73. Репресії 30-х років. Боротьба з "українським буржуазним націоналізмом".

Боротьба проти "ворогів народу", "шкідників", "шпигунів" із середини 30-х років набула широкого розмаху.

Їх шукали скрізь: у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у навчальних закладах. Прорахунки у політиці, невиконання планів на підприємствах пояснювались їхніми діями. На місцях почалася хвиля арештів, яка захопила десятки тисяч колишніх опозиціонерів й підозрілих.

Отримала імпульс цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфальсифіковано судовий процес "Спілки визволення України", розгромлено міфічні "Український національний центр", "Польську організацію військову", "Блок українських націоналістичних партій", "Троцькістсько-націоналістичний блок".

У 30-ті роки масових репресій зазнали священнослужителі та віруючі.

Розгорнулася робота і з пошуку "шпигунів", підставою для якої була директива центру, що вимагала заарештувати всіх перебіжчиків із Бессарабії, Західної України, Польщі та інших регіонів. Їх звинувачували у зв’язку з іноземними розвідками. Яскравим прикладом цього є архівна кримінальна справа Зіновія Даниловича Трохимчика, який у березні 1925 року залишив межі Польщі й оселився в Черкаському районі. У 1931 р. приховав своє підданство і вступив до ВКП(б). При виявленні цього факту його було виключено з лав партії й виселено за межі України. Через шпигунофобію влади постраждали й інші черкащани: Петро Пинталь, Петро Бурлака, Іван Фак, Лука Комар, Гнат Наконечний, Роман Ніщинський, Віктор Карпа та ін.

Заохочувалися публічні доноси, демагогічні обвинувачення на всіляких активах і зборах. Згідно з циркуляром ОДПУ від 29 жовтня 1929 року, були організовані Трійки для попереднього розгляду слідчих справ. У травні трійки було створено в союзних республіках та областях, а в липні 1937 року – при відділах НКВС. До їх складу входили начальник НКВС України, перший секретар обкому партії або голова облвиконкому та обласний прокурор. Як правило, трійка виносила вирок обвинуваченим заочно.

Крім того, існував порядок розгляду справ і без виклику звинувачених та свідків до суду так званою "вищою двійкою", за участю голови Верховного суду СРСР та Генерального прокурора СРСР. Перелічені вище позасудові органи мали право визначати міру покарання аж до смертної кари.

Зверху спускалися ліміти – скільки треба розстріляти, скільки засудити до 10 років і т. п. Відповідно "низи" затверджували зустрічні плани по розстрілах, ув’язненнях тощо. Виконуючи план з викриття "шпигунів", слідчі нерідко доводили справу до абсурду. На Матусівському цукрозаводі був заарештований "шпигун", який працював тут вантажником. Той намагався ночувати не в гуртожиткові, як усі, а у ваговій. До того ж у його паспорті значилось, що він уродженець Америки. На повірку ж виявилося, що "розвідник" – душевнохвора людина, уродженець кутка "Америка", і до того ж глухонімий...

Широко впроваджувалася так звана система фізичного впливу на арештованих за вказівками та з дозволу керівництва НКВС. "Слідчі експерименти" супроводжувалися бійками, "стойками" по три дні

поспіль, сидінням куприком на краю стільця тощо. Інколи допитували по кілька чоловік – аби інші дивилися на знущання з товариша. У тому ж 1937 році проти незаконних методів ведення слідства працівниками Канівського райвідділу НКВС виступив прокурор цього району Йосип Недужко.

Своєрідним "громовідводом", покликаним розрядити вкрай загострену ситуацію, яка склалася у суспільстві, стала постанова Рад наркому СРСР та ЦК ВКП(б) "Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства" від 17 листопада 1938 року. Цією постановою керівництво країни переклало відповідальність за незаконні масові репресії на правоохоронні органи і в першу чергу – на НКВС. Проте незабаром поновив роботу такий позасудовий орган, як Особлива рада, чиї права було розширено.

В Україні було заарештовано за наявною статистичною звітністю репресивно-каральних органів у 1935 році 24 934 громадянина, 1936-му – 15 717, 1937-му – 159 573, 1938-му – 108 006 громадян. Протягом 1937-1938-х років до вищої міри покарання (розстрілу) було засуджено 122 237 громадян, до тюремного ув’язнення – 4 030, до виправно-трудових таборів – 63 978, до вислання за межі СРСР – 209, до заслання в межах СРСР – 1 034, до вислання з прикріпленням – 32, до інших мір покарання – 590. Звільнено з-під варти – 658 громадян.