19. Філософські ідеї в творчості т. Шевченка.

Шевченко Т.Г. (1814-1861) серед кирило-мефодіївців посідає особливе місце і своїми масштабами як особистість, і широтою свого світогляду, і глибиною проникнення в історичне буття свого народу, в його проблеми і сподівання, в його думи і переживання. Сягаючи своїм корінням в найглибші пласти українського народу, він знав чим живуть, як живуть і на що сподіваються його земляки, тому в його світогляді принципи романтичного історизму узгоджуватись з принципами життєвої достовірності і художньої правди, тому романтичне у нього не споглядально-пасивне, а функціонально-дієве: його творчість в цілому утверджує актуальні духовні цінності свого народу і орієнтована на ідеали добра і краси, для яких немає просторово-часових меж, які ніколи не старіють і яким не загрожує інфляція. Для Шевченка велике значення мали ідеали і символи, що уособлюють собою все те, що пов'язує з рідною землею і минулим, з найвищими гуманістичними цінностями, тому Шевченко хотів бачити свою рідну землю, свій народ не такими, якими вони є, а якими уявляв собі і якими хотів їх бачити. Його душа і дух зштовхуються з тими реаліями життя, які викликають у нього протест і гнів. В ньому немовби існують дві України: минула і теперішня, які тим не менше хотіли б об'єднатися. Обернутий тематикою здебільшого в минуле, він духом романтика-бунтівника, ідеалом Добра і Краси, утверджує майбутнє. Йому тісно в рамках наявних обставин і умов, і він як особа романтичного складу, виражає не тільки те, що було і є, а й те, що відкривалось його "духовному зору", очам художника і серцю гуманіста, добротворця і борця. Здатність до глибоких роздумів і великого внутрішнього горіння, велика глибина думок і сила пристрасті виокремлюють Т.Г.Шевченка не тільки серед кирило-мефодіївців, а й серед усіх інших представників української національної духовної культури, втому числі і серед тих, хто професійно займався філософією.

Відомо, що Т.Г.Шевченко не написав жодної праці, яка була б присвячена філософії, соціології, естетиці, етиці, але його поетичні твори, щоденники, листування свідчать про його широку ерудицію і обізнаність з творами багатьох мислителів минулого і сучасності. Навіть у поетичних творах зустрічаються прізвища відомих філософів, таких як Геракліт, Платон, Бекон, Сковорода, Кант та інші. Збереглися глибокі й оригінальні висловлювання Т.Г.Шевченка з питань естетики і етики, теорії і історії мистецтва. Якщо розглядати Шевченка як мислителя в цілому, то, за висловом Д.Чижевського, основною рисою його постаті, основним пафосом його життя був антропоцентризм - людина як центр усього буття, цілого світу. І природа, і культура, і наука, і релігія, і мистецтво - все це має значення і цінність лише виключно залежно від цього загального і універсального висхідного пункту - людини, її переживань, бажань, думок і почуттів. Людина і людське знаходять свої проникливі вирази в кожному рядку шевченківської поезії, навіть там, де об'єктом поетичної творчості виступає природа,

Для Т.Шевченка об'єктом його інтересу і як художника, і як мислителя є весь світ, природа, рослини, тварини, і, звичайно, люди. І все ж насамперед Україна у всій своїй цілісності, її образ є тим підґрунтям, на якому базуються всі засади його творчої діяльності, майже всі ті положення, які відносяться до національної ідеї.

Все ж провідним елементом творчості Т.Г.Шевченка є українська ідея, яка має два основні компоненти: це світ козаччини і світ українського села.

Творчість Т.Г.Шевченка є найвагомішим внеском Кирило-Мефодіївського товариства в розвиток національної ідеї, найвищим духовно-культурним здобутком українського народу першої половини XIX ст., є духовним джерелом, животворною силою якого надихається і сьогодні кожна свідома люди-на-патріот своєї Вітчизни.