25. Соціокультурний підхід

Соціокультурний підхід – методологічний підхід на базі системного підходу, сутність якого полягає в спробі розгляду суспільство як єдність культури та соціальності, що утворилися і перетворюються за допомогою діяльності людини. Ця єдність, згідно з принципами системного підходу, утворює ціле, властивості якого не виводяться з характеристик частин. Сама особистість при соціокультурному підході пов'язана із суспільством як системою відносин і культурою, так і сукупністю цінностей і норм. Основі цього підходу лежить поняття «соціокультурний простір».

Соціокультурний простір – це специфічна смислова цілісність, яка створює умови для результативної активності людини. Він забезпечує і обмежує конкретно-історичні можливості вибору форм самореалізації людини в суспільній

життєдіяльності.

Формоутворюючою основою соціокультурного простору є:

1) людина, як homo activus, зі своїми індивідуальними особистісними характеристиками;

2) соціальна диференціація суспільства, способи і форми організації суспільної життєдіяльності;

3) фундаментальні матеріальні умови, які визначають, що і яким чином може робити людина для реалізації своїх потреб, цілей, інтересів, і встановлюють межі і форми самореалізації людини в певний історичний час.

Принципи за М.І.Лапіним:

- активної людини (homo, activus), яка здійснює соціальні дії та вступає у соціальну взаємодію;

- взаємопроникнення культури та соціальності за умови їхньої фундаментальної нетотожності стверджує наявність цих двох вимірів у будь-якій людській спільності;

- антропосоцієтальної відповідності або сумісності особистісно-поведінкової характеристики людини та соцієтальних харaктeристик цього суспільства;

- соціокультурного балансу або рівноваги між культурними та соціальними компонентами як умова стійкості суспільства;

- симетрії та взаємооберненості соцієтальних процесів: одні процеси забезпечують відтворення відповідних структур, інші – їхню зміну;

- незворотності еволюції соціокультурної системи як цілого пояснює природу її динамізму.

Структура соціокультурного підходу:

1) особистість як суб’єкт взаємодії;

2) суспільство як сукупність взаємодіючих індивідів з його соціокультурними відносинами і процесами;

3) культура як сукупність значень, цінностей і норм, якою володіють взаємодіючі особи, і сукупність носіїв, які об’єктивують, соціалізують і розкривають ці значення.

26. Синергетичний підхід

Синергетика вивчає загальні закони самоорганізації різних систем.

Сутність синергетичного (синергійного) підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних; біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін.

Предметом синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем.

Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. 3а допомогою синергетичного підкоду вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи. Він демонструє, яким чином і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Інструментарій синергетичного підкоду дає змогу визначити, що:

1) складноорганізованим системам неможливо нав'язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (невизначеності ситуації);

4) для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку;

5) кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

6) складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації;

7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу - достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об’єкт або процес у момент біфукації складноорганізованої системи, тим більшим є кінцевий синергетичний ефект.

Методологія синергетики успішно використовується при вивченні фізичних, хімічних, біологічних, соціальних і політичних систем. Можливе й її застосування до вивчення соц.комунікацій.

На сучасному етапі в синергетиці виділяють кілька рівнів подання знань:

- піддисциплінарний – свідомість повсякденних практик;

- дисциплінарний – процеси індивідуальної творчості й розвитку дисциплінарних знань й об'єктів дослідження;

- міждисциплінарний – процеси міждисциплінарної комунікації й перенос знання у низку дисциплін;

- трансдисциплінарний – процеси зборки, самоорганізації й функціонування більших міждисциплінарних проектів;

- наддисциплінарний – процеси творчості, становлення філософського знання, розвитку науки й культури.

Для використання синергетичного підходу до комунікацій, нас, насамперед, буде цікавити міждисциплінарний рівень, на якому відбувається опис процесів міждисциплінарної комунікації й перенесення знання в діалоги дисциплін, наприклад, таких як: теорія комунікації, ґендерні дослідження, соціальна психологія.

Синергетика виявляє себе і як соціальний мегапроект, що поєднує своєю методологією подання різних аспектів буття нашого суспільства й культури.

Стрімкий розвиток інформації та інформаційних технологій призвів, до утворення комунікаційної системи. Цей напрямок інтегрує окремі дисципліни й підходи до вивчення комунікацій й виявляє загальні закономірності їх розвитку.