15. Філософія життя (а. Шопенгауер, ф. Ніцше, а. Бергсон).

Артур Шопенгауер

Усі явища - не що інше, як об’єктивації єдиної волі, що як непізнавана "річ у собі" лежить в основі світу. Ця воля - ірраціональний і сліпий натиск. Він ніколи не перепочиває, а постійне прагне до утворення форм. Та оскільки все, чого він зазнає у своєму прагненні, є він сам, він перебуває у стані боротьби із самим собою, а наслідком цієї боротьби є послідовність ступенів його об’єктивації.

На нижчих щаблях природи він проявляється у вигляді фізичних та хімічних сил, на ступені органічного - як воля до життя й інстинкти самозбереження та розмноження. Нарешті, в людини з’являється розум, який перетворюється в інструменти сліпої волі.

Уявлення, що виникають у просторі і часі, підлягають закону достатнього обгрунтування і утворюють лише опосередковані ступені об’єктивації волі. Безпосередньо вона об’єктивується в ідеях, що лежать в основі окремих речей як їхні моделі.

Для суб’єкта ідеї виступають у формі буття об’єктів, але не підлягають закону достатнього обгрунтування. Вони вічні й незмінні форми всіх явищ, усе багатоманіття яких породжується ними в просторі й часі через принцип індивідуації.

Фрідріх Ніцше

Ніцше вбачає у людській поведінці та в основі будь-якого життя волю до самозбереження. Мотивом всіх думок і дій є воля не сліпа, а спрямована на самозбереження, посилення життєвідчування і життєздатності, зростання сили та влади. Цей принцип панує повсюдно. "Філософія Ніцше сягає своєї вершини в подвійному баченні надлюдини і вічного повернення; її ключове поняття - воля до влади."

Анрі Бергсон

Спроба закласти основи нової метафізики. Життя - це тривалий у часі творчий процес, ініційований життєвим поривом. Життєвий порив диференціюється на три форми життя: рослина, тварина і людина, що витворилися в проходженні через матерію. Рослина - несвідоме існування, тварина - інстинкт, людина - інтелект. Інстинкт тварини і людський інтелект - це види інструментальної поведінки, причому інстинкт ближчий до життя і засвідчує свій споконвічний зв’язок із ним, хоч і не спроможний осягти себе за допомогою рефлексії. Інтелект спрямований на статичне і матеріальне, проте доречний лише в сфері технічних звершень. Участь у творчому життєвому імпульсі можлива тільки шляхом заглиблення свідомості в інтуїцію, котра пов’язує інстинкт і інтелект

16. Філософія фрейдизму. Неофрейдизм.

Антропологічно-ірраціоналістична філософія Фрейдизм і неофрейдизм. Родоначальником фрейдизму — ірраціоналістичної філософії, яка одержала назву психоаналізу, став австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд . Почавши свою кар'єру лікарем-практиком, він дійшов висновку, що в людини, крім свідомості, є величезний масив несвідомого, змістом якого є витіснені із свідомості думки, наміри, бажання, а також установив феномен цензури в психіці людини, яка перешкоджає проникненню витісненого в свідомість. Розкриваючи механізми сну, Фрейд показав, що сни — неврози нормальної людини і виконують насамперед захисні функції.

В подальшому Фрейд ускладнює свою теорію, вводячи поняття "Воно", "Я" і "Зверх-Я", під якими розумів інстинктивне, свідомість індивіда і раціонально-нормативне, вироблене суспільством і засвоюване в процесі виховання і життєдіяльності. Відношення "Я" і "Воно" (свідомого та інстинктивного) Фрейд порівнював з вершником, який повинен управляти істотою, набагато сильнішою за нього. Але для "Я" небезпечним є і "Зверх-Я", оскільки воно встановлює рамки і обмежує свободу або ж породжує дух натовпу, психічний мазохізм, намагання розчинитись у натовпі, стати причетним до ідеї, принципу, які персоніфікує лідер-параноїк. До дій же людину спонукає не задоволення, а відчуття незадоволеності, яке посилює енергетику людини, у той час як задоволення є її послабленням. У подальшому Фрейд включає в свою теорію також і поняття інстинкту самозбереження, який є потягом до смерті, інстинктом руйнування, обидва співвідносяться між собою як любов і ненависть.

Вчення З.Фрейда - це ірраціоналізм у поєднанні з біологізмом і природничо-науковим емпіризмом. Фрейд не розкрив сутності людини, причин і механізмів її соціалізації, виникнення і формування свідомості та її форм. Перебільшивши роль несвідомого і відвівши свідомості другорядну роль своєрідного коментатора психічних процесів, Фрейд фактично вилучив її з творчо-активної перебудови людиною свого середовища і власного я. Не випадково з деякими його положеннями не погодилися його учні і послідовники, а з часом вчення Фрейда розпалось на декілька ворогуючих один з одним напрямків і шкіл. Основними пунктами розходжень стали вчення про особливу психічну енергію (лібідо), про природу несвідомого, про роль біологічних і соціальних компонентів у формуванні особистості. Зокрема, А.Адлер виступив із запереченням домінуючої ролі сексуальних потягів в розвитку особистості, висунувши замість них прагнення до самоутвердження і волю до влади. Залишаючись на позиціях близького до фрейдівського біологізму, він висловив ряд положень про роль соціально-культурних факторів у формуванні особистості і про включеність індивідів у систему суспільних відносин, в подальшому використаних неофрейдизмом, зокрема, Е.Фроммом. Інший учень Фрейда, К.Юнг, розширив фрейдівське поняття лібідо (енергія сексуального потягу) до психічної енергії як такої — основи психічної реальності, не прив'язаної до соматичної сфери і близької до "життєвої сили" А. Бергсона. К. Юнг розходиться з Фрейдом у питаннях про неврози, сновидіння та їх символік. На противагу Фрейду головну увагу Юнг приділяє не витісненому, а несвідомому за своєю природою, яке ніколи не було усвідомлене, що вилилося в нього у вчення про архетипи - колективне несвідоме, яке виступає як відкладення в душі всієї сукупності досвіду попередників. Так звані соціальні течії у фрейдизмі представлені нині, головним чином, неофрейдизмом, який намагається в своїй теорії використовувати такі поняття як "страх", "відчуження", "втеча від свободи", які кореняться в специфіці людського існування. Основна психічна потреба, за Е.Фроммом, встановити систему ставлення