57. Український культурний процес у другій пол. Хіх ст., вплив народницької естетики.

питання 56 !!!

58. Повалення самодержавства в Росії і встановлення двовладдя. Утворення Центральної Ради.

З перших днів Світової війни(1914-1918 р.) Україна була втягнута в усі проблеми , пов’язані з Російської імперією. Найбільшого стресу та збитків зазнавав народ. Тому реакція на повалення самодержавства в Росії і появу Тимчасового уряду була моментальною. Лютнева революція 1918 року сприяла пожвавленню політичного та громадського життя. Дії Тимчасового уряду були невпевнені і непродумані.

Цікаво, що поширення інформації на території України відбувалося досить пасивно. У той час як столиця «кипіла» у зв’язку з політичними подіями, населення інших областей вело звичний спосіб життя і майже не реагувало на останні події. Повалення самодержавства давало унікальний шанс для відновлення Української самостійності. Це моментально зрозуміла українська інтелігенція і учасники різних політичних партій. Невдовзі зародилася ідея створення Української Центральної Ради, а 7 березня 1917 року вона реалізувалася в житті. Головою був назначений М.Грушевський. А заступниками – Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Головні ставки у соціальній базі УЦР робилися на інтелігенцію, якої в Україні була переважна меншість. У столиці Рада починала створювати та вводити в дію свою програму, а у провінціях радикальних змін у роботі міських дум та земств не відбулося. Центральна Рада не спромоглася утворити дієздатну представницьку владу на місцях.

6 квітня був проведений Національний конгрес на якому головою УЦР були обрані Грушевський, Винниченко та Єфремов. Кількість мандатів зросла до 798. Тепер її членами були і селяни.

Головною метою УЦР було створення територіальної автономії України. Грушевський не ставив за мету повного відокремлення від Росії( оскільки це було не реально), а намагався проводити політику вигідну для автономії. “Ся українська територія, - зазначав Грушевський, - має бути ор-ганізована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці") аж до верху - до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд". Він вважав, що автонамія повинна мати всі державні атрибути. Художнику Кричевському(уродженцю Сумщини) було зроблено замовлення зробити проекти Великого і Малого гербів України.

Програма дій УЦР полягала у співпраці з Тимчасовою радою та досягненням самостійності України. Таким чином було видано 4 Універсали. I Універсал( 10 травня) закріплював юридичне право на Незалежність України. II Універсал проголошував Україну як автономію. III Універсал (7 жовтня) проголошував Українську Народну Республіку. IV Універсал проголошував незалежність УНР, але на ньому і завершилася історія існування ЦР.

Програма дій ЦР полягала у поступовому юридичному закріпленні Української автономії, яке полягало у видачі універсалів. У своїй політиці вона спиралася на Тимчасовий уряд, але після його провалу не мала можливості захищати власні інтереси. Одним з програмних документів ЦР був Статут. Але його відмовилися затверджувати і замість цього було встановлено “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату”. На такі поступки Тимчасовому уряду пішла ЦР, оскільки мала йти на компроміси за ради затвердження власної державності. Також Грушевським був створений проект конституції України, в якій Україна фігурувала як республіка Російської держави.

Після повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками розпочалися нові революційні події, які призвели до повалення ЦР і припинення її існування.

Отже, ЦР була рішуча спроба встановлення Української автономії, але вона провалилася через недостатню вагу УНР, орієнтацію уряду на інтелігенцію, якою була меншість у суспільстві і залежність від Тимчасового уряду.

Білогвардійський і більшовицькі режими в Україні у 1918-1920 рр.

Бі́ла а́рмія, або Білий рух (також «Біла гвардія», «Біла справа» «Білогвардійці») — загальна назва політичних рухів, організацій і військових формувань, які воювали проти більшовиків в роки Громадянської війни в Росії.

Походження терміну «Біла армія» пов’язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників законності та правопорядку. Самі прихильники білого руху називали себе добровольцями або Російською армією. Назва "Біло—" також вживалася по відношенню до іноземних збройних з’єднань, які надавали підтримку білогвардійським військам, або які діяли самостійно проти радянських військ. В більшовицькій пресі і в ужитку також використовувалися терміни: «білочехи», «білофіни», «білополяки», «білоестонці». Аналогічно застосовувалася і назва «білокозаки». Примітно й те, що часто в радянській публіцистиці «білими» називали будь-яких представників контрреволюції взагалі [1] і навіть всіх осіб, які емігрували з Радянської Росії під час Громадянської війни, хоч не всі з них самі брали в ній участь ("біла еміграція", "білоемігранти").

Основою Білого руху було офіцерство старої Російської армії, її керівництво — представники старого генералітету: Л. Г. Корнілов, М. В. Алексєєв, А. І. Денікін, О. В. Колчак, Є. К. Міллер, М. М. Юденич, П. М. Врангель та інші.

Білий рух зародився взимку 1918 р. після розгону більшовиками Всеросійських установчих зборів, які намагалися мирним шляхом вирішити питання про державний устрій Росії після Лютневої революції. Спочатку метою руху було скликання нових Установчих зборів. Проте, це гасло поступово втрачало привабливість в умовах хаосу, що охопив країну, і особливо — після розправи Колчаком в листопаді 1918 р. в Омську над багатьма членами Установчих зборів. Альтернативою стала військова диктатура під гаслом порятунку вітчизни: «За єдину і неподільну Росію». Серед Білого руху монархісти складали лише невелику частину. Велику роль відігравали різні уряди, що утворилися на місцях, різнорідні за своїм політичним складом, але єдині в ідеї неприйняття більшовизму.

Головним у змісті національної політики більшовиків в Україні в період Української революції, було прагнення зберегти Україну в повній залежності від Радянської Росії. Штучні лозунги і заяви поєднувалися з відкритими погрозами, перманентними збройними втручаннями, заграваннями більшовицьких лідерів з представниками українських національно-свідомих сил;

– Комуністи вміло розправилися з своїми політичними опонентами - українськими політичними партіями. У дисертації доведено, що більшовики розмовляли з ними мовою ультиматумів, погроз, арештів тощо. Однак, інколи, виходячи з тактичних міркувань, змушені були погоджуватися й на тимчасову співпрацю: з партією борбистів і боротьбистів. Жорсткіша політика застосовувалася до інших політичних партій. Після поглинання політичних партій РКП(б) і її філія КП(б)У стала державною партією. Більшовики позбулися організованих проявів політичної конкуренції;

– Міжнародна обстановка примушувала більшовицьку партію неодноразово заявляти про ”незалежність” України і підтримувати це на практиці. Українська делегація, відряджена урядом Центральної Ради для переговорів у Брест-Литовський, виступила в якості повноправної сторони у переговорах з більшовиками і делегаціями держав Четверного Союзу. Як наслідок, - більшовики вимушені були вести переговори з українською стороною. У 1920 р., у зв’язку із поразкою військ Червоної армії під Варшавою та їх відступом, РСФРР змушена була погодитися на переговори з Польщею. Оскільки польсько-радянська війна безпосередньо торкалася й України, то пленум ЦК РКП(б), обговоривши питання “Про врегулювання міжнародних і правових відносин між РСФРР і УСРР”, вирішив не порушувати “незалежного” становища республіки і погодитися на підписання її представниками Ризького мирного договору в березні 1921 р.;