19. Основні категорії онтології: сутність-явище, простір-час, причина-наслідок.

Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об'єкти. Простір і час — форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони:

об'єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості);

пізнаванні (є об'єктами вивчення).

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об'єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об'єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття — це не одне і теж. Перші — найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі — змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об'єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 — 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю «Математичні начала натуральної філософії» (1687)). На його думку, простір — це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін. Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Бернгардом Ріманом (1826 — 1866).

Су́тність — філософська категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення.

Категорія «сутність» нерозривно пов'язана із категорією «явище». Проте єдність сутності та явища не означає їхнього збігу. Це єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.

Я́вище — філософська категорія, що відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються пізнанню безпосередньо в формах живого споглядання.

Явище може змінюватися, розвиватися відповідно до загальних законів розвитку матеріального світу.

Категорія «явище» нерозривно пов'язана із категорією « сутність».

Хоча агностицизм розриває діалектичний зв'язок сутності і явища, розглядає сутність як непізнаванну «річ у собі», що не розкриває себе в явищах.

Наївний реалізм ототожнює сутність і явище, вважає, що речі по суті є такими, якими даються пізнанню в явищах.

Діалектичний матеріалізм розглядає сутність і явище у діалектичній єдності, як щаблі руху пізнання. Явище виражає якусь сторону сутності, сутність завжди проявляється в конкретних предметах або процесах.

Причинність або причинно-наслідковий зв'язок - зв'язок між однією подією, яку називають причиною, та іншою подією, яку називають наслідком, що з необхідністю слідує за першою.

Наведене визначення неформальне й не дуже строге. Філософський аналіз причинності - складне питання, над розв'язанням якого філософи мислили впродовж тисячоліть. У західній філософії питання причинності досліджував ще Арістотель, і його ще досі досліджують в сучасних філософських журналах. Хоча причина й наслідок звичайно стосуються подій, але слово подія у наведеному визначенні можна замінити іншими сутностями, такими як процес, властивість, змінна, факт і стан справ. Яка з цих сутностей є справжною і основною для причинності, як найкраще охарактеризувати зв'язок між ними - загальноприйнятої відповіді на ці запитання ще не існує.

Макс Борн у 1949 році сформулював три припущення, на основі яких визначається причинність:

Причинність постулює, що існують закони, за якими проявлення сутності B певного класу залежить від проявлення сутності A іншого класу, де слово сутність означає будь-який фізичний об'єкт, явище, ситуацію чи подію. А називають причиною, B називають наслідком.

Передування у часі постулює, що причина завжди відбувається раніше або принаймні одночасно із наслідком.

Суміжність постулює, що причина й наслідок повинні бути в просторовому контакті або бути зв'язаними ланцюжком посередників, які перебувають у контакті.