21. Червня 2005 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України» від 6 вересня 2005 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» від 28 жовтня 1998 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хохліч проти України» від 29 квітня 2003 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Алієв проти України» від 29 квітня 2003 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Янков проти Болгарії» від 11 грудня 2003 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» від 8 липня 2004 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Майзіт проти Росії» від 20 січня 2005 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер­джені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р. (п. 3).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров¹я особи» (п. 27).

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю;

2. наслідками у виді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причино­вим зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповід­но, статті 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслід­ком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповід­ного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідаль­ність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частина­ми 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 непотрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого ста­лася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження чи середньої тяжкості тілесного ушкоджен­ня через необережність охоплюється частинами 2 та 3 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 128 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків - тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа пе­редбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (ко­ли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Постанова ПВС N9 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров ’я особи» (п. 26). Постанова ПВС N9 15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищен­ня влади або службових повноважень» (п. 11).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснен­ня цієї погрози,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи або з мотивів расо­вої, національної чи релігійної нетерпимості,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

(Стаття 129 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1707-\/І від

2009. р.)

1. Об’єктом злочину є особиста безпека особи.

2. З об’єктивної сторони злочин виявляється у залякуванні потерпілого позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.

Про поняття вбивства див. ст. 115 і коментар до неї. Погроза вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюва­тися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з’ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, ха­рактеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: винний усві­домлює, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побо­ювання за своє життя, і бажає цього. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129, той факт, що погроза вбивством висловлюється членом організованої групи, має усві­домлюватися як винним, так і потерпілим.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) членом організованої групи; 2) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 129).

Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї, а про зміст расової, національної або релігійної нетерпимості - коментар до ст. 161.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої не­виліковної інфекційної хвороби

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) - це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у теперішній час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

2. Об’єктом злочину виступають життя та здоров’я особи.

3. Об’єктивна сторона злочину виражається у:

1. поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої неви­ліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);

2. зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130);

3. зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту лю­дини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. Клітини імунної системи виробляють особливі білки - антитіла, які розпізна­ють віруси та бактерії, що потрапили в організм, і знищують їх. В організмі особи, хво­рої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції, відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різноманітних хвороб, у т. ч. тих, які у звичайних умо­вах не становлять небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гель­мінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоро­вим і схильні до масового поширення. Законодавство про охорону здоров’я не вживає поняття невиліковної інфекційної хвороби (визнання хвороби такою - питання факту). Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характе­ризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це: чума, холера, сказ, ящур, натуральна віспа, хвороба Марбург, гарячка Ебо- ла, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма, гострий респіраторний синдром (атипова пневмонія) тощо. Висновок про визнання тієї чи іншої особливо небезпечної інфекційної хвороби невиліковною слід робити у кожному конкретному випадку з ура­хуванням висновку судово-медичної експертизи. При цьому слід враховувати те, що у ст. 130 йдеться лише про ті інфекційні хвороби, які передаються від заражених людей здоровим вірусами, а не іншими живими збудниками. Зараження людини інфекційною хворобою невірусної етіології не утворює складу злочину, передбаченого ст. 130, і має кваліфікуватись як інший злочин проти життя чи здоров’я людини.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зо­крема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, наданні донором - ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання несте- рилізованих шприців для ін’єкцій наркотичних засобів).

Взагалі ВІЛ передається через: спільне використання голки або шприца, випадкове проколювання шкіри голкою із залишками крові, якою користувалась ВІЛ-інфікована особа; незахищений анальний, вагінальний або оральний секс з людиною, інфікованою ВІЛ; переливання не перевіреної на ВІЛ крові та її препаратів, трансплантацію органів та тканин; нанесення татуювань та (або) пірсингу нестеридьними інструментами; через плаценту під час вагітності або при контакті плода з материнською кров’ю, шляхом годування грудьми новонародженої дитини.

ВІЛ не передається через: поцілунки, доторкування, обійми, рукостискання; кашель, чхання; спільний посуд, кухонні речі та їжу, приготовлену ВІЛ-інфікованою особою;

плавальний басейн, туалетні сидіння, телефонні трубки, рушник чи одяг; укуси комах або тварин.

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обо­в’язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих закладами охорони здоров’я; б) до виявлення факту інфікованості повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, про можливість їх зараження; в) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається за­кінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Особа, яка в тій чи іншій формі контактує з носієм зазначеного вірусу, його кров’ю, іншими рідинами або тканинами, може і не захворіти на невиліковну хворобу з різних причин (наприклад, внаслідок недостатньої концент­рації вірусу). Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за частинами 2, 3 і 4 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Таким способом мо­же бути, наприклад, так званий ін’єкційний тероризм, коли потерпілому робиться укол шприцом або голкою із зараженою кров’ю. Цей злочин вважається закінченим з моме­нту зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Під зараженням слід розуміти таке проникнення збудника інфекції (вірусу) в організм людини (інфікування вірусом), яке спричинило (могло спричинити) розвиток інфекційного процесу (з моменту зараження ВІЛ до розвитку клінічних ознак може минути від 2-3 до 10—15 і навіть більше років). Для визнання злочину закінченим не має значення, було потерпілого лише ВІЛ- інфіковано чи він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потер­пілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спосо­бом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує (див. також п. 6 коментарю до ст. 152). Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших зло­чинів проти статевої свободи і статевої недоторканності, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, статтями 155 або 156.

Самозараження зазначеною інфекційною хворобою, а так само створення загрози особистого зараження невиліковною інфекційною хворобою відповідальність за ст. 130 не тягне.

4. Суб’єкт злочину, передбаченого ч. 2 і ч. З ст. 130, спеціальний - це осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ- інфікований) і знає про це (про можливі джерела відповідної обізнаності особи див. п. 4 коментарю до ст. 133).

Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог законодавства щодо конфіденційності цієї інформації. Одночасно ВІЛ-інфіко- ваному повідомляється про необхідність дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну від­повідальність за завідоме поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини. ВІЛ-інфікована особа зобов’язана письмово засвідчити факт одержання зазначеної інформації та попередження, після чого вона направляється до лікувально-профілактичного закладу для диспансерного нагляду та надання медич­ної допомоги.

Із тексту КК випливає, що за ч. 1 і ч. 4 ст. 130 до відповідальності може притягува­тись і той, хто сам не страждає на невиліковну інфекційну хворобу, що є небезпечною для життя людини (загальний суб’єкт).

Зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, яке сталося внаслідок неналежного виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, належить кваліфікувати за ст. 131.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується умислом, на що вказує використання звороту «свідоме поставлення». Для суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна необережність у виді злочин­ної самовпевненості. Зараження іншої людини вірусом невиліковної інфекційної хво­роби, вчинене особою, яка не знала, що вона є носієм такого вірусу, але за обставинами справи могла і повинна була передбачати настання суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може розглядатись як заподіяння необережного тілесного ушко­дження або вбивство через необережність.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується умис­лом, змістом якого є створення небезпеки для життя людини. Якщо ж установлено прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного треба кваліфікувати за ст. 115 або іншою нормою КК (наприклад, ст. 112, ст. 348) із посиланням у разі необ­хідності на відповідну частину ст. 15 (у випадку ненастання смерті потерпілого).

6. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження:

1. двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133.

Свідоме поставлення в небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хво­роби та умисне зараження таким вірусом, вчинене стосовно різних осіб, має кваліфіку­ватись за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 130 і ч. 4 ст. 130. Якщо вказані діяння вчинені стосовно одного потерпілого, скоєне охоплюється ч. 4 ст. 130.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНЩ) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998р.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. (ст. 28).

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від б квітня 2000 р.

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СН1Д та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою КМ N2 2026 від 18 грудня 1998 р.

Постанова КМ «Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобі­гання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забез­печення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки» М? 254 від 4 березня 2004р.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності. Затверджена наказом МОЗ N2 66 від 14 квітня 1995 р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ N2 133 від 19 липня 1995 р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання пока­рань. Затверджений наказом ДДПВП та МОЗ N2 3/6 від 18 січня 2000 р.

Наказ МОЗ, МОН, Міністерства України у справах сім % молоді та спорту, ДДПВП, МПСП «Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допо­моги і соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей» N2 740/1030/4154/321/614а від