30. Геополітичні зміни в Україні в другій половині хуііі ст.

З кінця XVІІ ст. в Україні центром політичного, економічного та культурного життя була Гетьманщина Лівобережжя. Самоврядування, яке зберігало це хай не зовсім самостійне політичне утворення, суперечило основоположним принципам державного устрою Росії. Наступне, ХVІІІ ст. характеризувалося тотальним, майже безперервним наступом самодержавства на права корінного населення Лівобережжя іСлобожанщини. Тривала й затята боротьба імперського централізму завершилася його перемогою: ліквідацією автономії краю, включенням до складу держави цих та ряду інших земель (де загалом проживало 80% українського люду), в тому числі значної частини Правобережжя, а також уніфікацією суспільного та економічного становища всіх територій держави.

Західноукраїнські терени наприкінці XVІІІ ст. потрапили під владу австрійської імперії Габсбургів.

Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, населення яких складалося з етнічно й культурно різноманітних народів, а влада відзначалася надмірною централі­зацією. Імператори орієнтувалися на власні переконання щодо форм та методів правління, спиралися на заможну верхівку суспільства, утворену представниками чисельно переважаючого етносу, і не відчували потре­би брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Представники уряду вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політич­ним, а й моральним і релігійним обов’язком. За свою покірливість підлеглі мали отримувати обіцяні владою безпеку, стабільність та порядок.

Хоча такий устрій майже цілком влаштовував чималу частину на­селення, знаходилися все ж сміливці, котрі противилися колоніальній політиці центру.

31.Сутність та передумови національного відродження в Наддніпрянській Україні.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів три етапи: фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. Змістом яких є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті, згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Уже перші історичні дослідження з історії краю з'явилися у 70-ті роки XVIII ст.: "Зібрання історичне"(1770) С.Лукомського, "Короткий літопис Малої Росії"(1777) В.Рубана, "Літописне повіствування про Малу Росію"(1785-1786) О. Рігельмана та ін. Хоча ці твори мали недоліки, однак вже сама їх поява підводила до думки, що український народ має власну історію і самобутню культуру. Копітка праця перших дослідників відіграла значну роль у розвитку наукових досліджень української історії. На початку XIX ст. з'являються досконаліші узагальнюючі праці. Серед них можна виділити "Історію Русів"." Праця Д. Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії" стала першою узагальнюючою працею з історії України. Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні і політичні теорії. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу. Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М. Цертелєв. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Шевченка, Гоголя, Пушкіна та ін. Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 p., в 2С-30-Х роках XIX ст. діяв літературний гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею гуртка був філолог І.Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" — збірник народних пісень і оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 pp. — шість випусків "Запорожской старины". Срезневський став провідником ідей слов'янської єдності. Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував з класицизмом. Це добре помітно на творчості І.Котляревського. Поема "Енеїда"(1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п'єса "Наталка Полтавка" — романтизму. Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці — "История Малой России"(1822) Дмитра Бантиш-Каменського, "История Малороссии" Миколи Маркевича. Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.