25. Конституціоналізм в Україні наприкінці 90-х років хХст.

Прийняття 28 червня 1996 р. чинної Конституції України відбулось на ґрунті компромісу парламентських і пропрезидентських сил, у результаті якого в Україні запроваджувалась змішана парламентсько-президентська форма правління. Але співпраці між парламентом і президентом не вийшло через їхні відмінні суспільно-політичні орієнтації і тому щодо конституційної системи державного управління з їх боку були допущені певні порушення. З часу прийняття Конституції 1996 р. Україна фактично стала еволюціонувати у правову державу, в якій забезпечується обмеження державної влади і місцевого самоврядування в інтересах громадян та їх об’єднань. Після етапу впровадження нових конституційних інститутів (Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), Україна приступила до модернізації своїх органів державної влади і місцевого самоврядування. Європейський вибір України означає, що ця модернізація інститутів влади і самоврядування повинна базуватись на європейських стандартах. Реалізація завдань пострадянського етапу розвитку українського конституціоналізму (1996–2004 рр.) зустрічалась з досить складними проблемами. Незавершеність демократичних перетворень в українському суспільстві та певна деформація нових конституційних інститутів, несформованість політичних структур, здатних реалізувати ці завдання, призводили до того, що провідна роль у цих процесах зосереджувалася у руках державної бюрократії. Не будучи політично відповідальною за власну конституційну політику, державна бюрократія керувалася суто корпоративними, кон’юнктурними інтересами, які намагалася видавати за загальнонаціональні інтереси.

24. Розвиток інституту парламенту в Україні (1991-1994р.Р.)

ПЕРШИЙ ЕТАП: 1990-1994рр.

Вихідним пунктом аналізу еволюції українського Парламенту є 1990р.² Роль Верховної Ради в політич­ній системі країни на цьому етапі її розвитку можна охарактеризувати як "всевладдя Парламенту"³ — цеключова ознака першого етапу. Етап розпочався обранням у 1990р. Верховної Ради І скликання і закінчився обранням у 1994р. Президентом України Л.Кучми.

Вибори до Верховної Ради 30 березня 1990р. проходили за мажоритарною системою в одно­мандатних виборчих округах.

Вперше за часів існування СРСР вибори відбулися в умовах ідеологічного плюралізму та мали переважно демократичний характер. У виборах взяли участь представники різних громадсько-політичних рухів, що відповідає основоположному принципу парламентаризму — принципу представництва різноманітних суспільних інтересів. Враховуючи, що в цей час суспільні інтереси зосереджувалися голов­ним чином на питаннях ідеологічного характеру та поділялися переважно по лінії "ліві — неліві", можна вважати, що представництво суспільних інтересів у Верховній Раді І скликання було переважно адекватним.

Робота депутатів Верховної Ради до 1992р. буду­валася на непостійній основі; в листопаді 1992р. був ухвалений Закон України "Про статус народного депутата України", який визначив, що народний депутат України повинен виконувати свої повно­важення винятково на постійній основі⁴. Такий порядок сприяє підвищенню професіоналізму Парламенту та зберігається до цього часу.

Аналіз складу депутатського корпусу Верховної Ради І скликання за професійною ознакою свідчить про домінування в ньому представників партійно-радянської номенклатури та господарського апарату⁵, які мали досвід організаторської роботи, але не законотворення. Тому народним депутатам цього скликання довелося по суті "на ходу" опановувати процес законотворення, ставати професійними законодавцями.

Верховна Рада І скликання підготувала та ухвалила 402 закони та 1108 постанов нормативного характеру⁶; серед них — Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України, ряд законів, що визначили засади політичного та соціально-економічного ладу Української держави. Проте, Парламент на зміг ухвалити закони, що забезпечили б сталий розвиток економіки країни.Політичне структурування відбувалося за ідео­логічною і партійною ознаками по лінії "ліві — неліві політичні сили" (насамперед, прокомуністична "група 239" та націонал-демократична "Народна рада"). Парламентські більшість і меншість у Верховній Раді І скликання мали переважно формалізований характер.

Утворення фракцій і груп, як і політичне структу­рування, відбувалося за ідеологічною та партійною ознаками.

Парламент України успадкував від Верховної Ради Української РСР повноваження, що значно перевищували повноваження парламентів демо­кратичних країн. Заборона діяльності Комуністич­ної партії України в серпні 1991р. фактично означала перехід усієї повноти влади до Верховної Ради. В Парламенті концентрувалися як законо­давчі функції, так і, значною мірою, виконавчі, контрольні та розпорядчі. Вплив Верховної Ради на формування та діяльність Уряду був значним⁷.Крім того, формуючи законодавче поле неза­лежної України, Парламент визначав обсяг компе­тенції інших інститутів та органів державної влади. Все це робило Верховну Раду найбільш повноважним і впливовим владним інститутом у державі.Становлення стосунків між Верховною Радою і Президентом України визначалося неусталеністю законодавчої бази діяльності органів державної влади та відсутністю досвіду цивілізованої взаємодії між гілками влади. Головними були питання контролю над Урядом, впливу на місцеві Ради та місцеві органи державної виконавчої влади. Обраний у грудні 1991р. Президент України Л.Кравчук намагався розширити власні повноваження, зокрема, в частині контролю над Кабінетом Міністрів, створити інструменти впливу на ситуацію на місцях. Це спричиняло конфлікти Президента з Парламентом, відволікало зусилля від вирішення соціально-економічних проблем, і в кінцевому підсумку — призвело до дострокового припинення повноважень як Прези­дента, так і Парламенту.У політичній боротьбі 1990-1994рр. Парламенту вдалося зберегти свої повноваження. Цей етап може розглядатися як єдиний прецедент розподілу владних повноважень між Президентом і Парламентом на користь останнього за всю історію незалежної України.Стосунки між Верховною Радою та главою держави мали конфліктний характер і розвивалися переважно за схемою "сильний Парламент — слабкий Президент". Рівень впливу Президента України на внутрішні процеси у Парламенті був незначним. Конфлікт мав млявоплинний характер, з періодичними загостреннями. В результаті, відбулося послаблення позицій Президента України Л.Кравчука та його поразка на виборах 1994р