3.Правова культура суспільства та її компоненти. Правова культура і правове життя як категорії юриспруденції

Правова культура суспільства — це різновид загальної культу­ри, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства включає:

1) культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомос­ті, що містить оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культуру правової поведінки — правову активність грома­дян, яка виражається в правомірній поведінці;

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність зако­нодавчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Правове життя можна охарактеризувати як непереривний процес діяльності суб’єктів, котрі досягають своїх цілей за допомогою правових засобів на основі свободи та примусу.

Важливим у розуміння феномену правого життя є врахування (як уже зазначалось) не лише позитивних, але і негативних складових. Нажаль викоринити ці протиправні явища неможливо, у будь-якому суспільстві існують і будуть існувати будь-які негативні явища.

Правова культура є основою для розвитку правового життя суспільства та мірилом його рівня, а також сприяє ефективному розвитку законодавства. Правова культура передбачає обізнаність людей з певними положеннями чинного законодавства, порядком їх реалізації, уміння користуватися даними при застосуванні норм права, їх виконанні [3, с. 26]. Головне завдання правової культури повинно бути направлене на формування позитивно-правових знань.

Білет 25

1.Три покоління прав людини. Індивідуальні та колективні права. Проблема становлення четвертого покоління прав людини.

Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

За часом виникнення виділяють три «покоління прав людини».

Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані у процесі буржуазних революцій, а потім конкретизувалися в практиці та законодавстві демократичних держав. До них належать: право на життя, свободу, безпеку особи, право на свободу думки, совісті, право на рівність перед законом тощо.

Друге покоління прав людини (позитивні права) сформувалися в ході боротьби людей за поліпшення економічного становища, підвищення культурного рівня. До них належать: право на працю і вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист материнства та дитинства та ін.

Третє покоління почало формуватися після завершення Другої світової війни. Це - право на розвиток, мир, здоров'я, безпечне довкілля, спільну спадщину людства та ін.

Індивідуальні і колективні права тісно взаємозв'язані, хоча й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв'язку є принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда — це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. Порушення природних прав людини деформує розвиток суспільства і дегуманізує саме це суспільство.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій) не є природним, оскільки вони формуються і кристалізуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу, їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Реалізація колективних прав пов'язана з волевиявленням народу.

Початок XXI ст. відзначився науковими досягненнями у сфері медицини, техніки, комп´ютерних технологій, в яких реалізувалися потенціал і бажання людини. Завдяки цьому розширилися можливості людини, які надають їй альтернативу у виборі поведінки. Це пов´язано із започаткуванням нового покоління прав людини, що є логічним процесом постійного розвитку суб´єктивних прав особи.

Сьогодні в наукових колах вже обговорюються проблеми зародження четвертого покоління прав людини, що стосуються зміни статі, трансплантації органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатевих шлюбів, штучного запліднення, вільної від дитини сім´ї та незалежного від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами

Проблема правового закріплення означених можливостей особи ускладнюється ще й тим, що вперше за період існування людства можна констатувати їх суперечення нормам релігії та моралі. Тому сьогодні маємо визначити наукове підґрунтя четвертого покоління прав людини: прийняти зазначені можливості особи і визнати їх правомірною поведінкою; установити обмеження цих людських можливостей; установити за цією поведінкою статус юридично нейтральної; визнати наведені можливості особи зловживанням правами; частково визнати ці можливості, спираючись на принципи моралі, справедливості.

Формувати нове покоління прав людини необхідно в напрямі визнання високого статусу особи, що наділена найвищою цінністю — свободою.

2.Виконавча влада та її механізм. Центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Виконавча влада - відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен¬том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Також виконує функцію підзаконного ре¬гулювання сусп.відносин, тобто приймає підзаконні нор¬мат.-правові акти. (КМУ приймає на основі Конституції та законів України постанови.

Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча влада,є:

оперативність; організація на основі адміністративної підлеглості; підзаконність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада заснована на гранично визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор¬ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність.

Вищим органом виконавчої влади України є уряд - КМУ. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і сімнадцять міністрів.

Прем'єр-міністр очолює КМУ і керує його роботою. Його призначає Президент за згодою більш ніж половини конституційного складу ВРУ. Персональний склад КМ призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра. У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання обов'язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Прем'єр-міністра.

КМУ відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний ВР. Уряд у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, обов'язкові до виконання. Акти КМУ підписує Прем'єр-міністр.

У разі відставки Прем'єр-міністра або прийняття Верховною Радою резолюції недовіри КМУ у відставку відправляється весь склад уряду.

Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики, а також політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

КМУ розробляє проект закону про Державний бюджет України, який затверджується Верховною Радою, та забезпечує його виконання.

Крім Кабінету Міністрів, до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та та інші відом-ства, а також місцеві державні адміністрації.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади (комітети, управління) України здійснюють керівництво дорученими сферами суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають акти, організують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій. Ці нормативно-правові акти підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують: виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.