76. Філософія постмодернізму.

У дискусіях про постмодернізм перші труднощі виникають у зв'язку з переходом на новий філософський мову. Останнім філософом, який представляв знання про світ у вигляді стрункої системи логічно організованих категорій, був Гегель. Панівні в постмодернізмі еклектика (змішування жанрів), скептицизм породжені протиріччям між моральним дискомфортом, пережитим культурною людиною в сучасному Західному суспільстві та комфортними умовами його повсякденному житті. Ще Епікур вважав, що найбільшим ворогом насолоди є його надлишок. Постмодернізм цю проблему намагається вирішити по-своєму, бути може, усвідомлюючи себе не як «кінець філософії», а як перехідний стан між заходом і світанком.

У своїх працях філософи постмодерну неодноразово заявляють про те, що вичерпані традиційні форми філософствування, необхідно переходити до нового - нетрадиційного, не скутому межами мислення. На перший план у цій філософії виходять проблеми мови, нової суб'єктивності, іронії, культури «цитат і лапок». Посмодернізм знімає саму проблему об'єктивної реальності, перемикаючись на суб'єктивність індивіда. В результаті світ сприймається як умовність, дійсність як щось уявне, яке добре описується метафорою сновидіння. Часто використовується філософами постмодернізму термін «слідові сприйняття» означає ковзання суб'єкта по поверхні явища без розуміння сутності останнього. Таким чином, постмодерністська думка прийшла до висновку, що все, що приймається за дійсність, насправді не що інше, як уявлення про неї, залежне до того ж від точки зору, яку вибирає спостерігач, і зміна якої веде до кардинальної зміни самого подання.

Посмодерністи наполягають на множинності істини (в цьому сенсі логічний закон виключеного третього втрачає свій сенс) - тобто кожен суб'єкт може висловлювати про об'єкт протилежні, але однаково справедливі судження. Таким чином, істина для постмодерніста - тільки слово, звернене до співрозмовника, прийом дозволяє налагодити взаєморозуміння. Слово - частина тексту, повідомлення. По-новому аналізуючи проблему тексту, постмодернізм вважає, що текст не відображає адекватно реальність, а творить її заново. Тим самим, створюється як би безліч реальностей, оскільки існує відповідне число інтерпретацій тексту. Значить, істиною реальності просто немає. Натомість нам пропонується цілий ряд реальностей віртуальних. З точки зору постмодернізму сьогодні можна говорити про виникнення нового типу раціональності, характеристиками якого є насильство і дібілізм (обмеженість і ослабленість).

Розуміння світу як хаосу пов'язане у філософії постмодернізму з відмовою від установки на цілісність, закономірність світу. На зміну уявлень про впорядкованості світу приходить констатація факту «різоматіческіх» змін, тобто позбавлених певного напряму і регулярності. Поняття різоми [53] запозичено з біології і вживається як метафора сучасної культури з її запереченням упорядкованості і відсутністю синхронного порядку. Картина реальності у філософії постмодерну складається з «симулякрів», не мають підстав у зовнішній реальності (симулякри - точні копії, оригінал яких ніколи не існував).

За своєю природою філософія постмодерну мозаїчна і цитатно. Своєрідно розуміється тут і «історичність»: можливо «довільно» включати в свої твори будь-які «уривки» історії, роблячи їх частиною свого сьогодення. Історії однаковою для всіх просто не існує. На одному з етапів розвитку суспільства відбудеться розпад історії, і це буде її логічним кінцем.

Загалом сучасна західна філософія, представлена ​​різними течіями та напрямками, істотно протиставляє себе класичного філософствування, заснованому на вимозі пізнання об'єктивної сутності природи і людини для їх розумного перетворення. Некласична філософська традиція, які б проблеми вона не досліджувала, на яких би позиціях - сцієнтистського або антисцієнтистської - вона не стояла, виходить, насамперед, з реального суб'єктивного людини. Можна сказати, що для неї проблеми науки, свідомості, суспільства - це лише межі філософської антропології, філософського осмислення людини як «екзистенції» і особистості.