12. Галицько-Волинське князівство за Данила Романовича.

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, у період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від мон голо-татарських набігів, відновлювати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди.

У руслі цієї антимонгольської політики князь:

— уклав союз з угорським королем;

—    уклав союз з Папою римським: Папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від Папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла:

—    організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові — заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 p.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Головної своєї мети Данило не досяг — не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

Українська історіографія вважає Данила Галицького одним із най-видатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство на високорозвинену державу, яку поважали в Європі

13.Галицько-Волинське князівство за спадкоємців Данила Галицького (1264-1340 рр.).

При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося і поступово втрачало колишню велич. У цей період князювали сини Данила — Шварно (1264—1269 рр.) і Лев 1 (1264—1301 p.), син Лева І - Юрій І (1301—1308 pp.), сини Юрія 1 — Андрій таЛев II (1308—1323 pp.). Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Особливе місце у цій політиці відводилося Польщі, Тевтонському ордену та Литві, підтримка яких могла забезпечити незалежність від Золотої Орди.

Андрій та Лев II закріпили політичні стосунки з Литвою династичним шлюбом доньки Андрія та Любарта — сина великого князя литовського Гедиміна (1316—1341 pp.). Цей шлюб виявився однією із передумов литовського панування в українських землях.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія таЛева II — Юрій II Болеслав (1325—1340 pp.). Він був українсько-польського походження (мати — сестра Лева II та Андрія, батько — польський князь Тройдент), був охрещений в католицькій вірі й отримав ім’я Болеслав. Коли ж з’явилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім’я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари.

Юрій II Болеслав, вихований на традиціях західної культури, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія II була трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя — литовського князя Любарта.

Галицько-Волинське князівство опинилося у складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимір Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини.

У цю боротьбу вступила й Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Галицько-Волинське князівство, ослаблене боротьбою з татарами, боротьбою між боярами та князями, стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.