25.Господарський розвиток Давньої Греції в осьовий час. Реформи Солона.

Як відомо, історія Давньої Греції налічує дві тисячі років і включає дві цивілізації — Крито-Мікенську (кінець III — перша половина II тисячоліття до Р.Х.), що швидше нагадувала Східну цивілізацію, та власне Грецьку, розквіт якої припадає на вже згадуваний осьовий час. З господарського погляду в історії Давньої Греції можна виділити два етапи — патріархальний, що характеризувався пануванням натурального господарства, та торговельно-ремісничий.Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах — містах -державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям.Проте поєднувала їх спільність релігійних вірувань.Водночас економічні зв'язки за умов панування натурального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому господарстві. Проте така родина складалася не лише з осіб, поєднаних кровними зв'язками, до неї входили іноді цілі родини або окремі особи, а також раби. На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник. У містах-полісах крім повноправних громадян існували та інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкоту, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію.Саме таке господарство і називали ойкісним.Право власності охоронялося законодавчо. У594 р. архонт Солон здійснив низку реформ.Реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Усі вони були поділені на чотири класи відповідно до доходу, що його давала земля, який вираховувався не у грошовому виразі, а в натуральних продуктах. До останнього, четвертого класу фетів належали всі ті, які землі не мали, а, отже, не мали і прав громадянства, а гроші, якими б не були великими, значення не мали. З першого класу обирали архонтів, перші три класи надавали держані воїнів, доходами з їх землі покривалися державні видатки на ведення війни. До перших класів належали всі землевласники, незалежно від розмірів їх володінь. Ця реформа перекривала доступ до земельної власності тим категоріям населення, які не входили до перших трьох класів, а також чітко визначала соціальний статус громадян.Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Знищувалися боргові зобов'язання не лише відносно приватних осіб, а й відносно держави. Для підняття рівня забезпеченості Аттики продовольством Солон заборонив експорт усіх сільськогосподарських продуктів крім олії, якої виробляли значно більше від потреб регіону. Цей захід став стимулом для керамічного виробництва, адже олію експортували у глиняних амфорах.Важливу роль відіграла також монетна реформа, за якою в Афінах відмовилися від панівної досі егінської монетної системи на користь евбейської.У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував він і спад-. кове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд.Отже, реформи Солона, хоч і були певною мірою дещо консервативними, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

26.Економічні погляди Ксенофонта,Платона та Аристотеля.

Палким прихильником економічного устрою давньої Снарти, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) — афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма.Економічні праці Ксенофонта свідчать про значні досягнення у землеробстві Давньої Греції, адже в них ідеться про використання гною як добрива, розкривається значення якісної оранки та інші досягнення. Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофонт засуджує їх.Водночас Ксенофонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєднується із землеробством.З переходом від натурального господарства до грошового видатки держави різко збільшилися. Величезними були видатки на будівництво громадських споруд, на влаштування храмових святкувань та ігор. Джерелом доходів держави були мита на імпортовані товари, податки від нерухомості, різного роду конфіскації, але коштів, як правило, не вистачало.

На цьому тлі поглиблюється соціальне розшарування, середній клас зникає, держава, за словами Платона (348—229 рр. до Р.Х.), розпалася на дві половини — багатих і бідних, які жили разом, але були ворожими одні до одних. Власне, такий стан речей, мабуть, і надихнув його до написання своїх відомих праць — «Держава» та «Закони», в яких автор пропонує докорінне реформування родини, держави та економічного ладу. Малюючи ідеальну державу, Платон ділить її населення на три класи, перші два з яких (філософи та воїни) повинні забезпечувати суспільні інтереси і не повинні мати власності та займатися господарською діяльністю;Їхнє матеріальне забезпечення повинно мати суспільний характер. Третій клас повинен забезпечувати потреби перших двох та власні(землероби, ремісникита купці).У «Законах» Платон пропонує оновлену модель ідеальної держави, розвиваючи та конкретизуючи свої аргументи щодо засудження лихварства, обгрунтування провідної ролі землеробства порівняно з ремеслом та торгівлею.

Вчення про господарські відносини між людьми в Аристотеля поєднується з ученням про суспільство. Метою поєднання людей у суспільство він вважає досягнення якомога більшого людського щастя, а для здійснення цієї мети існують такі суспільні групи, як громада та держава.Аристотель вбачає центр господарського життя у домашньому господарстві, яке повинно забезпечувати себе всім необхідним, а те, чого не вистачило, можна отримати через «справедливий обмін» з сусідами. Величезною заслугою Аристотеля було те, що він першим виявив певні категорії економічної науки про багатство, про виробництво, про гроші, обмін і капітал. Так, багатством він вважав певну кількість продуктів, необхідних для споживання родиною та державою. Аристотель сформулював поняття «справедливої ціни», твердячи, що справедливою є та ціна, яка встановлюється за обопільною добровільною угодою учасників обміну, які не є монополістами.Важливе місце в Аристотеля належить ученню про власність. Він вважає приватну власність цілком такою, що відповідає людській натурі.

У слід за Платоном він намагається намалювати «ідеальну державу», таку, яка б примирила суперечності між класами. Населення цієї держави мало ділитися на п'ять класів: 1) землеробів 2) скотарів та 3) ремісників 4) торговців 5) найманих робітників та рабів

27.Особливості господарського розвитку Давнього Риму.Закони 12 таблиць.

Римляни від самого початку були землеробами, переважно дрібними, для яких характерною була висока повага до особистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкісного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Великі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сільськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Протилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слугами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи.

Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності Вони також санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лихварський відсоток. Усе це говорить про певне поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плебсу з цими явищами дістала відображення в аграрному законі за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства, руйнуванням господарства ойкісного. Протягом цього періоду Рим досяг панування не лише у Середземномор'ї, а й на значній території відомого тоді світового простору. На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й економічних відносин головного міста з імперською периферією. У республіканському Римі ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснювався на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам.Крім відкупників у провінціях діють приватні торговельні товариства, які орендували державні землі та копальні, брали підряди на забезпечення війська та постачання хліба у міста, передусім до Рима. Поширення набуває також лихварство, коли кредити надавалися провінціалам для погашення податків під дуже високий відсоток.Проте слід зауважити, що кредитні операції практично не охоплювали виробничого сектора як у ремісництві, так і в сільському господарстві. Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство.

На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств. Адже саме тут, у Римській державі, класичне рабство набуло завершених форм. Одночасно відбувається зубожіння вільних селян. Наприкінці І тисячоліття до Р.Х. відбувається криза республіканського устрою, перехід до імперії.Важливою ознакою цього періоду є перехід від селянського війська до найманої армії, яку очолював імператор, і завдяки якій мав одноосібну владу. Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбувається як криза системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними ознаками. Так, утворення єдиної імперії змінюється протилежною тенденцією — посиленням сепаратизму провінцій, Рим поступово втрачає економічну та політичну першість і залишається лише символом імперії.

28.Вілли та латифундії.Аграрне господарство Старод Риму у працях Катона Старшого,Варрона та Колумелли.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночасно в господарстві виробляли продукцію для власного споживання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціонує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».

Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з власного господарства.Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання. Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи.Він наголошував що необхідно мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства та товарного і спеціалізованого, орієнтованого на ринок.Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах (понад 250 га) — латифундіях Такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.Катон Старший ще не говорить про економічне стимулювання праці рабів, для нього раб — це знаряддя праці, що розмовляє.Але вже Марк Теренцій Варрон (116—27 рр. до Р.Х.) у трактаті «Про сільське господарство» пропонує застосовувати методи стимулювання. Так, він пропонує дозволити рабам одружуватися, мати власність. Він зазначає, що раби краще працюють, якщо «господар щедріше наділяє їх харчами, не шкодує на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою худобу тощо».Луцій Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, він рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, л також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів.

29.Криза рабовласницької системи та її висвітлення у працях Луція Колумелли.

Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, він рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, л також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало падання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками. До середини 2 століття головними постатями в господарстві стають землевласник і колон.Колон, як і пекуліст віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності.Колонат поступово перетворюється на систему відносин, які є швидше феодальними,ніж рабовласницькими.