплати податків і зборів з транспортних засобів, раніше ви­знаних гуманітарною допомогою, при їх відчуженні згідно з рішенням Комісії з питань гума­нітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України. Затверджене наказом ДПА N9 925 від 5 листопада 2007 р.

Постанова ПВС N9 3 від 25 квітня 2003 р. «Про практику застосування судами законодав­ства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» (пункти 2, 21—27).

Постанова ПВС N9 15 від 8 жовтня 2004 р. «Про деякі питання застосування законодавст­ва про відповідальність за ухилення від стати податків, зборів, інших обов 'язкових татежів» (пункти 13-16).

Постанова ПВС N9 10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 17—19).

Стаття 223. Розміщення цінних паперів без реєстрацій* випуску

1. Розміщення уповноваженою особою цінних паперів у значних розмірах без реєстрації їх випуску в установленому законом порядку -

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

Примітка. Розміщення цінних паперів вважається у значних розмірах, якщо номінальна вартість таких цінних паперів у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Стаття 223 в редакції Закону № 801-VI від 25.12.2008)

1. Об’єктом злочину є встановлений законом порядок випуску та обігу цінних па­перів, серйозні порушення якого можуть мати сумарним наслідком дестабілізацію або руйнування ринку цінних паперів України, погіршення загальної економічної ситуації в Україні, заподіяння майнової шкоди громадянам та юридичним особам.

2. Предметом злочину є цінні папери, які випускаються в обіг шляхом їх розмі­щення за умови реєстрації випуску уповноваженим державним органом у встановлено­му законом порядку, тобто емісійні цінні папери.

Цінними паперами є документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові чи інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі іншим особам прав, що виплива­ють із цих документів.

Законом встановлюються види цінних паперів та порядок їх обігу, а також обов’яз­кові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми цінного папера та інші необхідні вимоги.

Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемі- сійні. Емісійними визнаються цінні папери, що посвідчують однакові права їх власни­ків у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент). До емісійних цінних паперів належать: акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; державні облігації України; іпотечні сертифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів операцій з нерухомістю; інвестиційні сертифікати; казначейські зобов’язання України. Інші види цінних паперів (зокрема, векселі, ощадні (депозитні) сертифікати, заставні) законом до категорії емісійних не віднесені. Проте і ці види цін­них паперів можуть бути визнані емісійними Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР), якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групи та/або види цінних паперів.

В Україні у цивільному обігу можуть бути такі групи цінних паперів:

1. пайові цінні папери - посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів належать акції та інвестиційні серти­фікати;

2. боргові цінні папери - посвідчують відносини позики і передбачають зобов’язан­ня емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До них належать: облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; казначейські зобов’язання України; ощадні (депозитні) сертифікати; векселі;

3. іпотечні цінні папери - посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів, а їх випуск забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом). Це: іпотечні облігації; іпотечні сертифікати; заставні; сертифікати фондів операцій з нерухомістю (ФОН);

4. приватизаційні цінні папери - посвідчують право власника на безоплатне одер­жання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного жит­лового фонду, земельного фонду;

5. похідні цінні папери - їх механізм випуску та обігу пов’язаний з правом на при­дбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;

6. товаророзпорядчі цінні папери - надають їхньому держателю право розпоряджа­тися майном, вказаним у цих документах.

Найбільш поширеними видами емісійних цінних паперів, які знаходяться в обігу в Україні, є акції та облігації.

Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціо­нера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання части­ни прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання час­тини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціо­нерним товариством, а також немайнові права, передбачені ЦК та Законом України «Про акціонерні товариства», що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Акції можуть випускатись лише акціонерними товариствами.

Облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником й емітентом, підтверджує зобов’язання емітента по­вернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщен­ня облігацій строк і виплатити дохід за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

Закон встановлює певні обмеження щодо випуску облігацій тих чи інших видів. Зо­крема, юридична особа має право розміщувати облігації на суму, яка не перевищує трикратного розміру власного капіталу або розміру забезпечення, що надається їй з ці­єю метою третіми особами. Не допускається розміщення облігацій підприємств для формування і поповнення статутного капіталу емітента, а також покриття збитків від господарської діяльності шляхом зарахування доходу від продажу облігацій як резуль­тату поточної господарської діяльності.

Цінні папери за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні.

Формою документарного цінного папера є сертифікат цінних паперів, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів певної емісії, дані про кількість цінних па­перів та засвідчує сукупність прав, наданих цими цінними паперами. Законом встанов­люються вимоги щодо обсягу інформації, яка має обов’язково відображатись у серти­фікатах окремих видів цінних паперів (акцій, облігацій, казначейських зобов’язань України тощо).

Сертифікат є бланком цінного папера, на якому разом з іншими визначеними законо­давством реквізитами може міститись назва виду цінного папера («акція», «облігація» тощо) або найменування «сертифікат акцій (облігацій тощо)». Сертифікат може засвідчу­вати право на одну одиницю чи на будь-яку іншу кількість одиниць цінних паперів. Сер­тифікатами вважаються і цінні папери, які випущені у документарній формі до введення у законі поняття «сертифікат цінних паперів» і на даний час залишаються в обігу.

Бездокументарною формою цінних паперів є облікові записи на рахунках у цінних паперах, які містяться в електронних базах даних, що їх ведуть спеціально визначені для обслуговування обігу цінних паперів юридичні особи - зберігачі та депозитарії цінних паперів. Підтвердженням права власності на цінні папери при бездокументарній формі їх існування є виписка з рахунка у цінних паперах, яка, однак, не є цінним папером.

Емітент цінних паперів може самостійно визначати форму їх випуску та існування, проте для окремих видів цінних паперів законом може бути передбачено їх існування виключно в бездокументарній формі.

З метою забезпечення державного контролю за дотриманням встановлених правил здійснення операцій з емісійними цінними паперами закон передбачає обов’язкову ре­єстрацію їх емісії та звіту про результати розміщення цінних паперів, а у випадках їх відкритого (публічного) розміщення - також обов’язкову реєстрацію проспекту емісії.

Інформація про всі зареєстровані цінні папери заноситься до Державного реєстру випусків цінних паперів. Цей Реєстр веде ДКЦПФР - спеціальний державний орган, на який законом покладено здійснення контролю за діяльністю на ринку цінних паперів.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у розміщенні цінних паперів без реєстрації їх випуску в установленому законом порядку.

Розміщенням цінних паперів є їх відчуження емітентом або андеррайтером шля­хом укладення цивільно-правового договору з першим власником. При цьому емітен­том відповідно до закону є юридична особа, АРК або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емі­сійні цінні папери та бере на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками, а андер­райтером - торговець цінними паперами, який здійснює розміщення (підписку, продаж) цінних паперів за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Розміщення цінних паперів може бути відкритим (публічним) або закритим (приват­ним). Відкрите (публічне) розміщення цінних паперів - це їх відчуження на підставі опублікування в засобах масової інформації або оголошення будь-яким іншим спосо­бом повідомлення про продаж цінних паперів, зверненого до заздалегідь не визначеної кількості осіб. Закрите (приватне) розміщення цінних паперів - це розміщення шляхом безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу осіб. На відмі­ну від попередньої редакції ст. 223, яка діяла до 14 січня 2009 р., її чинною редакцією за наявності інших необхідних ознак охоплюється як відкрите (публічне), так і закрите (приватне) розміщення цінних паперів.

Відповідно до вимог закону емісія цінних паперів у формі їх відкритого (публічно­го) розміщення має здійснюватись за такими етапами:

1. прийняття рішення про відкрите розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;

2. у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на при­дбання акцій, якщо це передбачено умовами відкритого розміщення цінних паперів,- отримання від нього письмового підтвердження про відмову;

3. подання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску цінних папе­рів та проспекту їх емісії;

4. реєстрація ДКЦПФР випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;

5. прийняття у разі потреби рішення про залучення андеррайтера до розміщення цінних паперів;

6. присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;

7. укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред’явника;

8. виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;

9. розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів;

10. відкрите розміщення цінних паперів;

11. затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповно­важеним приймати таке рішення;

12. затвердження змін до статуту, пов’язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;

13. реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;

14. подання звіту про результати відкритого розміщення цінних паперів;

15. реєстрація ДКЦПФР звіту про результати відкритого розміщення цінних па­перів;

16. отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів;

17. розкриття інформації, що міститься у звіті про результати відкритого розміщен­ня цінних паперів.

У разі закритого (приватного) розміщення цінних паперів закон вимагає додержан­ня таких етапів здійснення емісії:

1. прийняття рішення про закрите розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;

2. у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на при­дбання акцій, якщо це передбачено умовами закритого розміщення цінних паперів - отримання від нього письмового підтвердження про відмову;

3. подання заяви і всіх необхідних документів на реєстрацію випуску цінних паперів;

4. реєстрація ДКЦПФР випуску цінних паперів;

5. присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;

6. укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред’явника;

7. виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;

8. закрите розміщення цінних паперів;

9. затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповно­важеним приймати таке рішення;

10. затвердження змін до статуту, пов’язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;

11. реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;

12. подання ДКЦПФР звіту про результати закритого розміщення цінних паперів;

13. реєстрація ДКЦПФР звіту про результати закритого розміщення цінних паперів;

14. отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів.

Таким чином, як відкритому, так і закритому розміщенню цінних паперів має пере­дувати реєстрація їх випуску ДКЦПФР. При цьому у певних випадках реєстрація від імені ДКЦПФР може здійснюватись її територіальними управліннями, яким ДКЦПФР делеговані відповідні повноваження.

Реєстрація випуску цінних паперів здійснюється ДКЦПФР протягом 30 днів після отримання заяви про реєстрацію і всіх необхідних документів, які мають бути додані до цієї заяви. Законом передбачаються можливість відмови в реєстрації та підстави для такої відмови. Переліки документів, на підставі яких здійснюється розгляд питання про реєстрацію випуску цінних паперів, визначаються нормативно-правовими актами ДКЦПФР залежно від виду цінних паперів та характеру їх розміщення. У разі прийнят­тя рішення про реєстрацію ДКЦПФР видає емітенту тимчасове свідоцтво про реєстра­цію випуску цінних паперів. Емітент цінних паперів або андеррайтер може легально почати операції щодо їх розміщення лише за наявності виданого ДКЦПФР тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів. Розміщення за відсутності такого свідоцтва є діянням, що містить ознаки об’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 223, незалежно від того, чи звертався попередньо емітент до ДКЦПФР з про­ханням про реєстрацію відповідних цінних паперів.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного злочину є значні розміри неза­конно розміщених цінних паперів. Приміткою до статті визначено, що ця величина має становити не менше 20 нмдг і обраховується виходячи з номінальної вартості цінних паперів, незалежно від того, за якою фактичною ціною здійснювалось їх розміщення (про визначення суми нмдг для цілей кваліфікації злочинів див. Загальні положення коментарю до Розділу VI Особливої частини та коментар до статті 199).

У випадках, коли для придбання пропонуються «акції» неіснуючої юридичної осо­би, тобто предмети, які насправді не є і не можуть стати цінними паперами, або ж про­понується внести кошти на придбання акцій акціонерного товариства, яке насправді не передбачається створювати, вчинене за умови, що винні особи мають намір привлас­нити зібрані грошові кошти, підлягає кваліфікації за ст. 190. За цією ж статтею мають кваліфікуватись дії осіб, які публікують оголошення про розміщення цінних паперів певного емітента (наприклад, акцій акціонерного товариства), до якого вони насправді не мають відношення, з метою заволодіти грошовими коштами, що будуть перерахова­ні на вказаний ними банківський рахунок для підтвердження заявки на придбання цін­них паперів або їх попередньої оплати.

4. Злочин, передбачений ст. 223, слід вважати закінченим з моменту, коли емітен­том або андеррайтером розміщені цінні папери, сумарна номінальна вартість яких до­сягла значних розмірів. При цьому для кваліфікації відповідного діяння як злочину за ст. 223 не має значення, яка грошова сума фактично одержана емітентом чи андеррай­тером внаслідок розміщення відповідних цінних паперів. Розміщеними слід вважати цінні папери, щодо яких емітентом чи андеррайтером були укладені договори про їх купівлю-продаж з потенційними покупцями цих паперів. Водночас попередні договори про можливе укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів в майбутньому не є розміщенням цінних паперів. Тому укладення таких договорів навіть за відсутності реєстрації випуску відповідних цінних паперів не містить складу даного злочину.

Якщо номінальна вартість цінних паперів, розміщених без реєстрації їх випуску, не досягла значних розмірів, але обставини справи свідчать про умисел на їх розмі­щення у таких розмірах, дії винних осіб мають кваліфікуватись як замах на вчинення цього злочину.

Закон у даному випадку не передбачає обов’язкової наявності певних злочинних на­слідків. Тому наявність або відсутність шкоди, заподіяної особам, які придбали незаконно розміщені цінні папери, не має значення для визнання описаних у ст. 223 дій злочином.

5. Суб’єктом злочину закон називає «уповноважену особу». Під цим терміном у ст. 223 слід розуміти осіб, наділених повноваженнями щодо вчинення дій, пов’язаних з фактичним розміщенням цінних паперів, або керування такими діями. Такими особами можуть бути наділені відповідними повноваженнями працівники емітента чи андер- райтера. Члени органу емітента, уповноваженого приймати рішення про розміщення цінних паперів, а також засновники новоутвореного акціонерного товариства відповід­но до закону приймають рішення щодо розміщення цінних паперів до реєстрації їх ви­пуску. Тому ці особи можуть стати суб’єктами цього злочину лише у випадках, коли прийняті ними і фактично реалізовані у майбутньому рішення прямо передбачають по­чаток розміщення цінних паперів до реєстрації їх випуску.

6. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 223, характеризується прямим умислом. При цьому винний має усвідомлювати, що дії щодо розміщення цінних папе­рів вчинені ним за відсутності реєстрації їх випуску.

ЦК (статті 194-198).

Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006р.

Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. (статті 9, 20—24).

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р.

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів» від 10 грудня 1997р.

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. (статті 3—5).

Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. (статті 14—24).

Закон України «Про іпотечні облігації» від 22 грудня 2005 р.

Положення про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випуиіених у документарній формі. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 95 від 31 липня 1998 р.

Положення про порядок реєстрації випуску облігацій внутрішніх місцевих позик. Затвер­джене рішенням ДКЦПФР № 414 від 7 жовтня 2003 р.

Порядок скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію ви­пусків акцій. Затверджений рішенням ДКЦПФР № 222 від ЗО грудня 1998 р. (в редакції рішення ДКЦПФР № 398 від 14 липня 2005 р.).

Положення про порядок реєстрації випуску сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, що випускаються в бездокументарній формі, інформації про їх випуск та проспекту емісії. За­тверджене рішенням ДКЦПФР № 511 від 4 жовтня 2005 р.

Положення про порядок реєстрації випуску іпотечних сертифікатів, що випускаються в бездокументарній формі, інформації про їх випуск та звіту про підсумки випуску іпотечних сертифікатів. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 187 від 21 березня 2006р.

Положення про порядок реєстрації випуску звичайних іпотечних облігацій, проспекту емісії, звіту про підсумки випуску іпотечних облігацій, погашення та скасування реєстрації випуску іпотечних облігацій. Затверджене рішенням ДКЦПФР N9 234 від 11 квітня 2006р.

Роз \яснення ДКЦПФР N9 5 від 23 червня 2006 р. «Про порядок реєстрації випуску цінних па­перів у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок».

Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 1000 від 17 жовтня 2006р.

Положення про порядок реєстрації емісії облігацій підприємств та їх обігу. Затверджене рішенням ДКЦПФР N2 1178 від 26 жовтня 2006 р.

Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерно­го товариства. Затверджене рішенням ДКЦПФР N2 387 від 22 лютого 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час створення акціонерних товариств. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 487 від 15 березня 2007 р.

Положення про порядок реєстрації випуску акцій. Затверджене рішенням ДКЦПФР N2 942 від 26 квітня 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів пайового інвести­ційного фонду при їх розміщенні шляхом прилюдної пропозиції. Затверджене рішенням ДКЦПФР N.? 1485 від 27 червня 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів пайового інвести­ційного фонду при їх приватному розміщенні. Затверджене рішенням ДКЦПФР N2 1487 від 27 червня 2007р.

Рішення ДКЦПФР N2 1611 від 19 липня 2007 р. «Про делегування повноважень з реєстрації випусків акцій, проспектів емісії акцій, змін до проспектів емісії акцій, звітів про результати розміщення акцій, реєстрації випусків облігацій підприємств, звітів про результати розміщення облігацій, скасування реєстрації випусків акцій та облігацій підприємств територіальним управлінням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку».

Стаття 223-1. Підроблення документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів

1. Внесення уповноваженою особою в документи, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів, завідомо неправдивих відомостей, якщо це заподіяло значну матеріальну шкоду інвесторові в цінні папери,-

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Примітка. Шкода, передбачена цією статтею, вважається значною, якщо вона в двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Кодекс доповнено статтею 223-1 згідно із Законом № 801-\/І від 25.12.2008)

1. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є встановлений порядок випус­ку цінних паперів, додатковим обов’язковим об’єктом - відносини власності.

2. Предметом злочину є документи, які подаються до ДКЦПФР або її територіаль­ного управління для реєстрації випуску цінних паперів. Переліки таких документів ви­значаються нормативно-правовими актами ДКЦПФР залежно від виду цінних паперів та характеру їх розміщення. Зокрема, для реєстрації випуску акцій при збільшенні роз­міру статутного капіталу акціонерного товариства шляхом відкритого (публічного) розміщення акцій до ДКЦПФР подаються такі документи:

1. заява про реєстрацію випуску акцій та проспекту емісії акцій;

2. проспект емісії акцій;

3. баланс та звіт про фінансові результати за звітний період, що передував кварталу, в якому подаються документи для реєстрації випуску акцій та проспекту про їх емісію, та за звітний рік, що передував року, в якому подаються документи для реєстрації ви­пуску акцій та проспекту про їх емісію, а також висновок аудитора (аудиторської фір­ми) за звітний період, що передував кварталу, в якому подаються документи для реєст­рації випуску акцій та проспекту про їх емісію, та за звітний рік, що передував року, в якому подаються документи для реєстрації випуску акцій та проспекту про їх емісію;

4. у разі наявності попередньо укладеного договору з реєстратором або депозита­рієм - довідка про укладення договору про ведення реєстру власників акцій та про пе­редачу реєстру власників акцій (при документарній формі) або довідка про укладання договору про обслуговування випуску акцій і оформлення глобального сертифіката (при бездокументарній формі). У разі, коли облік прав власності за акціями веде сам емітент відповідно до законодавства, він надає копію ліцензії на провадження профе­сійної діяльності на фондовому ринку - депозитарної діяльності, а саме діяльності з ведення власного реєстру власників іменних цінних паперів, виданої йому в установле­ному порядку;

5. довідка щодо наявності (відсутності) державної частки у статутному капіталі то­вариства на дату прийняття рішення про розміщення акцій із зазначенням розміру дер­жавної частки;

6. копія свідоцтва про державну реєстрацію товариства, засвідчена підписом керів­ника та печаткою товариства, або його нотаріально засвідчена копія;

7. копії свідоцтв про реєстрацію попередніх випусків акцій, засвідчені підписом ке­рівника та печаткою товариства, або їх нотаріально засвідчені копії;

8. копія платіжного документа, який підтверджує сплату державного мита;

9. рішення загальних зборів акціонерів товариства про відкрите (публічне) розмі­щення акцій або його нотаріально засвідчену копію (таке рішення оформлюється протоко­лом загальних зборів акціонерів акціонерного товариства);

10. засвідчені відповідно до вимог ДКЦПФР копії опублікованих у місцевій пресі за місцезнаходженням товариства і в одному із офіційних друкованих видань Вер­ховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних папе­рів та фондового ринку повідомлень про проведення загальних зборів акціонерів то­вариства, на яких прийняті рішення про збільшення розміру статутного капіталу та розміщення акцій, а також довідка, яка свідчить про персональне повідомлення всіх акціонерів про проведення цих загальних зборів (згідно з порядком, установленим у статуті товариства).

Нормативно-правовими актами ДКЦПФР встановлені докладні вимоги щодо змісту деяких документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів.

Внесення неправдивих відомостей до будь-якого з документів, який подається для реєстрації випуску цінних паперів, є підставою для відмови у реєстрації. Проте ДКЦПФР не здійснює спеціальної перевірки достовірності відомостей, які містяться у поданих для реєстрації документах. Відповідальність за достовірність відомостей, на­ведених у документах, що подаються для реєстрації випуску цінних паперів, несуть особи, які склали та/або підписали ці документи.

3. Об’єктивна сторона коментованого злочину полягає у внесенні в документи, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів, завідомо неправдивих відомостей.

Дії, які становлять об’єктивну сторону злочину, полягають у складанні (готуванні) будь-якого призначеного для подання до ДКЦПФР або її територіального управління з метою реєстрації випуску цінних паперів (а також проспекту емісії цінних паперів чи іншого документа, який реєструється одночасно з випуском цінних паперів і реєстрація якого є умовою реєстрації випуску) документа із внесенням до нього завідомо неправ­дивих відомостей, в доповненні недостовірними відомостями раніше складеного (скла­деного іншою особою) з такою ж метою документа, або у підписанні відповідного до­кумента, який містить неправдиві відомості.

Подання до ДКЦПФР для реєстрації випуску цінних паперів документа, який міс­тить неправдиві відомості, саме по собі не містить складу даного злочину. Проте таке подання є необхідним для настання передбачених ст. 223-1 наслідків, які не можуть виникнути без реєстрації випуску відповідних цінних паперів та їх подальшого розмі­щення. Тому якщо особіа, яка подає документ з неправдивими відомостями, діє за до­мовленістю з особою, яка внесла неправдиві відомості, і знає про наявність таких відо­мостей у документах, її дії слід вважати співучастю у вчиненні цього злочину.

Закон не встановлює вимог щодо змісту чи характеру неправдивих відомостей, вне­сення яких є елементом злочину. Тому злочинним слід вважати внесення до відповід­них документів неправдивих відомостей будь-якого змісту і характеру за умови, що заподіяння шкоди інвестору заподіяно наявністю в поданих документах саме цих відо­мостей.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого даною статтею, є заподіяння значної матеріальної шкоди інвесторові. Поняття такої шкоди подано у примітці до ст. 223-1 (про порядок її розрахунку та визначення суми нмдг для цілей кваліфікації злочинів див. Загальні положення коментарю до Розділу VI Особливої час­тини та коментар до ст. 199). Значна матеріальна шкода може виникнути внаслідок вкладення інвестором під впливом недостовірної інформації або внаслідок реєстрації випуску цінних паперів, здійсненого ДКЦПФР після надання неправдивої інформації, грошових коштів у придбання цінних паперів, зокрема, у випадках, коли їх курсова вар­тість згодом значно впала порівняно з вартістю під час придбання інвестором, коли цінні папери стали неліквідними або коли інвестиції були ловністю чи частково втра­чені через банкрутство юридичної особи - емітента цінних паперів. У разі заподіянні шкоди багатьом інвесторам дії, передбачені ст. 223-1, слід вважати злочином лише за умови, що хоча б одному з інвесторів заподіяно матеріальну шкоду, яка є значною.

Під інвестором в цінні папери у ст. 223-1 слід розуміти фізичну та юридичну осо­бу (резидента чи нерезидента), яка набула права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства.

4. Злочин є закінченим з моменту заподіяння значної матеріальної шкоди хоча б одному інвестору в цінні папери. Якщо таку шкоду вдалось відвернути, але внаслідок вчинених винною особою злочинних дій вона об’єктивно повинна була виникнути у передбаченому законом розмірі, дії винного слід розглядати як замах на вчинення да­ного злочину.

5. Суб’єктом злочину, передбаченого у ст. 223-1, є «уповноважена особа». За зміс­том цієї статті такими «уповноваженими особами» є працівники юридичної особи - емітента цінних паперів, наділені повноваженнями щодо складання та підписання до­кументів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів. Аудитор може бути суб’єктом цього злочину у випадках, коли він (самостійно або від імені аудиторської фірми) складає та підписує для емітента висновок, який згодом разом з іншими необ­хідними документами подається для реєстрації випуску цінних паперів. Суб’єктом цьо­го злочину може бути і будь-яка осудна фізична особа, що досягла віку кримінальної відповідальності, у випадках, коли вона є засновником акціонерного товариства і готує чи підписує документи, необхідні для реєстрації випуску акцій, під час його створення.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу. Стосов­но злочинного діяння умисел є прямим. Винний має усвідомлювати неправдивість ві­домостей, внесених до документа, який подається до ДКЦПФР для реєстрації випуску цінних паперів. Ставлення винного до наслідків злочину може мати вигляд прямого чи непрямого умислу.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996р.

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цін­них паперів» від 10 грудня 1997р.

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. (статті 39, 40).

Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. (статті 14—24).

Закон України «Про іпотечні облігації» від 22 грудня 2005 р.

Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006р.

Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. (статті 9, 20-24).

Положення про порядок реєстрації випуску облігацій внутрішніх місцевих позик. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 414 від 7 жовтня 2003 р.

Порядок скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випусків акцій. Затверджений рішенням ДКЦПФР Кг 222 від ЗО грудня 1998 р. (в редакції рішення ДКЦПФР № 398 від 14 липня 2005 р.).

Положення про порядок реєстрації випуску сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, що ви­пускаються в бездокументарній формі, інформації про їх випуск та проспекту емісії. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 511 від 4 жовтня 2005 р.

Положення про порядок реєстрації випуску іпотечних сертифікатів, що випускаються в бездо­кументарній формі, інформації про їх випуск та звіту про підсумки випуску іпотечних сертифікатів. Затверджене рішенням ДКЦПФР N9 187 від 21 березня 2006р.

Положення про порядок реєстрації випуску звичайних іпотечних облігацій, проспекту емісії, зві­ту про підсумки випуску іпотечних облігацій, погашення та скасування реєстрації випуску іпотечних облігацій. Затверджене рішенням ДКЦПФР М? 234 від 11 квітня 2006р.

Роз’яснення ДКЦПФР № 5 від 23 червня 2006 р. «Про порядок реєстрації випуску цінних паперів у зв’язку з набранням чинності Закону України «Про і{інні папери та фондовий ринок».

Положення про порядок реєстрації емісії облігацій підприємств та їх обігу. Затверджене рішен­ням ДКЦПФР №1178 від 26 жовтня 2006р

Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного то­вариства. Затверджене рішенням ДКЦПФР N9 387 від 22 лютого 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час створення акціонерних товариств. Затверджене рішенням ДКЦПФР N9 487 від 15 березня 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску акцій. Затверджене рішенням ДКЦПФР 942 від 26 квітня 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду при їх розміщенні шляхом прилюдної пропозиції. Затверджене рішенням ДКЦПФР N9 1485 від 27 червня 2007р.

Положення про порядок реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду при їх приватному розміщенні. Затверджене рішенням ДКЦПФР N9 1487 від 27 червня 2007р.

Рішення ДКЦПФР № 1611 від 19 липня 2007 р. «Про делегування повноважень з реєстрації випус­ків акцій, проспектів емісії акцій, змін до проспектів емісії акцій, звітів про результати розміщення акцій, реєстрації випусків облігацій підприємств, звітів про результати розміщення облігацій, скасу­вання реєстрації випусків акцій та облігацій підприємств територіальним управлінням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку».

Стаття 223-2. Порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів

1. Невнесення службовою особою емітента чи професійного учасника фон­дового ринку змін або внесення завідомо недостовірних змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів або до системи депозитарного об­ліку, а так само інше порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів, якщо воно призвело до втрати системи реєстру (її частини),- караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

(Кодекс доповнено статтею 223-2 згідно із Законом № 801-VI від 25.12.2008)

1. Об’єктом цього злочину є встановлений законодавством порядок обліку іменних цінних паперів.

Облік іменних цінних паперів, випущених у документарній формі (акцій, облігацій підприємств, облігацій місцевих позик, інвестиційних сертифікатів, іпотечних сертифі­катів, сертифікатів фонду операцій з нерухомістю), здійснюється шляхом створення та ведення реєстру їх власників окремо щодо кожного емітента та кожного виду випуще­них ним цінних паперів. Ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснює їх емітент або реєстратор. Якщо кількість власників іменних цінних паперів емітента пе­ревищує кількість, визначену ДКЦПФР як максимальну для організації самостійного ведення реєстру емітентом, то емітент зобов’язаний доручити ведення реєстру реєстра­тору шляхом укладення відповідного договору. Реєстратором може бути юридична особа - суб’єкт підприємницької діяльності, яка у встановленому порядку одержала ліцензію на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Ведення таких реєстрів є виключною діяльністю відповідних суб’єктів підприємницької діяльності і не може поєднуватися з іншими видами діяльності, крім депозитарної.

Окрім власників іменних цінних паперів до реєстру вносяться номінальні утриму­вачі - депозитарії або зберігачі цінних паперів, яким останні передано за дорученням та в інтересах власників цінних паперів для здійснення операцій у Національній депози­тарній системі. Операції з цінними паперами, що здійснюються між депонентами одного номінального утримувача, не відображаються у реєстрі власників іменних цінних папе­рів. Для складання реєстру власників іменних цінних паперів на обумовлену дату для виконання зобов’язань емітента (наприклад, для виплати дивідендів, інших платежів по цінних паперах або для проведення загальних зборів акціонерного товариства) номі­нальний утримувач повинен надати реєстроутримувачу перелік усіх власників у вигляді облікового реєстру або зведеного облікового реєстру. Перелік направляється реєстро­утримувачу протягом трьох робочих днів від дати отримання вимоги і повинен містити інформацію, необхідну для внесення до системи реєстру власників цінних паперів.

Законом передбачається скасування з 29 жовтня 2010 р. існування та обігу акцій в документарній формі. Набрання чинності законодавчими положеннями, які передбача­ють існування лише бездокументарних акцій, матиме наслідком припинення ведення реєстрів власників акцій.

Система реєстру власників іменних цінних паперів - це сукупність даних, що за­безпечує ідентифікацію зареєстрованих у цій системі власників, номінальних утриму­вачів та емітента, а також іменних цінних паперів, зареєстрованих на їх ім’я, облік усіх змін інформації щодо вищевказаних осіб та цінних паперів, одержання та надання ін­формації цим особам і складання реєстру власників іменних цінних паперів. Система реєстру - це записи, які ведуться в паперовій або електронній формі (у даний час запи­си ведуться переважно в електронній формі) і забезпечують можливість виготовлення реєстру власників іменних цінних паперів у паперовій формі станом на певну дату. Еле­ментами системи реєстру є: реєстр власників іменних цінних паперів; емісійний раху­нок; особові рахунки емітента та зареєстрованих осіб; облікові журнали (регістри) з ведення реєстру; документи, які є підставою для формування та внесення змін до си­стеми реєстру.

Певні відомості про права щодо іменних цінних паперів містяться й у записах, що ведуть зберігачі цінних паперів та депозитарії (ці записи називають депозитарним обліком).

Система депозитарного обліку цінних паперів - це сукупність записів про цінні па­пери (вид, номінальна вартість і кількість, характер зареєстрованих обмежень в обігу або реалізації прав за цінними паперами), їх емітентів, власників іменних цінних паперів, уповноважених ними осіб, управителів, заставодержателів, інших осіб, наділених відпо­відними правами щодо цінних паперів, що містять інформацію, яка дає можливість іден­тифікувати названих осіб, а також іншу передбачену законодавством інформацію.

Зберігачем цінних паперів є комерційний банк або торговець цінними паперами, який має ліцензію на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів й операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах - як щодо цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних папе­рах. Клієнтами (депонентами) зберігача є емітенти та власники цінних паперів. Зберігай здійснює зберігання та обслуговування обігу цінних паперів й операцій емітента з цінни­ми паперами на рахунках у цінних паперах, які належать їх власникам (у т. ч. самому зберігачу). При цьому зберігач не може вести реєстр власників цінних паперів, щодо яких він здійснює угоди.

Депозитарій цінних паперів - це юридична особа, яка провадить виключно депози­тарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Клієнтами депозитарію є: зберігачі; які уклали з ним депозитарний договір; емітенти щодо рахунків власних емісій, відкритих на підставі договорів про обслугову­вання емісії цінних паперів; інші депозитарії, з якими укладено договори про кореспон­дентські відносини.

Зберігачі та депозитарії цінних паперів не лише зберігають цінні папери на відпо­відних рахунках, а й забезпечують обслуговування обігу цінних паперів, зокрема, угод щодо їх купівлі-продажу. За дорученням клієнтів зберігачі можуть здійснювати опера­ції з їх цінними паперами від їх імені та в їх інтересах. У цій частині їх діяльність має певну подібність до операцій банків з безготівковими грошовими коштами їх клієнтів.

2. Об’єктивна сторона злочину передбачає вчинення діяння у формі:

1. невнесення службовою особою емітента або реєстратора змін або внесення нею завідомо недостовірних змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів;

2. невнесення службовою особою професійного учасника фондового ринку (збері­гана, депозитарію) змін або внесення нею завідомо недостовірних змін до системи де­позитарного обліку;

3. іншого порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів.

Невнесенням змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів або до си­стеми депозитарного обліку є безпідставне невнесення протягом встановленого законо­давством строку до відповідних складових частин системи реєстру записів, внаслідок яких відбуваються зміни у системі реєстру (зокрема, на особових рахунках) або в си­стемі депозитарного обліку (зокрема, на рахунках у цінних паперах).

Зміни до системи реєстру власників іменних цінних паперів вносяться на основі до­кументів, згідно з якими переходить право власності на відповідні іменні цінні папери, встановлюються або знімаються обтяження щодо них, встановлюється або припиняєть­ся їх блокування на рахунку тощо. Такими документами можуть бути, зокрема, цивіль­но-правовий договір щодо цінних паперів, свідоцтво про спадщину, рішення суду, яке стосується цінних паперів, виконавчий документ. У випадках, коли йдеться про вне­сення до реєстру записів, які стосуються зміни власника цінних паперів, обов’язковим є подання реєстроутримувачеві сертифікату відповідних цінних паперів. Окрім цього, законодавством передбачено складання та надання реєстроутримувачеві спеціальних документів щодо розпорядження цінними паперами (передавальне доручення, розпоря­дження про блокування тощо). Переліки документів, подання яких необхідне для вне­сення відповідних змін до системи реєстру, визначаються нормативно-правовими акта­ми ДКЦПФР.

Реєстратор (а так само емітент, який самостійно веде реєстр власників випущених ним цінних паперів) зобов’язаний протягом трьох робочих днів від дати прийняття до­кументів у порядку, визначеному ДКЦПФР, внести зміни до реєстру власників іменних цінних паперів або дати мотивовану відповідь про відмову у внесенні таких змін. Під­стави для відмови у внесенні змін до системи реєстру встановлені нормативно- правовими актами ДКЦПФР. Відмова у внесенні змін оформлюється у письмовому ви­гляді і повинна містити пояснення із посиланням на конкретні підстави та всі виявлені при розгляді поданих документів порушення. Якщо зміни до системи реєстру не внесе­ні у зв’язку з наявністю підстав для відмови у їх внесенні, це не може вважатись діян­ням, яке містить склад даного злочину.

Внесенням завідомо недостовірних змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів або до системи депозитарного обліку є внесення до відповідної системи запису, зміст якого, як це достовірно відомо особі, яка вносить такий запис або віддає розпорядження про його внесення, не відповідає або не повністю відповідає дійсності і призводить до перекручення відомостей про цінні папери або їх власників. Внесенням завідомо недостовірних змін, зокрема, може бути внесення записів, якими безпідставно збільшується або зменшується кількість цінних паперів, які підлягають обліку, певні особи включаються до числа власників цінних паперів або, навпаки, виключаються з їх числа, списується або зараховується на особові рахунки власників певна кількість цін­них паперів тощо. Внесенням завідомо недостовірних змін слід також вважати дії, вна­слідок яких до системи реєстру або системи депозитарного обліку потрапляють недо­стовірні первинні документи, які є підставою для внесення до системи реєстру відпо­відних записів. У випадках, коли винна особа з метою маскування недостовірних змін вдається до підробки або використання підроблених документів, які є предметом зло­чину, передбаченого ст. 358, її дії слід кваліфікувати як сукупність злочинів, передба­чених статтями 223-2 та 358.

Іншим порушенням порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів слід вважати будь-яке (окрім невнесення змін чи внесення завідомо недостовірних змін) порушення встановлених законодавством правил ведення реєстру, що призводить до настання передбачених цією статтею суспільно небезпечних наслідків. Такими по­рушеннями можуть бути: знищення пов’язаних з веденням реєстру документів, які не підлягають знищенню, втрата чи пошкодження таких документів, передчасне знищення документів, термін зберігання яких не закінчився, тощо. До «інших порушень порядку ведення реєстру» слід віднести також внесення до системи реєстру недостовірних змін, зумовлених недбалістю особи, яка їх внесла. Аналогічні порушення правил депозитар­ної діяльності не містять складу даного злочину.

Обов’язковим елементом об’єктивної сторони злочину є суспільно небезпечні на­слідки у вигляді втрати системи реєстру або її частини та причиновий зв’язок між діянням та наслідками.

Втратою системи реєстру слід вважати знищення, пошкодження або непоправне перекручення внесених до системи реєстру даних, внаслідок якого виникає ситуація відсутності повноцінної системи реєстру у реєстроутримувача (реєстратора або емітен­та), а складання реєстру власників іменних цінних паперів стає неможливим.

Втратою частини системи реєстру є знищення, пошкодження або непоправне перекручення наявних у системі реєстру даних, внаслідок якого виникає ситуація від­сутності у системі реєстру певної частини інформації, необхідної для складання реєстру власників іменних цінних паперів, а сам реєстр в разі його складення виявиться непов­ним або недостовірно відображатиме права певної частини включених до нього осіб.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених наслідків. При цьому не має значення, чи існує можливість відновлення втраченої системи реєстру (її части­ни) і наскільки швидко можна провести таке відновлення.

3. Суб’єктом злочину є службові особи емітента цінних паперів або професійного учасника фондового ринку, уповноважені вносити зміни до системи реєстру або систе­ми депозитарного обліку. Службові особи емітента можуть бути виконавцями цього злочину у випадках, коли емітент є реєстроутримувачем, тобто самостійно веде реєстр власників іменних цінних паперів. Службові особи професійного учасника цінних па­перів можуть вчинити діяння, передбачені ст. 223-2, у випадках, коли відповідна юри­дична особа є реєстратором, зберігачем цінних паперів, депозитарієм і відповідно веде реєстр або здійснює депозитарний облік. Службові особи та працівники інших профе­сійних учасників фондового ринку зазвичай не є суб’єктами даного злочину, проте як­що злочин вчинений в результаті домовленості між службовими особами реєстроутри­мувача (зберігача, депозитарію) та працівниками іншого учасника фондового ринку (наприклад, в разі надання ними реєстроутримувачеві недостовірних документів про здійснення певної операції з цінними паперами, на основі яких до системи реєстру вно­сяться недостовірні зміни), останні можуть бути визнані організаторами, підбурювача­ми або пособниками злочину.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом у випадках вчинення злочину шляхом невнесення змін або внесення завідомо недостовірних змін та умислом чи необережністю - у випадку іншого порушення порядку ведення реєстру.

Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006р.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996р.

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цін­них паперів» від 10 грудня 1997р.

Положення про депозитарну діяльність. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 999 від 17 жовтня 2006р.

Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Затверджене рішен­ням ДКЦПФР № 1000 від 17 жовтня 2006р.

Стаття 224. Виготовлення, збут та використання підроблених недержав­них цінних паперів

1. Виготовлення з метою збуту, збут чи використання іншим чином підроб­лених недержавних цінних паперів -

караються обмеженням волі на строк від двох до п’яти років з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені повтор­но або якщо вони завдали великої матеріальної шкоди,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені організованою групою або якщо вони завдали особливо великої ма­теріальної шкоди,-

караються позбавленням волі на строк від п'яти до семи років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка: 1. Повторним у статті 224 визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений цією статтею або статтею 199 цього Кодексу.

2. Відповідно до цієї статті матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а особливо великою - така, що у тисячу і більше разів перевищує неоподаткову­ваний мінімум доходів громадян.

1. Об’єктом злочину є встановлений законом порядок виготовлення та обігу не­державних цінних паперів.

2. Предметом злочину є недержавні цінні папери, що існують у документарній (па­перовій) формі. Такими цінними паперами відповідно до чинних законів України можуть бути акції, облігації підприємств, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі.

Про поняття акції, облігації, похідних та товаророзпорядчих цінних паперів див. ко­ментар до ст. 223.

Іпотечний сертифікат - іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Обов’язковими реквізитами іпотечного сертифіката є: слова «іпотечний сертифікат» як складова частина його назви; повна назва й місцезнаходження емітента; вид сертифіката (іменний або на пред’явника); для іменних сертифікатів: назва і юридич­на адреса власника - для юридичних осіб або прізвище, ім’я, по батькові та номер і серія паспорта власника (для нерезидентів - найменування та реквізити належним чином лега­лізованих документів, що відповідно до законодавства засвідчують особу) — для фізичних осіб; номер та серія сертифіката; номінальна вартість сертифіката з фіксованою дохідніс­тю або частка консолідованого іпотечного боргу, що припадає на один сертифікат участі на дату реєстрації випуску; строк обігу сертифіката, порядок та строк виплати платежів; інформація про забезпечення даного випуску сертифіката; інформація про страхування власника сертифіката від валютних та інших ризиків; підпис керівника емітента або упов­новаженої на це особи емітента; скріплення печаткою (за її наявності).

Сертифікат фондів операцій з нерухомістю - цінний папір, що засвідчує право його власника на отримання доходу від інвестування в операції з нерухомістю.

Інвестиційний сертифікат - цінний папір, який розміщується інвестиційним фон­дом, інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайового інвестицій­ного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді.

Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі збігом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе- держателю).

Векселі можуть бути простими чи переказними.

Простий вексель повинен містити такі реквізити: а) найменування - «вексель»;

б) просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму; в) зазначення строку платежу; г) зазначення місця, в якому повинен здійснитись платіж; д) наймену­вання того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений; е) дату і місце складання векселя; є) підпис того, хто видає документ (векселедавця). Переказний век­сель крім реквізитів, зазначених вище під літерами «а», «в» - «є», повинен містити та­кож: 1) просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму; 2) найменуван­ня того, хто повинен платити (платника).

Видавати векселі на території України можуть юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок Державного бюджету України, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, можуть видавати векселі лише у випадках і в порядку, визначених КМ.

Закон допускає видачу векселів лише для оформлення грошового боргу за фактич­но поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

В умовах значного поширення бездокументарної форми випуску цінних паперів не виключені випадки підробки виписок з рахунків у цінних паперах, які підтверджують право на певну кількість бездокументарних цінних паперів. Такі виписки не є цінними паперами, тому їх підробку не можна розглядати як підробку цінних паперів. За наяв­ності підстав такі дії можуть бути кваліфіковані за статтями 358 або 366.

Так само не можуть бути визнані злочином, передбаченим ст. 224, відкриття рахун­ка у цінних паперах і внесення записів про зарахування на такий рахунок не випущених реально цінних паперів, а також внесення таких записів на правомірно відкритий раху­нок у цінних паперах у комп’ютерних базах даних, що їх ведуть депозитарії та зберігані цінних паперів - юридичні особи, яким законом надано право надання послуг щодо зберігання цінних паперів, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслугову­вання операцій на цих рахунках тощо. За наявності підстав такі дії можуть кваліфікува­тися за статтями 361 або 364, а у випадках, коли вони спрямовані на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою - і за ст. 190.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у :

1. виготовленні підроблених недержавних цінних паперів;

2. їх збуті;

3. використанні їх іншим чином.

Під виготовленням розуміються дії, шляхом яких створюються підроблені цінні папери, наприклад, друкування, виготовлення за допомогою спеціальної комп’ютерної техніки, малювання, ксерокопіювання тощо. При цьому мають бути виготовлені пред­мети, зовнішньо схожі з тими справжніми цінними паперами, під виглядом яких винна особа хоче збути чи використати фальшивки.

Виготовлення «акцій» чи інших «цінних паперів» неіснуючої юридичної особи не утворює складу даного злочину, однак виготовлення таких предметів з метою подаль­шого їх використання для заволодіння чужим майном слід визнавати готуванням до шахрайства і за наявності підстав кваліфікувати за ст. 14 та частинами 3 або 4 ст. 190.

Виготовлення знарядь, за допомогою яких передбачається в майбутньому виготов­ляти фальшиві цінні папери, слід, за наявності підстав, кваліфікувати як готування до вчинення злочину, передбаченого ч. З ст. 224.

Використання підроблених недержавних цінних паперів іншим чином - це вчи­нення будь-яких інших, крім збуту, дій з такими паперами для отримання будь-яких вигод, пільг чи переваг, на які б мав право власник відповідних справжніх цінних папе­рів. Зокрема, володіння акціями дає їх власникові право на участь в управлінні акціонер­ним товариством (участь у зборах акціонерів та у прийнятті ними рішень) та право на отримання відповідної частини прибутку від діяльності товариства. Акціонер має право на доступ до інформації про діяльність товариства, зокрема, до протоколів загальних зборів та засідань правління, на отримання річного звіту товариства і т. ін. Користуван­ня цими правами на основі підроблених акцій слід розглядати як «використання іншим шляхом» підроблених цінних паперів. Ще одним можливим варіантом такого «викори­стання» є оформлення застави на підроблені цінні папери з отриманням грошей чи ін­ших цінностей без передачі підроблених акцій заставодержателю, тобто без їх збуту.

У таких випадках дії винної особи також слід кваліфікувати за ст. 224. Заставу фаль­шивих недержавних цінних паперів з наміром привласнити без належної компенсації отримані під заставу кошти чи цінності, а так само будь-яке інше незаконне отримання коштів (дивідендів, процентів, інших виплат) з використанням підроблених цінних па­перів слід кваліфікувати за статтями 190 та 224.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Склад розглядуваного злочину утворює лише таке виготовлення зазначених вище предметів, яке здійснюється з метою подальшого їх збуту. Про поняття збуту див. ко­ментар до статей 198, 199. У разі вчинення злочину шляхом збуту чи використання ін­шим чином підроблених недержавних цінних паперів наявність чи відсутність мети злочину не впливає на його кваліфікацію.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 224) є: 1) вчинення його повторно;

2. заподіяння ним великої матеріальної шкоди, а особливо кваліфікуючими (ч. З ст. 224): 1) вчинення його організованою групою; 2) заподіяння ним особливо великої матеріальної шкоди.

Про поняття повторності, великої і особливо великої шкоди див. примітку до ст. 224, про порядок розрахунку великої і особливо великої матеріальної шкоди - ко­ментар до ст. 199, а про поняття організованої групи - ст. 28 і коментар до неї.

Закон Українн «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006р.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р.

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів» від 10 грудня 1997р.

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. (статті 3-5).

Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. (статті 1, 14—21, 24).

Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003р. (статті 1, 37-48).

Положення про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випущених у документарній формі. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 95 від 31 липня 1998 р.

Стаття 225. Обман покупців та замовників

1. Умисне обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман по­купців або замовників під час реалізації товарів або надання послуг, якщо ці дії вчинені у значних розмірах,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, вчинені особою, раніше судимою за обман покупців чи замовників,-

караються штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Обманом покупців та замовників у значних розмірах слід вважати обман, що спричинив громадянинові матеріальну шкоду в сумі, що перевищує три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.

1. Об’єктом злочину є встановлені законодавством правила торгівлі та надання по­слуг населенню, а також законні інтереси покупців та замовників.

2. Предметом злочину можуть виступати товари (у т. ч. вироби, що виготовляються на замовлення) або грошові кошти - залежно від того, на отримання якого з цих двох видів майна було спрямовано дії винної особи.

3. Об’єктивна сторона обману покупців та замовників полягає в діях, які набува­ють форм: 1) обмірювання; 2) обважування; 3) обраховування або 4) іншого обману.

Обмірюванням є обманні дії, внаслідок яких покупцеві відпускається менше, аніж належить, товару, кількість якого «вимірюється» певними одиницями довжини, площі й об’єму. Обмірювання при продажу тканин та інших подібних товарів має вигляд «не- доміру», а при продажу рідких товарів (молочних продуктів, квасу, пива, спиртних на­поїв, бензину тощо) - «недоливу».

Обважування - це відпуск покупцеві товарів меншої ваги, аніж та, яку відповідно до встановленої ціни належить відпустити за сплачену ним грошову суму.

Обраховування має вигляд або неправильного підрахунку вартості проданого това­ру, наданих послуг й отримання внаслідок цього з покупця більшої, ніж належить, гро­шової суми, або ж неправильного підрахунку кількості одиниць товару, яка передається покупцеві, і передачі йому в такий спосіб меншої, ніж оплачена, кількості товару.

Під іншим обманом розуміється застосування будь-яких, крім названих вище, спосо­бів, за допомогою яких винний отримує від покупця чи замовника більшу грошову суму, ніж та, що має бути сплачена за товар чи послугу відповідно до встановлених цін чи та­рифів. Іншим обманом є, зокрема, продаж товару за ціною, вищою від встановленої (цей спосіб ще називають «перевищенням встановлених роздрібних цін»Х продаж зіпсованих товарів, продаж товарів нижчого сорту за ціною вищого, перевищення встановлених цін і тарифів на побутові, комунальні, інші послуги, що надаються населенню, тощо.

Обов’язковою ознакою даного злочину є обманний характер відповідних дій - вони вчи­няються в такий спосіб, щоб створити у покупця чи замовника враження правильності дій винної особи. Продаж товарів, надання послуг за завищеними цінами з відома і за згодою самого покупця чи замовника не містять складу даного злочину, однак за наявності підстав можуть кваліфікуватись за ст. 354, а якщо такі дії вчинено службовою особою,- за ст. 368.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є обстановка - злочин може бути вчинений під час реалізації товарів покупцям або надання послуг замовникам. Це мо­же мати місце на підприємствах торгівлі, громадського харчування, побутового обслугову­вання населення, комунального господарства, на ринках чи в інших місцях. Разом з тим, обман покупців чи замовників не може бути вчинений у закладах, які не здійснюють про­дажу товарів громадянам чи виконання їх замовлень, а лише скуповують у громадян певні предмети (пункти прийому склотари, пункти скупівлі дорогоцінних металів тощо). У разі вчинення працівниками таких закладів обманних дій і заволодіння внаслідок цього грошо­вими коштами чи майном громадян вчинене має кваліфікуватись як шахрайство за ст. 190.

Приміткою до ст. 225 визначено, що обманні дії можуть охоплюватись цією статтею лише у тих випадках, коли матеріальну шкоду спричинено громадянинові. Якщо обмірю­вання, обважування, обрахування чи інший обман вчинено щодо покупців чи замовників, які є юридичними особами, їхніми представниками, а також у випадках, коли покупцем чи замовником виступає держава, обманні дії не утворюють злочину, передбаченого ст. 225. За наявності необхідних ознак такі дії мають кваліфікуватись як шахрайство за ст. 190.

Обман покупців та замовників утворює склад злочину, передбаченого ст. 225, якщо він вчинений у значних розмірах. Про поняття значних розмірів див. примітку до ст. 225. Обман покупця чи замовника у розмірі, який не є значним, не містить складу даного злочину навіть у тих випадках, коли внаслідок неодноразового обману різних покупців та замовників їм заподіяно матеріальну шкоду, що сумарно перевищує знач­ний розмір. Особи, винні в обмані покупців або замовників у розмірі, що не є значним, підлягають за це адміністративній відповідальності за ст. 155-2 КАП.

Злочин є закінченим з моменту спричинення покупцеві чи замовникові за допомо­гою обману майнової шкоди, що перевищує три і більше нмдг.

Перероблення вимірювальних пристроїв чи інструментів, які використовуються для торгівлі чи надання послуг, поєднане зі вчиненням за допомогою цих пристроїв чи інструментів обману покупців або замовників у значних розмірах, кваліфікується як сукупність злочинів за статтями 225 та 226.

4. Суб’єктом злочину може бути будь-яка осудна особа, яка досягла 16-річного віку і здійснює розрахунки з покупцями під час здійснення торговельної діяльності або прова­дить розрахунки із замовниками при наданні їм послуг. При цьому винний може як само­стійно вести відповідну діяльність (індивідуальний підприємець, особа, яка веде торгівлю за одноразовим патентом, продавець продукції, вирощеної у власному підсобному госпо­дарстві тощо), так і діяти за дорученням інших осіб (продавець у торговельному підпри­ємстві, працівник підприємства побутового обслуговування, заготівельник тощо).

Особа, що укладає і здійснює окрему угоду, предметом якої є продаж її власного майна, не може визнаватися суб’єктом цього злочину. У випадках застосування особою обману покупця при здійсненні подібної угоди її дії за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 190.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його особою, раніше судимою за об­ман покупців чи замовників. Такими слід вважати як осіб, що мають судимість за ст. 225 КК 2001 р., так і тих, які вчинили злочин, передбачений статтями 155 чи 155-1 КК 1960 р., якщо судимість за нього не знята і не погашена в установленому законом порядку.

Постанова КМ «Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та пра­вил торговельного обслуговування населення» № 833 від 15 червня 2006р.

Постанова ПВС № 2 від 2 березня 1973 року «Про судову практику в справах про обман по­купців» (пункти 5—11, 13, 15—17, 19—21).

Стаття 226. Фальсифікація засобів вимірювання

1. Виготовлення або перероблення з метою використання чи збуту, а та­кож збут фальсифікованих вимірювальних приладів чи інструментів -

караються штрафом до ста неоподатковуваних міжмумів доходів грома­дян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.

2. Ті самі дії, вчинені особою, яка була засуджена за цією статтею,- караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є встановлений порядок виготовлення, збуту та використання засобів вимірювання.

2. Предметом злочину є фальсифіковані засоби вимірювання - вимірювальні при­лади та інструменти.

Вимірювальні прилади - це предмети, що слугують для здійснення вимірювань шляхом роботи механізмів, інших технічних пристроїв, які є їх складовою частиною.

Вимірювальні інструменти - це предмети, призначені для здійснення вимірювань вручну. Фальсифікованими вважаються вказані прилади (інструменти) з дефектами, внаслідок яких вимірювання ними даватиме недостовірні результати.

Під вимірюванням розуміється відображення фізичних величин їх значеннями за допомогою експерименту та обчислень із застосуванням спеціальних технічних засобів.

Провадяться вимірювання: геометричних величин (відстаней, кутів тощо); механіч­них величин (швидкості, сили, ваги, вібрації, твердості тощо); витрат, рівня, об’єму га­зів та рідин; фізико-хімічні; теплофізичні і температурні (температури, теплової енергії тощо); часу і частоти; електричних і магнітних величин (сили струму, його напруги, опору, магнітної індукції тощо); акустичних величин; оптико-фізичні; радіоелектронні; медичні; іонізуючих випромінювань тощо. З метою здійснення вимірювань виробля­ється велика кількість різних приладів та інструментів. За допомогою засобів вимірю­вання, які показують неправильні результати, нерідко вчиняються різного роду обманні дії. Неправильні вимірювання можуть мати наслідком помилкові технічні, управлінські чи інші рішення, реалізація яких створюватиме небезпеку для людей, довкілля (напри­клад, небезпеку несподіваного стихійного лиха, катастрофи, аварії, радіоактивного за­раження) або безпосередньо завдаватиме значної матеріальної чи іншої шкоди.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у: 1) виготовленні; 2) переробленні; 3) збуті фальсифікованих вимірювальних приладів чи інструментів.

Виготовлення - це промислове виробництво фальсифікованих засобів вимірюван­ня або їх створення будь-яким непромисловим способом.

Переробленням є, зокрема, заміна механізмів, які застосовуються у відповідному приладі, на механізми іншого типу, встановлення додаткових механізмів, пристроїв, де­талей чи вузлів, інша модернізація відповідного приладу чи інструмента, що має наслід­ком розширення його функцій чи зміну властивостей або принципів його роботи, ремонт приладу чи інструмента, їх переналагодження, внаслідок яких у приладах чи інструмен­тах виникають дефекти, що призводять до недостовірності результатів вимірювань.

Про поняття збуту див. коментар до ст. 199.

Злочин є закінченим з моменту завершення процесу виготовлення чи перероблення предмета злочину, а при його збуті - з моменту збуту.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони при виготовленні та переробленні предметів злочину є мета їх використання чи збуту.

6. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 226) є вчинення його особою, яка вже має судимість за ст. 226.

Закон України «Про метрологію та метрологічну діяльність » в редакції від 15 червня 2004р.

Порядок встановлення приналежності засобів вимірювальної техніки до таких, що призна­чені для застосування в побуті (ПМУ12-99). Затверджений наказом Держстандарту № 219 від 12 травня 1999 р.

Правила користування засобами вимірювальної техніки у сфері торгівлі, громадського хар­чування та надання послуг (ПМУ 21-2001). Затверджені наказом Держстандарту № 633 від