53. Філософія Аристотеля та арістотелізм: онтологія, гносеологія

Арістотель був ученим універсальним: він залишив трактати з галузі логіки та теорії поезії, з зоології та фізіології, з астрономії та історії права. 1. Найбільші заслуги має Арістотель в галузі логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу ("силогізм"), теорію викладу ("топіка") тощо. Значення пізнання в людському житті на погляд Арістотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. 2. В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою. До найважливіших протиставлень понять у філософії Арістотеля належить протиставлення "можливого" ("динаміс") та "дійсного" ("енергія"): можливе ще не дійсне, а є лише непевна, небезпечна остаточно форма буття; нпр. дитина є можливість усього, що може з неї розвинутись, якщо дитина зробиться дорослою людиною; тим часом, як "дійсність" є завершення, досконалість та певність, сталість, а тим самим обмеженість, бо доросла людина не може вже так легко змінити свою мову, професію тощо. 5. Окрему вагу Арістотель присвячує людській душі (трактат "Про душу"). Головну увагу він зупиняє на означенні поняття душі; продовжуючи тут думки Платона, він подає означення душі в найбільшій протилежності до матеріяльного буття, до тіла — душа є цілком єдине, неподільне буття. В певному розпорі, одначе, з цим означенням стоїть розрізнення різних форм душевного буття: рослинної вегетативної душі, що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині. Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Арістотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Арістотеля, у пізніших арістотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Арістотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Арістотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання. Арістотель подав найвикінченішу та найвсебічнішу систему філософії античности. її значення для розвитку пізнішої філософії, зокрема середньовічної, не можна недоцінювати. Ті закиди, що робились Арістотелеві, зокрема в періоди певної боротьби проти користання його творами, як переходовим авторитетом, несправедливі: він і не винний, що в пізніші часи знаходились люди, які хотіли назавжди закріпити його думки, що повстали в зовсім інші часи... (про це див. ще в історії середньовічної філософії). В кожнім разі філософія Арістотеля і зараз актуальна, може, ще актуальніша, аніж філософія Платона.