19.Причини, рушійні сили, цілі, форми та характер національно-визвольної війни.

Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського Уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.

Стрімкий розвиток національної  самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів, розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності).

Формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення. Саме завдяки новій українській еліті соціальний вибух 1648 р. набув характеру національно-визвольної боротьби.

Рушійні сили визвольної боротьби

Козацтво — стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії.

Селянство — взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення — проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва.

Вони вимагали особисту свободу і право воло діння землею.

Міщани — відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) — провідну роль у національно-визвольній і

соціальній боротьбі.

Частина української шляхти — мала досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби, у першу чергу — у формуванні української еліти, політичної програми, розбудові державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу.

Представники православного духовенства (особливо його низи) — взяли безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх j верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які прожива ли в Україні, у тому числі поляки і євреї.

Цілі боротьби:

Ліквідація польського і будь-якого іншого панування. Звільнення від національно-релігійного гноблення.

Ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права

власності селян, мішан, козаків на землю.

Утворення незалежної соборної української держави. При цьому слід зауважити, що ідея створення національної держави

визрівала поступово. Піднімаючи козаків на повстання, Б.Хмельниць кий і його сподвижники прагнули, насамперед, до збереження козацьких

вольностей. Але в ході боротьби Б.Хмельницький висуває ідею створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом — і Української суверенної держави. Вперше принципи розбудови незалежної держави Б.Хмельницький сформулював у лютому 1649 р. під час переговорів із королівськими послами в Переяславі (ці принципи будуть розглянуті далі).

Форми боротьби

Практикувались найрізноманітніші форми боротьби — непокора, відмова від виконання обов’язків, військові дії. Та, все ж таки, переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, пограбування, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони — і поляки, і московити, і татари, і турки, й українці.

Зрозуміло, що вибух люті з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш непримиренною ставала їхня боротьба.

Ніким не замовчується той факт, що українці вдавалися до надзвичайно жорстоких дій, аж до масового винищення, проти євреїв, католиків (українців, литовців, білорусів та інших), уніатів. Анти-єврейська спрямованість боротьби зумовлювалася ще й соціальним становищем євреїв в Україні: вони були переважно орендарями земельних маєтків, власниками млинів, броварень, гуралень, корчмарями, лихварями і при цьому вдавалися до досить суворих форм визиску місцевого населення.