77. Початок іі-ї світової війни. Пакт Молотова-Рібентропа. Включення західноукраїнських земель до срср.

Дру́га світова́ війна́ — світова війна, що почалася 7 липня 1937 в Азії, 1 вересня 1939 в Європі і тривала до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора «Міссурі» було підписано капітуляцію Японії перед союзними державами. Друга світова війна мала величезний вплив на долю людства. В ній брали участь 61 країна (80 % населення Землі), серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу. Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. 40 місяців — з 22 червня 1941 по жовтень 1944 р. — воєнні дії відбувались також на території України. У збройні сили було мобілізовано 110 млн. чоловік по всьому світу. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн. чоловік, з них загинуло на фронтах 27 млн. чоловік.

Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці досить дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників[Джерело?] виділяють такі причини, які призвели до початку Другої світової війни:

Версальсько-Вашингтонська система, яка встановила несправедливі кордони (ігнорування етнічного принципу) та систему економічних і політичних взаємин;

підготовка СРСР до світової революції;

неефективність Ліги націй;

фашистські та мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великобританії, Франції і США;

загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;

політика потурання агресорам, яку проводили Великобританія і Франція, сподіваючись, що своїми вчинками вони задовольнятимуть їхні апетити.

Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа (нім. Deutsch-sowjetischer Nichtangriffspakt; рос. Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом[1]) — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (зазначена в документі дата 23 серпня 1939 року)[2] в Москві німецьким міністром зовнішніх справ Йоахимом фон Ріббентропом та радянським народним комісаром закордонних справ В'ячеславом Молотовим в присутності посла Німеччини Вернера Шуленбурга та Йосипа Сталіна.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою. Її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).

78. Напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Україна між двома тоталітарними режимами.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій "Південь" під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв). З перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташовані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі "малою кров'ю". Військове керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, айв її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування і в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішальні ний наступ, не рахуючись з об'єктивними причинами бойової обстановки. Такі 5 "пожежні" заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога.

Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24 – 30 червня на Західній Україні в районі Броди-Дубно-Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі – Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні – Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму. Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.

Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. – 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941. р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.

Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удар на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали надходити найчисельніші резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє Поволжя.

Недооцінка боєздатності ворога призвели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвенківському виступі концентрованими ударами з півночі (6-та армія Ф. Паулюса) і півдня (1-а танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України – місто Свердловськ Ворошиловградської області.

79. Гітлерівський окупаційний режим на Україні. Рух опору (радянські партизани, УПА-ОУН у боротьбі проти фашистської Німеччини).

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області).

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).

Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону - міських та волосних управах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.

На окупованих територіях розпочали активну бойову діяльність формування радянських партизанських загонів та ОУН. У Києві, після його окупації німцями, діячами ОУН була створена Українська Національна Рада - національний політично-громадський центр. Почав виходити журнал "Українське слово". Поетеса Олена Теліга організувала Спілку українських Письменників. Однак діяльність українських структур, які працювали на Українську державність, не входила у плани окупантів. У грудні 1941 р. німці заарештовують, а в лютому 1942 р. розстрілюють у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці грудня 1942 р. німці заборонили Українську Національну Раду, згодом така ж рада була заборонена і у Львові.

Україна займала особливе місце в планах гітлерівців. "Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців", - таке завдання ставив перед своїми підлеглими верховний правитель окупованої України Еріх Кох. Він підтримував расову теорію нацистів, згідно якої всі слов'яни - це люди нижчого ґатунку, і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Україна вважалася першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українці - майбутніми рабами німецьких колоністів. Вже у серпні 1941 р. були поховані сподівання українських націоналістичних сил на створення власної держави. Україну розбито на окремі адміністративні одиниці. Столицею проголошено м. Рівне. В Україні було утворено 50 гетто й 180 концентрацій них таборів. У них загинули сотні тисяч мирних громадян та військовополонених. Під контролем німців були збережені колгоспи. В результаті селяни зазнавали безмежної експлуатації, і це давало німцям можливість постачати з України 85 відсотків продуктів, які надходили до Німеччини з окупованих радянських територій. Українську молодь насильно, в масовій кількості вивозили до Німеччини як дешеву робочу силу. Наприкінці війни в Німеччині з 2,8 млн. робітників зі Сходу, так званих "остарбайтерів", 2,3 мли. чоловік були вихідцями з України.