1.Правове виховання і його форми. Правова інформованість. Цілі правового виховання.

Правове виховання населення - діяльність фіз.і юр. осіб, спрямована на фор-мування у людей високого рівня правової свідомості та пра¬вової культури.

На сучасному етапі розвитку нашої держави основними завданнями правового виховання населення є забезпечення формування у нього:- правильного розуміння змісту основних правових понять;- знання основних положень КУ та ін¬ших найважливіших НПА;- переконання у доцільності та необхідності неухильного додержання вимог законів, інших нормативно-правових ак¬тів;- негативної реакції на кожне правопорушення, незалеж¬но від того, хто його вчинив;- поваги до правоохоронних органів і готовності надава¬ти їм допомогу в розкритті й попередженні правопорушень.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.

Основна мета правового виховання —дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Під формами правовиховної роботи розуміють організовану систему правового виховання, яка об'єднує різноманітні методи та засоби і спрямована на підвищення рівня правової культури, зміцнення професійної дисципліни та законності, піднесення правової активності особи.

Що стосується класифікації форм правового виховання населення, то серед них виділяють такі основні, як правова освіта (навчання); правова пропаганда; правова просвіта; правова агітація; форми правомірної соціально-активної діяльності; правова пропаганда як діяльність з поширення правових знань; правозастосовча практика у процесі виконання службових обов'язків; індивідуальна правовиховна робота; самовиховання та самоосвіта.

Форми правового виховання за напрямами бувають:

1) за призначенням, метою, змістом — на: загальні (правова освіта, правова пропаганда, правова агітація тощо); спеціальні (правова практика, проведення науково-практичних семінарів);

2) залежно від кількості охоплення осіб - на: масові, групові, індивідуальні;

3) з точки зору впливу — на: опосередковані, безпосередні.

Правове виховання відбувається в правовому полі, у врегульованих правом сферах суспільних відносин.

Не слід плутати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й є взаємозалежними. Об'єктом правового регулювання є головним чином відносини — вольові акти поведінки особи, а об'єктом правового виховання, виховною функцією права — її свідомість: думки, почуття, уявлення.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб'єкти — державні органи, організації, спеціально уповноважені державою особи, що здійснюють правовиховну діяльність;

2) об'єкти — виховувані громадяни або громадські групи;

3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і засобів.

2.Конституційна держава та її характерні риси. Конституційна і правова держава.

Не всяка держава, що прийняла конституцію, може називатись конституційною державою. В історії було і є багато держав, що мали чи мають конституції, але так і не стали конституційними (наприклад, фашистські, соціалістичні та деякі інші тоталітарні держави).

Під конституційною державою розуміється держава, в якій не тільки проголошується конституція, але й забезпечується її провідна роль як знаряддя державного управління. Ця система управління дістала назву «конституціоналізму. Характерними ознаками класичного конституціоналізму були:

— визнання конституції основним законом держави, а її гарантом —парламент;— народний суверенітет,— верховенство парламенту, згідно з яким представницький орган посідав провідне місце в системі поділу державної влади, а його депутати наділялися привілейованим становищем (депутатська недоторканність тощо);— верховенство права, яке полягало в обмеженні законом і судом урядового та адміністративного свавілля;— місцеве самоврядування, як децентралізований елемент системи виконавчої влади.

Для реалізації ідей конституційної держави необхідно запровадити систему публічного контролю та юридичної відповідальності, яких не могли б уникнути ні державні органи, ні їх посадові особи.

Конституційна держава — це, насамперед, держава, яка обмежена нормами Конституції з метою запровадження поділу влади, народного суверенітету й верховенства права. Однак це далеко не ідеальна держава, в якій завжди існує велика кількість, зокрема, конституційних проблем.

Сучасна практика України та багатьох країн Центральної і Східної Європи, наприклад, вказує на те, що дуже часто три гілки влади «воюють» між собою і річ тут не в недоліках конституційного розмежування їх функцій і повноважень. Як правило, за кожною гілкою влади конституції цих країн закріплюють достатньо повноважень, щоб вони були самостійними й незалежними одна щодо іншої. Суть проблеми у тому, що неможливо чисто юридичними методами забезпечити дотримання гілками влади конституційних норм та принципів. Тут потрібен також ефективний контроль з боку громадянського суспільства, якого в більшості цих країн ще немає.

Конституційна держава визнає пріоритет прав народу, а права громадян гарантує тільки частково. Мова йде лише про гарантії громадянських і політичних прав громадян, тоді як соціально-економічні нерідко не вважаються правами в юридичному сенсі. Особливо від цього страждають найбільш продуктивні та соціально незахищені верстви населення: підприємці та пенсіонери. Верховенство права в сучасних конституційних державах фактично зводиться до верховенства конституції, авторитет якої забезпечується демократичним політичним процесом. Правовий режим конституційної держави забезпечується контролем парламенту за актами й діями виконавчої влади, судовим контролем, присягою депутатів.

В Україні є більшість передумов для формування конституційної держави: Конституція 1996 р. реально стала основним законом держави: вона закріплює принципи конституційної держави: поділу влади, народного суверенітету та верховенства права; під її впливом формуються традиції парламентаризму, політичної багатоманітності тощо. Для розвитку демократичної, соціальної, правової держави треба, щоб громадяни, у першу чергу, знали й навчилися конституційним шляхом відстоювати свої права.

Справжня демократія — це не правління більшості, а головним чином — гарантії прав меншості. Фактично це політичний шлях переростання конституційної держави в правову.