47. Судова система за статутами1864 року: місцеві судові установи

Система місцевих судів( розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагались примирити сторони) складалась з двох ланок: 1) дільничний мировий суддя( зазвичай у повіті було декілька дільниць мирового суду); почесний мировий суддя. 2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями. Загальною касаційною судовою інстанцією було визначено Сенат. Мирові суди в укр. губерніях створювались на декілька років пізніше ніж в Росії. Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на 3 роки для сільської місцевості, а для міст - обирали міські думи. У губерніях Правобережної України мирові судді призначались царським міністром юстиції. Кандидати на посади мирових суддів мали відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж роботи не менше 6 років, бути не молодшим 25 років. Перебудову си-ми мирових судів було проведено в кінці 80х років на підставі 'Положення про земських дільничних начальників'. Компетенція дільничних мирових суддів у сільськ. місцевості передавалась земським начальникам, у повітових містах - членам окружного суду, у губерн. містах - міським суддям. всі вони вирішували справи одноосібно.

48. Судова система за статутами1864 року: загальні судові установи

Систему загальних судів склали: 1) окружні суди ( суд першої інстанції в цив. і крим. справах у межах декількох повітів) 2) судові палати(одна на декілька губерній, а також орган судового управління) 3) Сенат ( Вищий Касаційний Суд) Особливе місце в системі загальних судів посідав Верховний кримінальний суд, що розглядав справи про найбільш важливі державні злочини. провідною ланкою в системі загальних судів був окружний суд, який розглядав усі цив. та нескладні крим. справи у складі трьох постійних членів суду. Окружний суд був органом, що виконував не тільки судові, а й прокурорсько-наглядові, слідчі, нотаріальні ф-ції. Тому він мав у своєму складі слідчих, прокурорів, нотаріусів. найбільш важливі крим. справи виносились на розгляд 12 присяжних засідателів( списки яких складали земські та міські управи за погодженням губернатора)

49. Судова система за статутами1864 року: залишки станових судів

Реформа зберегла залишки феодально-станового судочинства: станові суди – церковні, військові, волосні селянські;

Досить поширеними судовими установами були сільські суди. Їх утворення передбачалося прийнятим 19 лютого 1861 «Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності». До цих судів відносилися, перш за все, волосні суди, що складалися з голови і не менш як двох членів, які обиралися з числа грамотних землевласників, що досягли 30 років, не були судимі, мали російське підданство і ін. Обиралися вони за багатоступеневою системою: спочатку сільські збори обирали по одному виборцю зі ста мешканців, а потім ці на своїх зборах обирали голову і потрібну кількість членів волосного суду. Термін їх повноважень - три роки. Волосні суди розглядали дрібні майнові спори і справи про проступки членів сільських громад. Вони могли засудити до штрафу, обов'язку відшкодування, арешту до трьох діб і різок. Їх вироки і рішення перевірялися верхніми сільськими судами, що складалися з голів всіх волосних судів. Ці суди контролювалися мировими суддями, земськими начальниками, повітовими з'їздами. Військові суди були відокремлені від цивільних судів (загальних і місцевих). Їхня система будувалася відповідно до приписів Тимчасового судового статуту 1867 року. Основною ланкою цих судів вважалися полкові суди. Голова та члени такого суду призначалися з числа офіцерів командирів полку чи військовим начальником. Розгляд справ здійснювався в умовах обмеженої гласності, без змагальності сторін (не допускалися ні адвокати, ні представники прокуратури). Вироки не наводилися у виконання без згоди командира полку. Вищими інстанціями стосовно полкових судів були військово-окружні суди. Їх склад затверджувався головними начальниками (командувачами) військових округів. У кожному військовому окрузі було по одному такому суду. Складалися вони з голови, двох постійних членів і призначалися на чотири місяці. До їх відання були віднесені всі кримінальні справи, крім тих, що розглядалися полковими судами. Вони також перевіряли обґрунтованість апеляційних скарг на вироки останніх. Вищим військовим судом був Головний військовий суд. Він діяв у складі голови і постійних членів (з числа військових юристів), а також тимчасових членів. Всі вони призначалися за поданням військового міністра. Тимчасовими членами цього суду могли бути щонайменше два генерали, що проходили службу в Санкт-Петербурзі. Наприкінці XIX - початку XX століття в Росії починали отримувати широке поширення надзвичайні суди. Найвідомішими були військово-польові суди, утворені Указом від 19 серпня 1906 року. Формувалися ці суди за рішеннями генерал-губернаторів для розгляду конкретних справ, пов'язаних з посяганням на основи державного устрою. До їх складу включалися офіцери, які служили в армії. Судочинство в них не було гласним і змагальним, вироки оскарженню не підлягали і виконувалися не пізніше ніж через три доби. Церковні Основними принципами, закладеними в реформу суду, були всестановий характер судочинства, незалежність суду від адміністрації, незмінність суддів, рівність усіх перед законом та судом, гласність, змагальність. Питання про те, чи можливо застосовувати ці принципи у церковному судочинстві, чи відповідають вони церковним правилам, стало предметом обговорення у церковному середовищі. Церковна реформа на початку XX ст. втілювалася на практиці і проблема реформування церковного суду почала активно обговорюватися у суспільстві. Потреба реформування церковного суду формально виникла через необхідність узгодження судових статутів 1864 р. з іншими правовими нормами, чинними на території Російської імперії. Статути 1864 р. не передбачали участі представників церкви у проведенні слідства та в судовому засіданні у справах із звинуваченням духовних осіб, під час проведення попереднього слідства у справах проти кліриків, обвинувачених неправдиво. Слідчі акти проти кліриків та монахів, яких судили за участю присяжних засідателів, після закінчення слідства прокурор надсилав єпархіальному начальству для ознайомлення. У разі потреби вирок надсилався до єпископа для зняття із засуджених сану. Таке становище змусило архієреїв стати на захист власних інтересів. У 1865 р. обер-прокурор Святійшого Синоду граф О. Толстой ініціював обговорення питання про реформування церковного суду. При цьому він прагнув посилити світські засади в церковному суді, повністю ігноруючи канонічне право та церковну традицію. Єпископат виступив категорично проти пропозиції графа, його проект було відхилено. Влітку 1905 р. обер-прокурор Святійшого Синоду К. Победоносцев, бажаючи заручитися підтримкою єпископату у своєму протистоянні членам Святійшого Синоду, запропонував архієреям для обговорення питання про реформування церковного суду. Відповіді більшості єпископів однозначно свідчили про те, що церковний суд, який існував на початку XX ст., не відповідав ні канонічним вимогам, ні тогочасним вимогам, які ставилися до світського судочинства. Нижчої інстанції для менш важливих справ не було. І в XX ст. в особі єпархіального архієрея поєднувалися усі судові функції: обвинувальна, слідча та судова. Остаточний розгляд та вирішення справи зводилися лише до підведення підсумків та формальних узаконень, що підходили до конкретного випадку. Строків для оскарження рішень не було. Деякі ієрархи підкреслювали, що до церковного суду можна притягувати всіх членів церкви — і мирян, і кліриків. Мирян — у разі скоєння проступків та злочинів проти віри, моральності та статутів церкви, кліриків — за те саме, а також за вчинення посадових злочинів. Необхідно, щоб судова влада, суд перебували в руках єпархіального єпископа — і для охорони зовнішнього порядку, і для виховання моральності кліру і мирян. Суд має бути гласним, відкритим, змагальним. У церковному суді пропонувалося використовувати досвід присяжних засідателів, якими могли бути особи з кліру. Зрозуміло, що в духовному суді суддями могли бути лише духовні особи. При вирішенні справ за участю ченців як обвинувачених вважалося можливим допускати присутність представника від чернецтва. Останньою інстанцією мав бути Помісний Собор або його Судове відділення. У березні 1906 р. для підготовки Помісного Собору було створено Передсоборну Присутність, третій відділ якої розглядав питання про організацію церковного суду. У відділі виникали дискусії щодо питання про застосування принципу відокремлення суду від адміністрації. Пропозиції відділу були винесені на Передсоборну Присутність 27 листопада 1906 р., на засіданні якої знову виникла дискусія про основні принципи устрою церковного суду. На голосування було поставлено кілька формулювань, які визначали відношення єпископа до суду. У 1916 р. проблемою реформи церковного суду займалася Особлива Комісія Передсоборної Наради. Під час роботи Комісія розглянула питання про місце та значення архієрея у судовому процесі, про співвідношення церковного та кримінального суду, про види злочинів та про покарання, про слідство та захист. Було підготовлено шість книг Церковно-судового статуту.