13. Жовтня 1995 р.

ГК (статті 155, 157-159, 161, 334, 366-376).

ЦК (статті 84, 90, 420, 489, 492-500, 1109).

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р.

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996р. (статті 1, 4).

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції Закону від 22 травня 1997р. (ст. 1).

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.

Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р.

Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної влас­ності в частині виконання вимог, пов ’язаних з вступом України до СОТ» від 10 квітня 2008 р.

Закон України «Про акціонерні товариства» від 17вересня 2008 р. (ст. 3).

Закон України «Про приєднання України до Віденської угоди про заснування Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків» від 18 лютого 2009 р.

Закон України «Про ратифікацію Сінгапурського договору про право товарних знаків» від

13. квітня 2009 р.

Положення про Державний департамент інтелектуальної власності. Затверджене поста­новою КМN2 997 від 20 червня 2000р.

Національний стандарт N2 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності». Затвер­джений постановою КМN2 1185 від 3 жовтня 2007р.

Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для то­варів і послуг. Затверджені наказом Держпатенту України N2 116 від 28 липня 1995 р. (у редакції наказу N2 72 від 20 серпня 1997р.).

Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про переда­чу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг. Затверджена наказом МОНN2 576 від 3 серпня 2001 р.

Правша складання, подання та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфіковано­го зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікова­ного зазначення походження товару. Затверджені наказом МОНN2 598 від 17 серпня 2001 р.

Положення про Державний реєстр України назв місць походження та географічних зазна­чень походження товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походження товарів. Затверджене наказом МОНN2 798 від 13 грудня 2001 р.

Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг. Затвер­джене наказом МОН N2 10 від 10 січня 2002 р.

Порядок визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного депар­таменту інтелектуальної власності. Затверджений наказом МОН N2 228 від 15 квітня 2005 р.

Положення про порядок видачі довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про резервування найменування юридичної особи. Затверджене нака­зом Держпідприємництва N2 97 від 20 жовтня 2005 р.

Рекомендації Президії ВГС «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов ’язаних із за­хистом прав інтелектуальної власності» N2 04-5/1107 від 10 червня 2004 р.

Рекомендації Президії ВГС «Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуальної власності» N2 04-5/76 від 29 березня 2005 р.

Оглядовий лист ВГС «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об ’єкти промислової власності (за матеріалами справ, розглянутих у каса­ційному порядку Вищим господарським судом України)» № 01-8/1234 від 13 липня 2005р.

Оглядовий лист ВГС «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки) (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)» N2 01-8/24 від 22 січня 2007р.

Оглядовий лист ВГС «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності» № 01-8/383/1 від 27 червня 2008 р.

Оглядовий лист ВГС «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)» N2 01-8/411/1 від ЗО червня 2009р.

Стаття 230. (Стаття 230 виключена згідно із Законом № 669-ІУ від 03.04.2003 р.)

Стаття 231. Незаконне збирання з метою використання або викорис­тання відомостей, що становлять комерційну або бан­ківську таємницю

Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерцій­ну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності,-

караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбав­ленням волі на строк до трьох років.

(Стаття 231 зі змінами, внесеними згідно з Законом № 2252-1]/ від

2004. р.)

1. Об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення господарської діяльності в частині забезпечення чесної конкуренції між її суб’єктами.

Під комерційною таємницею розуміються відомості, пов’язані з виробництвом, технологіями, управлінням, фінансами та іншою діяльністю суб’єкта господарської діяльності, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам.

Склад відомостей, які становлять комерційну таємницю, самостійно встановлюєть­ся відповідним суб’єктом господарської діяльності. Проте законом може бути визначе­но коло відомостей, що не підлягають віднесенню до комерційної таємниці. На даний час згідно із законодавством не можуть бути визнані комерційною таємницею: установ­чі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господар­ською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та ін­ших обов’язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню за­робітну плату, про наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація про порушення законодавства та розміри завданих при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; інші відомості, які підлягають оголошенню відповідно до чинного законодавства.

Збирання, поширення чи використання неправомірно одержаної комерційної таєм­ниці є порушенням як кримінального, так і цивільного, господарського та анти­монопольного законодавства. Водночас правомірним є використання господарюючим суб’єктом самостійно створеної чи правомірно отриманої ним виробничої, технологіч­ної, наукової чи іншої подібної інформації навіть у випадку, коли іншим суб’єктом гос­подарювання така інформація віднесена до відомостей, які становлять його комерційну таємницю.

Банківською таємницею є наявна у банку інформація про: а) клієнта (стан рахун­ків клієнта, операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди, фінансово-економічний стан клієнта тощо), яка стала відомою банку під час обслуговування клієнта або третім особам під час надання послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, або яка збирається внаслі­док проведення банківського нагляду; б) банки, яка збирається під час проведення бан­ківського нагляду (така, що не підлягає опублікуванню, звітність по окремому банку, коди, що використовуються банками для захисту інформації тощо). Законом встанов­лено жорсткі вимоги щодо охорони відомостей, які є банківською таємницею, зокрема, визначено вичерпний перелік умов, за яких вони можуть бути розкриті.

Інформація про зміст біржової угоди, яка не може розголошуватись відповідно до законодавства, підлягає охороні за ст. 231 у випадках, коли учасники біржової угоди віднесли її зміст до відомостей, які є їх комерційною таємницею.

2. З об’єктивної сторони злочин може мати такі дві форми: 1) вчинення дій, спря­мованих на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємни­цю; 2) незаконне використання таких відомостей.

Статтею 231 охоплюються будь-які цілеспрямовані дії, вчинені з метою отримання комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, яка не має законних підстав і можливостей для ознайомлення з відповідними відомостями в силу свого пра­вового статусу, службового становища чи професійної діяльності (тобто не є власни­ком, посадовою особою, працівником відповідної юридичної особи, слідчим, прокуро­ром, суддею тощо). Ці дії можуть мати форму: викрадення відповідної інформації чи об’єктів, які її містять; застосування спеціальних технічних засобів, зокрема, для неглас­ного підслуховування розмов або зняття інформації з каналів зв’язку; отримання інфор­мації шляхом проникнення у комп’ютери, комп’ютерні мережі тощо.

Не охоплюються складом цього злочину випадки, коли особа випадково дізналась про відомості, що є комерційною або банківською таємницею, або коли такі відомості добровільно були повідомлені цій особі власниками, посадовими особами чи працівни­ками відповідного суб’єкта господарської діяльності.

Використанням відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, є пряме застосування відповідної інформації у виробничій, комерційній чи іншій гос­подарській діяльності для отримання додаткової матеріальної вигоди чи переваги над конкурентом. Використанням слід вважати й інші дії, які особа, котра незаконно отри­мала відомості, що є комерційною або банківською таємницею, вчиняє за допомогою відповідної інформації або користуючись фактом наявності у неї такої інформації. Зо­крема, використанням є висунення тим, хто здобув відповідну інформацію, майнових чи інших вимог до власника комерційної таємниці за повернення або нерозголошення відповідних відомостей.

Одним із способів використання відомостей, що становлять відповідну таємницю, є розголошення. Тому всі випадки незаконного умисного розголошення комерційної або банківської таємниці, крім тих, що передбачені ст. 232, слід вважати її використанням.

Використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, утворює склад злочину, передбаченого ст. 231, якщо воно є незаконним. Використан­ня є незаконним у випадках, коли воно здійснюється без згоди власника таємниці.

Під дію ст. 231 підпадають не лише випадки використання спеціально зібраної ін­формації, а й її використання особою, яка отримала таку інформацію від того, хто її зібрав з метою розголошення чи іншого використання, а також отримала її правомірно від власника відповідної таємниці чи уповноваженої ним особи під зобов’язання про її нерозголошення і невикористання. Не може вважатись діями, забороненими цією стат­тею, використання працівниками органів державної влади (податкових, правоохорон­них органів, суду тощо) отриманої ними згідно із законом інформації для здійснення відповідних службових функцій і завдань (перевірка правильності сплати податків, проведення досудового слідства, розгляд справи в суді тощо).

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони коментованого злочину є спричинення ним істотної шкоди юридичній особі або підприємцеві - власникові комерційної або банківської таємниці. Термін «істотна шкода» у цій статті має оціночний характер. Питання про наявність чи відсутність істотної шкоди вирішується у кожному конкрет­ному випадку з урахуванням, зокрема, грошового розміру заподіяної шкоди та майно­вого стану власника відповідних відомостей. Злочин є закінченим з моменту спричи­нення істотної шкоди.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Для випадків вчинення злочину у формі дій, спрямованих на отримання зазначених у ст. 231 відо­мостей, обов’язковою також є мета - розголошення або інше використання зібраних відомостей.

Цивільний кодекс України (статті 505—508, 862, 1076).

Господарський кодекс України (статті 25, 32, 36, 162).

Закон України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. (ст. 15).

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. (стат­ті 16, 19).

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000р. (статті 60-62).

Постанова КМ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» №611 від 9 серпня 1993 р.

Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці. Затвер­джені постановою Правління НБ № 267 від 14 липня 2006р.

Стаття 232. Розголошення комерційної або банківської таємниці

Умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших осо­бистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності,- карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

(Стаття 232 зі змінами, внесеними згідно з Законом N8 2252-ІУ/ від

2004. р.)

Злочин є закінченим з моменту спричинення власникові комерційної або банків­ської таємниці істотної шкоди (див. коментар до ст. 231).

3. Суб’єктом злочину може бути особа: 1) якій відповідна таємниця стала відома внаслідок її особливих взаємовідносин з власником таємниці (наприклад, член спосте­режної ради, інша посадова особа господарського товариства, яка не є його працівни­ком, співвласник відповідної юридичної особи тощо); 2) яка є працівником юридичної особи чи індивідуального підприємця - власника таємниці; 3) яка є службовою особою органу державної влади (зокрема слідчим, прокурором, суддею) і отримала відповідні відомості на підставі закону під час виконання своїх службових обов’язків.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим чи іншим особистим мотивом.

Про поняття корисливого мотиву див. коментар до ст. 115. Іншим особистим мотивом може бути прихильність чи, навпаки, неприязнь до певної особи, бажання зашкодити керівникам або власникам підприємства чи організації тощо (про поняття іншого особистого мотиву див. також коментар до ст. 148).

ЦК (статті 505—508, 862, 1076).

ГК (статті 25, 32, 36, 162).

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996р. (стат­ті 17, 18).

Постанова КМ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» N9 611 від 9 серпня 1993 р.

Стаття 232-1. Незаконне використання інсайдерської інформації

1. Незаконне використання інсайдерської інформації особою, яка нею во­лодіє, якщо це завдало істотної шкоди,-

карається штрафом від семисот п’ятдесяти до двох тисяч неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Те саме діяння, вчинене повторно, або якщо воно спричинило тяжкі на­слідки,-

карається штрафом від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, з по­збавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Примітка: 1. Істотною шкодою у цій статті, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в п’ятсот і більше разів пере­вищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

2. Тяжкими наслідками у цій статті, якщо вони полягають у заподіянні матеріаль­них збитків, вважаються такі, які у тисячу і більше разів перевищують неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян.

(Кодекс доповнено статтею 232-1 згідно із Законом N8 3480-М від 23.02.2006; в редакції Закону № 801-VI від 25.12.2008)

емітента цінних паперів чи його діяльності, у багатьох випадках (наприклад, якщо: вна­слідок розголошення зірвано укладення угод, які є важливими для емітента; розголо­шення інформації призвело до одержання переваг конкурентами емітента; після опри­люднення інформації про фінансові труднощі емітента зменшився інтерес до його цін­них паперів і значно зменшилась їх ринкова ціна) може призвести до заподіяння значної шкоди емітенту, іншим юридичним особам (зокрема, контрагентам, діловим партнерам емітента) чи громадянам, які придбали цінні папери емітента.

Протиправне використання інсайдерської інформації при здійсненні операцій з цін­ними паперами порушує процеси нормального ринкового ціноутворення і таким чином завдає шкоди функціонуванню ринку цінних паперів.

Інсайдерською інформацією є будь-яка неоприлюднена інформація про емітента, його цінні папери або правочини щодо них, оприлюднення якої може значно вплинути на вартість цінних паперів емітента. Неоприлюдненою слід вважати будь-яку інформа­цію, яка не опублікована в інформаційних виданнях, призначених для відкритого до­ступу, або іншим чином (через телебачення, радіо, повідомлення на публічних заходах, під час судового процесу у відкритому судовому засіданні тощо) не доведена до відома невизначеного кола осіб. Інсайдерською слід вважати й ту інформацію, яку емітент від­повідно до законодавства надає певному органу державної влади (зокрема ДКЦПФР) за умови, що вона не підлягає після такого надання обов’язковому оприлюдненню цим органом чи емітентом. Якщо ж законом передбачено оприлюднення певної інформації, яка подається емітентами до ДКЦПФР (зокрема регулярної річної та особливої інфор­мації про емітента), така інформація після її оприлюднення не може вважатись інсай­дерською. Також не є інсайдерською інформація щодо оцінки вартості цінних паперів та/або фінансово-господарського стану емітента, якщо вона отримана виключно на ос­нові оприлюдненої інформації або інформації з інших публічних джерел, не забороне­них законодавством.

Інсайдерська інформація може одночасно бути комерційною чи банківською таєм­ницею. Водночас неоприлюднена інформація про емітента, його цінні папери чи право­чини щодо них має вважатись інсайдерською і тоді, коли вона згідно із законом не є ні комерційною, ні банківською таємницею.

2. З об’єктивної сторони злочин полягає у незаконному використанні інсайдер­ської інформації, яке спричинило передбачені статтею суспільно небезпечні наслідки.

Незаконним використанням інсайдерської інформації слід вважати вчинення будь-яких дій стосовно такої інформації або з врахуванням її змісту, якщо такі дії забо­ронені законом. Закон прямо забороняє такі види використання інсайдерської інформа­ції: вчинення з використанням інсайдерської інформації на власну користь або на ко­ристь інших осіб правочинів, спрямованих на придбання або відчуження цінних паперів, яких стосується інсайдерська інформація, до моменту оприлюднення такої інформації; передачу інсайдерської інформації або надання доступу до неї іншим особам або хоча б одній особі (крім розкриття інформації в межах виконання професійних, трудових або службових обов’язків та в інших випадках, передбачених законодавством); надання будь-якій особі рекомендації стосовно придбання або відчуження цінних паперів, щодо яких особа, яка дає рекомендацію, володіє інсайдерською інформацією, до моменту оприлюднення такої інформації.

Дії, передбачені ст. 232-1, будуть злочинними лише за умови заподіяння ними істот­ної шкоди державі, емітенту, інвесторам у цінні папери або будь-яким іншим юридичним чи фізичним особам. Розмір істотної шкоди, яка полягає у заподіянні матеріальних збит­ків, визначений у примітці 1 до цієї статті і становить 500 чи більше нмдг (про визначен­ня суми нмдг для цілей кваліфікації злочинів див. Загальні положення коментарю до Роз­ділу VI Особливої частини та коментар до ст. 199).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння істотної шкоди.

2. Суб’єкт злочину загальний. Ним може бути будь-яка особа, яка володіє інсайдер­ською інформацією, незалежно від того, яким чином вона одержала цю інформацію.

3. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом винного сто­совно злочинного діяння та прямим чи непрямим умислом стосовно наслідків злочину. Необережне вчинення заборонених законом дій щодо інсайдерської інформації не міс­тить складу даного злочину, але за певних обставин (зокрема, якщо відповідні дії вчинені службовою особою і завдали істотної шкоди) може кваліфікуватись за ст. 367.

4. Кваліфікованими видами злочину є вчинення його повторно або спричинення ним тяжких наслідків.

Про зміст поняття повторності див. коментар до ст. 32. Розмір тяжких наслідків, які полягають у заподіянні матеріальних збитків, визначений у примітці 2 до даної статті і становить 1000 або більше нмдг.

2. У випадках, коли інсайдерська інформація, щодо якої вчинено злочинне діяння, пе­редбачене цією статтею, є одночасно комерційною чи банківською таємницею, дії винного повністю охоплюються цією статтею і додаткової кваліфікації за ст. 232 не потребують.

Якщо незаконне використання інсайдерської інформації умисно вчинено службовою особою з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, воно, за наявності відповідних наслідків, підлягає кваліфікації не за ст. 232-1, а за ст. 364.

Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. (статті 39-45).

Рішення ДКЦПФР № 1344 від 21 листопада 2006 р. «Про визначення інформації, яка на­лежить до інсайдерської».

Стаття 232-2. Приховування інформації про діяльність емітента

1. Ненадання службовою особою емітента інвестору в цінні папери (у тому числі акціонеру) на його письмовий запит інформації про діяльність емітента в межах, передбачених законом, або надання йому недостовірної' інформації, якщо це заподіяло інвестору в цінні папери (у тому числі акціонеру) матеріаль­ну шкоду в значному розмірі,-

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі діяння, вчинені повторно,-

караються штрафом від тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

П р и м і т к а. У цій статті матеріальна шкода вважається заподіяною у значно­му розмірі, якщо її розмір у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Кодекс доповнено статтею 232-2 згідно із Законом N8 801-VI від 25.12.2008)

І. Основним безпосереднім об’єктом злочину є порядок обігу цінних паперів у час­тині забезпечення прав інвесторів у цінні папери. Додатковим обов’язковим об’єктом є відносини власності.

Інвестор у цінні папери (у т. ч. акціонер) має право на одержання певної інформа­ції безпосередньо від емітента цінних паперів* а у деяких випадках - право на озна­йомлення з певною інформацією про діяльність емітента. Закон передбачає право на персональне одержання відповідної інформації або ознайомлення з нею переважно для акціонерів. Зокрема, акціонер має право на одержання копій документів, які зо­бов’язане зберігати акціонерне товариство (за винятком документів бухгалтерського обліку, які не стосуються значних правочинів та правочинів, у вчиненні яких є заінте­ресованість).

Такими документами є:

1. статут товариства, зміни до статуту, засновницький (установчий) договір, свідо­цтво про державну реєстрацію товариства;

2. положення про загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган та ревізійну комісію, інші внутрішні документи та зміни до них;

3. положення про кожну філію та кожне представництво товариства;

4. документи, що підтверджують права товариства на майно;

5. принципи (кодекс) корпоративного управління товариства;

6. протоколи загальних зборів;

7. матеріали, з якими акціонери мають (мали) можливість ознайомитися під час під­готовки до загальних зборів;

8. протоколи засідань наглядової ради та колегіального виконавчого органу, накази і розпорядження голови колегіального та одноосібного виконавчого органу;

9. протоколи засідань ревізійної комісії, рішення ревізора товариства;

10. висновки ревізійної комісії (ревізора) та аудитора товариства;

11. річна фінансова звітність;

12. документи бухгалтерського обліку;

13. документи звітності, що подаються відповідним державним органам;

14. проспект емісії, свідоцтво про державну реєстрацію випуску акцій та інших цінних паперів товариства;

15. перелік афілійованих осіб товариства із зазначенням кількості, типу та/або кла­су належних їм акцій;

16. особлива інформація про товариство згідно з вимогами законодавства;

17. інші документи, передбачені законодавством, статутом товариства, його внутріш­німи положеннями, рішеннями загальних зборів, наглядової ради, виконавчого органу.

Завірені копії перелічених вище документів надаються акціонеру протягом 10 днів з моменту надходження його письмової вимоги корпоративним секретарем, а в разі його відсутності - виконавчим органом акціонерного товариства. За надання копій докумен­тів товариство може встановлювати плату у розмірі не більше вартості витрат на виго­товлення копій документів та витрат, пов’язаних з пересиланням документів поштою. Будь-який акціонер, за умови повідомлення виконавчого органу товариства не пізніше ніж за два робочих дні, має право на ознайомлення з цими документами у приміщенні товариства за його місцезнаходженням у робочий час.

Статутом або рішенням загальних зборів акціонерного товариства може бути пе­редбачено отримання акціонерами й іншої інформації про діяльність товариства чи до­кументів, у т. ч. на письмовий запит акціонера.

Закон передбачає також право акціонерів на одержання повідомлень про проведен­ня загальних зборів акціонерного товариства та повідомлень щодо можливості при­дбання додаткових акцій в порядку реалізації переважного права акціонера. В період від дати надіслання акціонерам відповідних повідомлень до дати проведення загальних зборів акціонерне товариство повинно надати акціонерам можливість ознайомитися з документами, необхідними для прийняття рішень з питань порядку денного, за місце­знаходженням товариства у робочі дні, робочий час та в доступному місці, а в день проведення загальних зборів - також у місці їх проведення. У повідомленні про прове­дення загальних зборів вказуються конкретно визначене місце для ознайомлення (номер кімнати, офісу тощо) та посадова особа товариства, відповідальна за порядок ознайомлення акціонерів з документами.

Повідомлення, що містять передбачену законом та статутом акціонерного товарис­тва інформацію, направляються акціонеру листом з описом вкладення та повідомлен­ням про вручення.

Особа набуває права, пов’язані з цінними паперами, у т. ч. право на одержання пе­редбаченої законом інформації про діяльність емітента цінних паперів, лише після на­буття права власності на відповідні цінні папери. При цьому реалізація корпоративних прав, що випливають з акції, у т. ч. права на отримання інформації про діяльність акціо­нерного товариства, стає можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

2. Об’єктивна сторона злочину включає зазначені у статті діяння, їх наслідки та причиновий зв’язок між діянням та наслідками. Злочинні діяння, відповідальність за які передбачена цією статтею, можуть бути такими:

1. ненадання інвестору в цінні папери на його письмовий запит передбаченої зако­нодавством, статутом відповідної юридичної особи, її внутрішніми положеннями, рі­шеннями загальних зборів, наглядової ради, виконавчого органу інформації про діяль­ність емітента;

2. надання інвестору в цінні папери завідомо недостовірної відповідної інформації.

Ненадання інформації про діяльність емітента є дією чи бездіяльністю, внаслі­док якої інвестор не отримав або несвоєчасно отримав інформацію, яку він законно ви­магав надати у своєму письмовому запиті. Це може мати вигляд ненадання інвестору усіх або деяких копій документів, що вимагаються у письмовому запиті, невиконання обов’язку забезпечити ознайомлення інвестора з відповідними документами або вчинен­ня дій, які перешкоджають такому ознайомленню. Несвоєчасне (з порушенням встанов­лених законом строків) направлення чи вручення інвестору копій документів про діяль­ність емітента та несвоєчасний допуск емітента до ознайомлення з відповідними доку­ментами також слід розглядати як ненадання інформації, якщо внаслідок порушення строків і несвоєчасного отримання інформації інвестор зазнав матеріальної шкоди у значному розмірі.

Обов’язковою умовою вчинення злочину шляхом ненадання інформації є одержання емітентом письмового запиту інвестора про надання відповідної інформації. Під письмо­вим запитом слід розуміти як передбачену законом письмову вимогу про надання інвес­тору в цінні папери (у т. ч. акціонеру) копій певних документів, так і адресоване емітенту у передбачених законом випадках письмове повідомлення про бажання інвестора озна­йомитись з інформацією, яку емітент зобов’язаний надати для ознайомлення.

Неповідомлення акціонера про проведення загальних зборів акціонерного товарис­тва чи про можливість скористатись своїм переважним правом на придбання додатко­вих акцій зазвичай не містить складу даного злочину, оскільки повідомлення з цих пи­тань надсилаються акціонеру без одержання від нього письмового запиту. Але якщо акціонер, який з інших джерел дізнався про можливе проведення загальних зборів то­вариства або підготовку нової емісії акцій, на придбання яких він має переважне право, направляє акціонерному товариству письмовий запит з цих питань, то ненаправлення акціонеру відповідних повідомлень після одержання від нього запиту буде діянням, передбаченим цією статтею.

Наданням недостовірної інформації про діяльність емітента є надання (направ­лення поштою, вручення особисто, надання для ознайомлення) інвестору підроблених документів, які містять відомості, що відрізняються від вміщених у відповідних справж­ніх документах, надання йому документів у неповному вигляді (зокрема, документів, з яких вилучені певні складові частини), направлення інвестору у передбачених зако­ном випадках повідомлень, які містять недостовірні відомості, тощо. Зокрема, у випад­ках, коли акціонеру направляється повідомлення про проведення загальних зборів ак­ціонерного товариства, наданням недостовірної інформації слід вважати повідомлення, в якому міститься неправильна інформація про час, місце проведення, порядок денний таких зборів.

Надання недостовірної інформації про діяльність емітента слід вважати елементом об’єктивної сторони цього злочину незалежно від того, вчинено воно на запит інвесто­ра чи без такого запиту.

Обов’язковим елементом злочину є заподіяння інвестору в цінні папери внаслідок забороненого діяння матеріальної шкоди у значному розмірі. Приміткою до ст. 223-2 передбачено, що її розмір має становити п’ятсот чи більше нмдг (про визначення суми нмдг для цілей кваліфікації злочинів див. Загальні положення коментарю до Розділу VI Особливої частини та коментар до ст. 199).

Про поняття «інвестор в цінні папери» див. коментар до ст. 223-1.

Злочин вважається закінченим з моменту спричинення інвестору в цінні папери ма­теріальної шкоди у значному розмірі.

2. Суб’єктом злочину є службова особа юридичної особи - емітента цінних папе­рів. На практиці суб’єктами цього злочину найчастіше є службові особи, до обов’язків яких належить забезпечення виконання вимог закону щодо надання інформації інвес­торам. Водночас будь-яка службова особа емітента, яка своїми діями чи розпоряджен­нями перешкодила емітенту одержати законно запитувану ним інформацію, має визна­ватись суб’єктом цього злочину.

3. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу чи не­обережності. При цьому у формі надання недостовірної інформації злочин може бути вчинений лише умисно. Обов’язковим елементом суб’єктивної сторони злочину при ненаданні інформації є знання винною особою про наявність письмового запиту інвес­тора щодо надання йому інформації про діяльність емітента.

Якщо передбачене цією статтею діяння вчинено службовою особою умисно з корис­ливих мотивів, в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, воно, за наяв­ності передбачених законом наслідків, має кваліфікуватись за ст. 364 як зловживання службовим становищем і додаткової кваліфікації за ст. 232-2 не потребує.

2. Кваліфікуючою ознакою злочину є його вчинення повторно.

Про зміст поняття повторності див. коментар до ст. 32. Коментований злочин може вважатись повторним у випадку, коли винною особою вчинено два чи більше передбаче­них цією статтею діянь, кожним з яких інвестору заподіяно шкоду у значному розмірі.

ЦК (ст. 116).

ГК (ст. 88).

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (ст. 5).

Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008р. (статті 2, 25, 27, 35, 77-78).

Постанова ПВС №13 від 24 жовтня 2008 р. «Про практику розгляду судами корпоратив­них спорів».

Стаття 233. Незаконна приватизація державного, комунального майна

1. Приватизація державного, комунального майна шляхом заниження його вартості через визначення її у спосіб, не передбачений законом, або викорис­тання підроблених приватизаційних документів, а також сама приватизація майна, яке не підлягає приватизації згідно з законом, або приватизація не­правомочною особою,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

2. Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, якщо воно призвело до незаконної приватизації майна державної чи комунальної власності в ве­ликих розмірах або вчинене групою осіб за попередньою змовою,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Примітка. Великим розміром, передбаченим у цій статті, визнається неза­конна приватизація майна на суму, що у тисячу і більше разів перевищує неопо­датковуваний мінімум доходів громадян.

1. Об’єктом злочину є передбачений законодавством порядок приватизації держав­ного і комунального майна.

2. Предмет злочину - державне і комунальне майно.

Під державним майном слід розуміти майно, що перебуває у державній власності, а також майно, яке належить АРК.

До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать: 1) підпри­ємства (цехи, виробництва, дільниці, інші підрозділи, якщо в разі їх виділення у само­стійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спе­ціалізації підприємства, зі структури якого вони виокремлюються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені ЦК; 2) об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти; 3) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об’єд­нань; 4) земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації.

З метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації її об’єкти залежно від низки ознак (чисельність працюючих, вартість основних фондів, наявність стратегічного значення для економіки та безпеки держави тощо) у Державній програмі приватизації класифікуються за групами - А, Б, В, Г, Д, Е та Ж.

Під звичайним (неприватизаційним) відчуженням об’єктів державної власності слід розуміти передачу права власності на матеріальні активи, що відповідно до законодав­ства визнаються основними фондами, яке здійснюється шляхом продажу цього майна юридичним або фізичним особам відповідними суб’єктами господарювання (напри­клад, казенними підприємствами), органами, уповноваженими управляти державним майном, а у випадках, визначених законодавством,- ФДМ. Порушення порядку відчу­ження державного майна, якщо таке відчуження згідно з чинним законодавством не визнається приватизацією, не може кваліфікуватись за статтями 233 або 235, однак за наявності до цього підстав таке діяння має тягнути покарання за статтями КК про від­повідальність за злочини проти власності, злочини у сфері службової діяльності тощо.

Комунальним визнається майно, яке перебуває у комунальній власності. Правом комунальної власності визнається право територіальної громади села, селища або міста володіти, економно та ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд май­ном, що належить їй, як безпосередньо, так і через представницькі органи місцевого самоврядування.

Відчуження комунального майна регулюється загальними положеннями законодав­чих актів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування. Останні вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень іцодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територі­альної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

З одного боку, врахування характеру діянь, криміналізованих ст. 233, місця цієї статті в системі Особливої частини КК, тієї обставини, що Закон «Про приватизацію держав­ного майна» не поширює свою дію на відчуження певних різновидів майна, наводить на думку про те, що предметом розглядуваного злочину не виступають об’єкти держав­ного земельного і житлового фондів. З іншого боку, запропоноване тлумачення кримі­нального закону є обмежувальним, адже диспозиція ст. 233 сформульована таким чи­ном, що дозволяє охопити випадки незаконної приватизації будь-якого державного або комунального майна, включаючи об’єкти земельного і житлового фондів. Та обставина, що дія Закону «Про приватизацію державного майна» не поширюється на приватизацію безпосередньо названих у ньому об’єктів, зовсім не означає того, що такі об’єкти взагалі не підлягають приватизації. Законодавство про приватизацію складається як із зазначе­ного Закону, так і з інших законів України з питань приватизації.

Предметом злочину, передбаченого ст. 233, виступають також приватизаційні до­кументи. Це - різноманітні документи, які подаються, складаються чи у інший спосіб використовуються у процесі приватизації державного або комунального майна (доку­менти, за допомогою яких оформляється перехід права власності на приватизоване майно (наприклад, протокол засідання конкурсної комісії, який затверджується органом приватизації і є підставою укладання договору купівлі-продажу з переможцем конкур­су); документи, які складаються при оцінці вартості майна, що підлягає приватизації,- акти інвентаризації майна, висновок експерта про вартість майна, передавальний ба­ланс підприємства тощо). Про поняття приватизаційних документів див. також комен­тарі до статей 234 і 235.

3. З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у формі приватизації держав­ного чи комунального майна: 1) шляхом заниження його вартості через визначення її у спосіб, не передбачений законом; 2) шляхом використання підроблених приватизацій­них документів; 3) яке згідно з законом не підлягає приватизації; 4) неправомочною особою.

Під приватизацією слід розуміти один із способів зміни форми власності, а саме від­чуження державного або комунального майна на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до законодавства про приватизацію можуть бути покупцями. В сучасних умовах роздержавлення власності відбувається у формі оплатної індивідуальної привати­зації майна, яка полягає у вивченні попиту на конкретний об’єкт приватизації, врахуванні кон’юнктури ринку, на основі цього - визначенні способу продажу, який максимально враховує особливості становища кожного об’єкта, з метою концентрації капіталу та за­безпечення ефективного функціонування підприємства у післяприватизаційний період.

Суб’єктами приватизації є: 1) органи приватизації (ФДМ, його регіональні відді­лення та представництва; органи приватизації в АРК; органи, які створюються місце­вими радами); 2) покупці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадян­ства; юридичні особи, зареєстровані на території України, крім випадків, передбачених законодавством; юридичні особи інших держав); 3) посередники (довірчі товариства, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії тощо).

Приватизація державного майна здійснюється шляхом: а) продажу об’єктів прива­тизації на аукціоні, за конкурсом; б) продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; в) прода­жу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем відповідних документів; г) викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації. Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об’єктів, не проданих на аукціоні чи за конкурсом.

Приватизація законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, під­приємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом: а) продажу на аукціоні або за конкурсом; б) викупу. Доцільність застосування того чи іншого способу приватизації визначається органом приватизації самостійно, крім випадків, встановле­них законодавством.

Ціна продажу об’єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, визначається екс­пертним шляхом або способами, що враховують потенційну прибутковість, відповідно до методики, затвердженої КМ.

Продаж об’єктів приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покуп­цеві, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Продаж об’єктів приватизації за конкурсом - це передача права власності покупцеві, який запропонував найкращі умо­ви експлуатації об’єкта або за рівних умов - найвищу ціну.

Під заниженням вартості майна через визначення її у спосіб, не передбачений законом, треба розуміти: 1) застосування такого способу, який відповідно до чинного законодавства взагалі не повинен бути використаний під час приватизації; 2) застосу­вання такого способу оцінки майна, який хоч і використовується під час приватизації, однак згідно із законодавством не може застосовуватись для оцінки саме даного об’єкта приватизації.

Продаж державного або комунального майна неналежним для цього об’єкта спо­собом, непроведення експертної оцінки, у разі, коли її проведення було обов’язковим,

що мало своїм наслідком заниження вартості приватизованого майна, а також безоплат­ну передачу майна у власність фізичних або юридичних осіб, крім випадків, передбаче­них чинним законодавством, потрібно кваліфікувати за ст. 233.

Вартість - це суспільно визначений еквівалент у грошовій формі. Законодавство про приватизацію розрізняє такі види вартості майна: балансова та переоцінена, спра­ведлива (ринкова), інвестиційна, ліквідаційна та заставна вартість, вартість активів, вар­тість відтворення тощо.

Кримінально караним заниженням вартості об’єктів приватизації в плані відповідаль­ності за ст. 233 потрібно визнавати, зокрема, такі діяння, як недостовірна експертна оцінка, незастосування зональних коефіцієнтів під час проведення малої приватизації комунального майна, незаконне списання або відчуження основних фондів та оборотних коштів підприємства в період підготовки його до приватизації, непроведення індексації вартості основних фондів або порушення порядку проведення інвентаризації майна, заниження обсягів виробничих площ об’єкта приватизації під час визначення його вар­тості (за рішенням органу приватизації оцінці вартості об’єкта приватизації може пере­дувати його повна інвентаризація).

Проведення приватизації неналежним способом, якщо при цьому вартість привати­зованого майна не занижувалась, складу злочину, передбаченого ст. 233, не містить.

У разі, коли заниження вартості державного або комунального майна поєднується з використанням підроблених приватизаційних документів (наприклад, передавального або розподільного балансу підприємства, актів інвентаризації майна та інвентаризацій­них описів), ця обставина впливає на обсяг обвинувачення і повинна знайти відобра­ження у процесуальних документах. Взагалі під використанням підроблених прива­тизаційних документів потрібно розуміти їх подання органам приватизації, вчинення з ними інших дій, які так чи інакше впливають на винесення рішення про приватизацію конкретних об’єктів та її умови (див. також коментар до ст. 235). Про поняття привати­заційних документів див. коментарі до статей 234 і 235.

Під приватизацією майна, яке не підлягає приватизації, потрібно розуміти укла­дання договорів купівлі-продажу щодо таких об’єктів державної або комунальної влас­ності, відчуження яких на користь фізичних та юридичних осіб чинним законодавством або рішенням місцевих рад відповідного рівня заборонено.

Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, не є постійним і незмінюваним. Затвердження такого переліку - виключ­на компетенція ВР. Поіменний перелік зазначених об’єктів, які розподіляються за орга­нами управління та областями, затверджується ВР за поданням КМ у формі прийняття відповідного Закону.

Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких: зако­ном дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умо­вами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, по­слуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як прави­ло, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підпри­ємств заборонено законом. Казенне підприємство створюється за рішенням КМ.

Об’єкти державної власності, які підлягають приватизації, поділяються на дві кате­горії: 1) такі, що приватизуються за погодженням з КМ (наприклад, майнові комплекси підприємств-монополістів на ринку відповідних товарів України, підприємств ВПК, що підлягають конверсії, підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іно­земних інвестицій за міжнародними договорами України); 2) такі, для приватизації яких не вимагається погодження з КМ. Порушення встановленого порядку приватизації відповідного державного майна (здійснення її без погодження з КМ або іншим уповно­важеним органом, наприклад, Антимонопольним комітетом України) не може розці­нюватись як відчуження майна, що не підлягає приватизації, як цього вимагає криміналь­ний закон.

Об’єктами малої приватизації не можуть бути будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебу­вають під охороною держави. Не підлягають приватизації визначені у встановленому порядку спеціалізовані підприємства торгівлі, що обслуговують виключно громадян, які мають пільги згідно з чинним законодавством. Заклади культури, приміщення та будівлі соціально-побутового призначення, споруджені за рахунок коштів державних підприємств, які обслуговують населені пункти, райони чи мікрорайони у містах, гро­мадські організації або певні професійні колективи, можуть бути у встановленому по­рядку виключені з переліку об’єктів малої приватизації за рішенням органів ФДМ, міс­цевих рад відповідного рівня.

Державні засоби виробництва, що підлягають приватизації, є особливим товаром, покликаним забезпечувати не лише потреби приватизації, а й певні суспільні та дер­жавні потреби, у зв’язку з чим законодавство спеціально регулює питання про коло суб’єктів приватизаційних відносин, визначає особливості їх правового статусу. До суб’єк­тів приватизаційних відносин належать особи, наділені правами відчужувати і набувати у власність майно, що приватизується, а також іншим чином впливати на відносини, що складаються в процесі приватизації.

Приватизація неправомочною особою передусім означає, що як покупець держав­ного чи комунального майна виступає особа, якій чинним законодавством не дозволено брати участь у приватизації, укладати відповідні договори купівлі-продажу або вчиняти інші передбачені законодавством правочини з відчуження державного або комунально­го майна. Інакше кажучи, неправомочною є особа, якій приватизаційним законодавст­вом не дозволено виступати ні покупцем, ні продавцем майна, що приватизується.

Покупцями об’єктів приватизації не можуть бути: а) юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%; б) органи державної влади та місцевого самоврядування; в) працівники державних органів приватизації; г) юридичні особи, майно яких перебуває у комунальній власності. Покупцями об’єктів малої приватизації не можуть бути працівники органів приватизації та інші особи, яким відповідно до чин­ного законодавства заборонено займатися підприємницькою діяльністю. У такій прива­тизації не передбачається і участь посередників.

Державною програмою приватизації стосовно конкретних об’єктів можуть бути встановлені інші обмеження або особливості участі покупців у приватизації, включаю­чи галузеві та сумарні квоти на придбання юридичними особами державного майна та акцій. Зокрема, промисловими інвесторами у процесі приватизації відповідних об’єктів не можуть виступати компанії, зареєстровані в офшорних зонах.

Законодавство про порядок проведення відкритих торгів встановлює, що у тендерах з продажу пакетів акцій ВАТ не дозволяється брати участь: 1) радникам; 2) їх афілійо- ваним особам. Радник - це юридична особа (група юридичних осіб), яка надає послуги з підготовки та проведення відкритих торгів. До афілійованих осіб, які виключаються з процедури торгів, належать: а) юридичні особи, які безпосередньо або опосередковано володіють (або мають право за договором на придбання) 10 або більше відсотками ак­цій (паїв, часток) радника; б) юридичні особи, в яких радник безпосередньо або опосе­редковано володіє 10 або більше відсотками акцій (паїв, часток); в) юридичні особи, які безпосередньо чи опосередковано мають спільно з радником компанію, яка є їх учасни­ком; г) фізичні особи, які обіймають керівні посади в зазначених вище компаніях або отримали від них позику в будь-якій формі, розмір якої перевищує 10000 доларів СІЛА, а також члени їхніх сімей; ґ) фізичні особи, які безпосередньо або опосередковано во­лодіють 10 або більше відсотками акцій (паїв, часток) у зазначених вище компаніях, а також члени їхніх сімей; д) юридичні особи, в яких зазначені вище особи безпосеред­ньо або опосередковано володіють 10 або більше відсотками акцій (паїв, часток), а та­кож члени їхніх сімей. У разі продажу акцій (часток, паїв) підприємств, що мають стра­тегічне значення для економіки та безпеки держави або мають монопольне (домінуюче) становище на ринках України, кваліфікаційні вимоги до покупців встановлює ФДМ.

Документами, які регламентують порядок приватизації окремих об’єктів, можуть встановлюватись особливі обмеження щодо суб’єктного складу приватизаційних відно­син, що також треба брати до уваги при вирішенні питання про визнання особи непра­вомочною, а, отже, про наявність або відсутність складу злочину, передбаченого ст. 233. Йдеться про те, що встановлення кваліфікаційних вимог до потенційних покупців об’єктів приватизації (критеріїв, яким повинні відповідати претенденти на ці об’єкти) може бути компетенцією законодавця, уряду або ФДМ. Так, у разі продажу акцій (час­ток, паїв) підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки дер­жави (перелік таких підприємств затверджений постановою КМ) або займають моно­польне (домінуюче) становище на ринках України (перелік цих підприємств складаєть­ся і переглядається Антимонопольним комітетом України), кваліфікаційні вимоги до покупців встановлює ФДМ. Кваліфікаційні вимоги повинні забезпечити участь у при­дбанні об’єктів приватизації таких покупців, які здатні забезпечити належне функціо­нування і стабільний розвиток підприємств, що пропонуються до продажу. Невідповід­ність покупця кваліфікаційним вимогам і додатковим умовам, встановленим у т. ч. #ДМ, дозволяє вести мову про участь у приватизації неправомочної особи, а, отже, про необхідність кваліфікації дій такої особи за ст. 233.

Закон не дозволяє органам, які складають єдину систему державних органів прива­тизації України, делегувати свої повноваження, у т. ч. у частині продажу державного майна у процесі його приватизації, будь-якому іншому органу. У зв’язку з цим кримі­нально карану приватизацію, вчинену неправомочною особою, слід вбачати і в тому разі, коли договір купівлі-продажу державного або комунального майна укладається між покупцем і таким продавцем, який не є належним органом приватизації - взагалі або у конкретній ситуації (наприклад, відчуження державного майна здійснює орган приватизації, створений органом місцевого самоврядування для проведення приватиза­ції комунального майна). Якщо певне комунальне майно відчужується державним ор­ганом приватизації без отримання відповідних повноважень, є підстави вести мову про приватизацію неправомочною особою.

Злочин, передбачений ст. 233, є закінченим з моменту незаконної приватизації дер­жавного або комунального майна. При цьому слід мати на увазі, що право власності на об’єкт незавершеного будівництва виникає у покупця з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу, а на об’єкт аукціону (об’єкт, що приватизується разом із земельною ділянкою державної власності, на якій він розташований) - після державної реєстрації договору купівлі-продажу об’єкта аукціону з моменту сплати його вартості та державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку.

Незаконну приватизацію державного або комунального майна, яка поєднується з викраданням майна, фіктивним підприємництвом або кримінально караними порушен­нями законодавства про банкрутство, потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 233 і, зокрема, статтями 190, 191, 205, 219, 220, 221. Водночас слід мати на увазі, що вказані кримінально-правові норми можуть застосовуватись у сфері приватизації самостійно, не утворюючи сукупності із злочином, описаним у ст. 233.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і бере безпосеред­ню участь у приватизації державного чи комунального майна. За ст. 233 можуть ква­ліфікуватись, зокрема, діяння працівників державних органів приватизації та органів місцевого самоврядування, голів та членів комісій з приватизації об’єктів, тендерних комісій, службових осіб (у першу чергу керівників і головних бухгалтерів) підпри­ємств, які підлягають приватизації, фізичних осіб та службових осіб юридичних осіб - покупців державного чи комунального майна. Суб’єктом злочину можуть визнавати­ся також працівники тих юридичних осіб, які на підставі угод, укладених з держав­ними органами приватизації, здійснюють продаж державного майна, у т. ч. у формі проведення аукціонів.

Дії експерта, який за попередньою домовленістю із суб’єктами приватизації сприяв заниженню вартості об’єкта приватизації, слід кваліфікувати за ч. 5 ст. 27, ст. 233 як пособництво незаконній приватизації державного або комунального майна, а за наяв­ності до цього підстав - також за ст. 358 (366). Таким же чином треба кваліфікувати відповідні зловживання голів та членів інвентаризаційних комісій, комісій, створюва­них для визначення частки держави в статутному фонді підприємств у порядку їх пе- редприватизаційної підготовки. Запропонована правова оцінка ґрунтується на тому, що експерт та інші зазначені особи, не виступаючи безпосередніми учасниками відчужен­ня і придбання державного та комунального майна, не здатні виконати об’єктивну сторону розглядуваного злочину.

За наявності підстав за зловживання в процесі приватизації державного або кому­нального майна службові особи, у т. ч. державних органів приватизації, повинні притя­гуватися до відповідальності за статтями 364, 366, 368. Наприклад, винесення рішення про визнання того чи іншого учасника конкурсу його переможцем може поєднуватись з одержанням службовою особою хабара у формі грошей або пакету акцій підприємства, що приватизується.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 233) є незаконна приватизація майна державної чи комунальної власності: 1) у великих розмірах (див. примітку до ст. 233); 2) вчинена за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 і коментар до неї).

13. примітки до ст. 233 випливає, що у разі незаконної приватизації державного або ко­мунального майна шляхом заниження його вартості для визначення великого розміру як кваліфікуючої ознаки треба брати до уваги не розмір заниження вартості незаконно приватизованого майна, а весь розмір (об’єм) такого майна.

Конституція України (статті 13, 41, 85, 142, 143).

ГК (статті 76, 146).

Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (статті 2, 10, 37-39).

Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» в редакції від 15 травня 1996 р.

Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996р.

Закон України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р.

Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997р. (статті 1, 16, 26, 29, 60).

Закон України «Про передачу об ’єктів права державної та комунальної власності» від 3 бе­резня 1998 р.

Закон України «Про перелік об ’єктів права державної власності, що не підлягають прива­тизації» від 7 липня 1999р.

Закон України «Про державну програму приватизації» від 18 травня 2000 р.

Закон України «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управ­ління Міністерства оборони України» від 18 травня 2000 р.

Закон України «Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства «Укр- телеком» від 13 липня 2000 р.

Закон України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» від