47. Посилення соціального і національного гніту на Україні в умовах миколаївської реакції

Часи царювання наслідника Олександра — Миколи І (1825-1856) так і залишилися під знаком безоглядного здавлення змови «декабристів». «Православя, самодержавя й народність», оце три слова, що окреслювали тогочасний стан російської імперії. Церкву й духовенство підчинено тоді остаточно царатові та його інтересам, владу зосереджено в руках всесильної, царської бюрократії, а одно й друге заковано в кайдани безоглядної й загальної русифікації. З особливою жорстокістю дала себе відчути ця «триєдина» система Миколаївської реакції на Україні. Примара українського сепаратизму тримала царат у безупинному настороженні, вітрючи «зраду» навіть там, де «хитрі малороси» прикидалися чи й на справді пробували стати ряними, московськими патріотами. Популярність лівобережнього генерал-губернатора Рєпніна, що зважився виступити з проєктом облегчення долі селянських мас, спричинила йому негайну димісію, а розконспірування Кирило-Методіївського Брацтва поставило на ноги всю царську поліцію й бюрократію. Зпоза одного й другого побачила залякана Москва примару відновлення українського гетьманства й взагалі сепаратизму. Тому то в 1831 р. скасовано на Лівоберіжжю останні залишки міської самоуправи, а 1841 р. зліквідовано в лівобережньому судівництві вдомашнений тут Литовський Статут. Рівночасно підрізано силу українського міщанства в Києві, виселюючи українських купців на передмістя, а центр міста заселюючи московськими купцями-зайдами. Для приборкання повстанчих затій серед правоберіжньої шляхти, київський генерал-губернатор Бібіков подбав про те, щоби протягом 1840-45 рр. скреслити з дворянських списків біля 64.000 правобережних шляхтичів. Рівночасно, для приєднання собі селян, царський уряд запровадив у 1847 р. т. зв. «інвентарні правила», якими ніби унормовано кріпацькі повинности й забезпечено особисту свободу селян. Та, користи з цих «правил» було небагато, бо їх силу ослаблено, але царська бюрократія так уже походила коло справи, щоб селянам здавалося, ніби уряд дбає про селян, а тільки «пани не дають». Насправді, ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в той час.

виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські громади”).

Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 року у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл). Ватажками Київської козаччини були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін.

На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них — у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирівський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці.

Виникнувши на соціальному грунті, Київська козаччина поступово набула і рис національно-визвольного руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування\

стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.