3. Еволюція змісту конституцій

Загальносвітовий процес розвитку конституцій пройшов З етапи і нині знаходиться на четвертому. На різних етапах від­бувалася еволюція соціального і юридичного змісту конституцій.

Перший етап почався з моменту ухвалення сучасних консти­туцій і тривав до Першої світової війни і формування так званих соціалістичних держав. Конституції, прийняті у цей період називають старими. Більшість з них вже не чинні. Чинними залишаються конституції США (1878 р.), Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) тощо.

Обсяг конституційного регулювання в них обмежується переважно особистими і деякими політичними правами громадян, а також питаннями організації і діяльності органів державної влади. Проте в міру розвитку суспільства спостерігалася тен­денція до соціалізації. На початку XX ст. посилення соціально-класових конфліктів призвело до того, що починають регулю­ватися основи всього суспільного устрою, включаючи його політичну, економічну, соціальну і духовно-культурну під­системи. Конституційні права і свободи доповнюються со­ціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами. Як приклад можна привести конституцію Мекси­канських Сполучених Штатів (1917 р.), де є спеціальний розділ про працю і соціальне забезпечення та розділ про гарантії прав людини.

Другий етап охоплює проміжок часу між двома світовими війнами. З'являються нові країни, в яких були прийняті кон­ституції. На сьогодні з прийнятих у цей період конституцій чинними залишаються конституції Фінляндії (1919 р.), Австрії (1920 р.), Ірландії (1937 р.). Ці конституції прийнято назвати новими. У цей час окремі країни Азії і Африки отримали так звані колоніальні конституції. Були прийняті конституції в республіках, що входили до складу СРСР. У них почали ре­гулюватися нові сфери суспільних відносин, зокрема, сфера соціально-економічних прав, ідеології. Слід зазначити, що багато норм соціалістичних конституцій були фіктивними, оскільки вони не реалізовувалися на практиці.

Третій етап почався після Другої світової війни і тривав до 80-90-х років XX ст. Серед конституцій, прийнятих в цей час можна назвати конституції Ісландії (1944 р.), Франції (1946 р., 1958 р.), Італії (1947 р.), Японії (1947 р.), ФРН (1949 р.), Греції (1952 р., 1967 р., 1975 р.), Данії (1953 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччини (1982 р.). У Азії, Африці, Латинській Америці і Океанії після розпаду колоніальної системи виникло більше 130 нових держав. Приймалися і оновлювалися консти­туції соціалістичних держав.

На цьому етапі в конституціях більше уваги стало приділятися регулюванню соціальних відносин. У соціалістичних країнах вводяться норми про керівну роль політичних партій. Встанов­люються конституційні гарантії діяльності профспілок, інших громадських організацій.

Спостерігається загальна тенденція до демократизації. До середини XX ст. було здійснено перехід від цензового до загального і рівного виборчого права. Розвивається інститут омбудсманів, тобто парламентських уповноважених з прав людини.

Певною мірою можна говорити про тенденцію інтернаціона­лізації, тобто про зближення конституційного права з міжна­родним публічним правом.

Спостерігається також тенденція до регіонального зближен­ня держав і створення спільних органів (наприклад, акт, що регулює вибори до Європейського парламенту).

Четвертий етап почався у 80—90-х роках XX ст. і триває до сьогодні. Він пов'язаний перш за все з крахом тоталітарних режимів. За цей час було прийнято більше 100 нових конститу­цій. У них спостерігається зростання значення загальнолюдських цінностей. Ширше почали враховуватися норми міжнародного права.