69. Україна і утворення Союзу рср. Національна політика більшовиків в Україні. Проблема "українізації".

Українське відродження сер. 1920-х — поч. 1930-х pp. — надзвичайно цікаве явище,в історії України. Безсумнівно, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917 — 1919 pp., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в лавах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Україніза́ція 1920—30-х — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, і особливо у висліді національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У, де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах

(Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

71. Більшовицька індустріалізація в Україні.

В кінці 20-х років Російська (з 1925 р. - Всесоюзна) компартія більшовиків взяла курс на будівництво "соціалізму в одній, окремо взятій країні", стала на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне су(їІільсгтУгрудіиІ927р.ХVз'їзд ВКП(б) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізацію народного господарства. Розпочате першу п'ятирічку "розвитку народного господарства ва СРСР" (1928-1933). Відповідно п'ятирічного плану, УСРР отримувала 20 відсотків капіталовкладень, передбачених для фінансування індустріалізації СРСР. З 1500 нових промислових підприємств, що будувались в СРСР, 400 були в Україні, серед них такі гіганти, як Дніпрогес, "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпроалюмінійбуд", "Краммашбуд", ХТЗ. Серед реконструйованих були такі підприємства, як Луганський паровозобудівний завод та металургійні заводи в Дніпропетровську, Комунарську, Дніпродзержинську та Макіївці.

Господарство України за час першої п'ятирічки було повністю перепорядковане союзним органам влади, замість ринкових відносин створювалась командна децентралізована економіка. Торгівля була одержавлена. Українській промисловості з центру був нав'язаний надвисокий темп індустріалізації. Шалена гонка за індустріальними показниками привела до безладдя, марнотратства і частих аварій. Але цим явищам знайшли інше пояснення: "диверсії", "саботаж", "економічна контреволюція”. І, відповідно, репресії, репресії: "Шахтинська справа", справа Промпартії та ін.

Для досягнення значно збільшених Сталіним показників п'ятирічного плану широко застосовувались методи позаекономічного примусу, різного роду "аврали". Разом з тим відбувалось постійне одурманювання трудящих мас сталінською пропагандою. Це призвело до справді непідробного ентузіазму широких верств робітничого класу. Водночас до тих, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'язків стали карними злочинами.

У другій і третій п'ятирічках УСРР отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933-1937), лише 100 були в Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася. Акцент

робився тепер на видобуток сировини замість виробництва готової продукції. Шалені темпи будівництва нерідко супроводжувалися разючим безладдям. Географічно промисловість в Україні пола розподілена дуже нерівномірно. Якщо традиційні промислові райони Донбасу та Придніпров'я розвивалися, то Правобережжя перебувало, по суті, у застої.

Донбас став постачати вугілля насамперед для промисловості Центральної Росії. Українська металургія також продовжувала працювати переважно на машинобудування російських промислових центрів. Держава використовувала різні методи, щоб підняти ентузіазм робітників, заохотити їх працювати ефективніше. У роки другої п'ятирічки розгорнувся стахановський рух. Його ефективність була досить високою. Донбас за короткий час ліквідував борги перед державою. Однак рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Відповідно розширювалась практика приписок та кількість "липових" стахановців.

Встановлений в роки індустріалізації пріоритет виробництва засобів виробництва над виробництвом предметів споживання призвів до занепаду легкої та харчової промисловості і, як наслідок, до погіршення життєвого рівня. Так звана група "А" (виробництво засобів виробництва) спрямовувалась на забезпечення в основному власних потреб.

Важливим наслідком перших п'ятирічок була зростаюча урбанізація. Чисельність міських мешканців у УСРР між 1926-м і 1930 роками зросла удвічі. Причому особливістю зростання міст у цей час було те, що робітничий клас дедалі більше поповнювали українці з сільської місцевості. Проте міста виявились до цього не підготовленими, і наплив мешканців з села призвів до ускладнення житлової та продовольчої проблеми. Знизились заробітки і загалом життєвий рівень населення.

У 30-х роках остаточно була втрачена економічна самостійність України. Численні союзні наркомати перетворились у своєрідні надмонополії, які безконтрольно розпоряджались засобами виробництва. А з високих трибун партійних форумів заявлялося, що тепер це "загальна власність".

Наслідки індустріалізації для України були дуже неоднозначні. З одного боку, саме тоді був закладений фундамент тієї системи в економіці, яку сьогодні змушені демонтувати з надзвичайними труднощами. З іншого - Україна за показниками індустріального розвитку на той час зайняла чільне місце в Європі, наздогнавши Францію. У 1940 р. її промисловий потенціал у сім разів перевищував рівень 1913 р. УСРР перетворилася з аграрної в індустріально-аграрну республіку.