3. Компетенція парламентів

Відповідно до принципу розподілу влад парламенти є, перш за все, органами законодавчої влади.

У двопалатних парламентах відповідну компетенцію має кожна з палат. У більшості країн повноваження нижньої палати набагато ширші, ніж верхньої. У США і Італії компетенція палат приблизно однакова.

Залежно від того, який обсяг компетенції парламенту можна виділити 3 її види.

У більшості країн англосаксонського права, у зв'язку з кон­цепцією верховенства парламенту вважається, що парламенти володіють необмеженою компетенцією, тобто вони можуть приймати рішення з будь-якого питання. Проте і в таких країнах існує монарша прерогатива. Наприклад, у Великобританії це питання щодо війни і миру. У цих країнах прийнято жорсткий розподіл влад, діють органи конституційного контролю. Також необмежену компетенцію мали парламенти в країнах тоталі­тарного соціалізму.

У тих країнах, де компетенція парламентів обмежена, обме­ження може бути абсолютним і відносним.

Абсолютно обмежена компетенція парламентів характерна для Франції і франкомовних країн Африки. Конституції цих країн встановлюють точний перелік питань, з яких парламент може приймати закони.

Відносно обмежена компетенція парламентів характерна для федеративних і децентралізованих унітарних держав. Обмеження тут пов'язане з наявністю прав у суб'єктів федерацій або інших територіальних утворень.

У ряді мусульманських країн існують консультативні пар­ламенти. Вони не приймають закони, або приймають їх лише за умови схвалення їх монархом.

На питання про класифікацію компетенцій парламентів за видами існують різні погляди. Найчастіше виділяють наступні види компетенцій:

1. Законодавча - це сукупність повноважень по прийняттю законів, тобто головна компетенція парламентів.

Парламенти можуть розглядати тільки законопроекти, внесені визначеними в конституції суб'єктами законодавчої ініціативи-Такими суб'єктами найчастіше є: глава держави; уряд; палати парламенту, їх постійні комісії, групи депутатів або окремі де­путати; деякі інші органи державної влади, але тільки з питань, що є предметами їх відання.

Процес законотворчості складається з декількох стадій: вне­сення на розгляд законопроекту, його обговорення, прийняття закону, промульгація.

Обговорення законопроекту складається, як правило, з 3 стадій (читань) і відбувається тільки на пленарних засіданнях, робота над законопроектом в постійній комісії називається комітетською стадією.

У першому читанні обговорюються принципові положення проекту. Іноді зачитується тільки заголовок або автор робить повідомлення, за яким слідує обговорення. Після цього відбу­вається голосування. При негативному результаті голосування проект знімається з порядку денного. При позитивному - проект передається в парламентську комісію відповідного профілю.

Друге читання відбувається з доповіддю автора проекту і співдоповіддю постійної комісії. На цій стадії обговорюється і голосується кожна стаття проекту, а також поправки до статей.

У третьому читанні обговорюється і голосується проект в цілому. На цій стадії в нього можуть вноситися тільки редак­ційні поправки.

Прийняття закону здійснюється більшістю голосів депутатів (кваліфікованою, конституційною або присутніх на цьому за­сіданні).

Промульгація закону главою держави включає наступні елементи: засвідчення закону і того факту, що він прийнятий відповідно до встановленої процедури; підписання закону; роз­порядження про його публікацію і виконання.

2. Фінансова - це перш за все повноваження парламентів затверджувати розпис доходів і витрат держави, а також вста­новлювати податки.

3. Ратифікація і денонсація міжнародних договорів. Ратифікація - це остаточна згода держави на укладення Договору, що виражається у встановленій формі.

Денонсація - це виражене у встановленій формі волевияв­лення держави, направлене на розірвання договору.

4. Призначення референдумів.

5. Формування державних органів і установ, призначення або обрання посадових осіб або участь в такому обранні. Коло таких органів і осіб різне в різних державах.

Розрізняють наступні форми і способи участі парламентів в Процедурі обрання посадових осіб:

- на власний розсуд;

- за поданням інших органів або посадових осіб;

- формування органу в цілому без визначення його керівника;

- формування органу з призначенням його керівника;

- обрання або призначення тільки керівника або керівника і його заступників;

- формування частини органу;

- участь у складі колегій, що формують орган;

- надання згоди на формування органу або призначення посадової особи.

6. Контроль за діяльністю державних органів, установ і поса­дових осіб. Форми парламентського контролю в президентських республіках (дуалістичних монархіях) і в парламентських рес­публіках і монархіях різні.

Контроль парламенту може мати політичний характер (на­приклад, вираз недовіри міністрові) і юридичний (діяльність створених парламентом слідчих комісій).

В.Є. Чиркін виділяє наступні форми парламентського кон­тролю:

- питання до уряду. У регламентах парламентів багатьох держав передбачений особливий час і встановлена процедура розгляду цього питання. У президентських республіках і дуаліс­тичних монархіях ця форма контролю зазвичай не використо­вується, хоча бувають винятки (наприклад, Єгипет);

- дебати зі заздалегідь визначених питань і загальної полі­ тики уряду. їх, як правило, пропонує опозиція, але такі пропо­зиції можуть надходити і від уряду, який прагне забезпечити собі підтримку громадськості;

- інтерпеляція, яка використовується тільки в парламент­ських республіках і монархіях, а також в деяких парламентсько- президентських республіках, передбачає постановку якого-небудь важливого, суспільно значущого питання на пленарному засідан­ні, за якою слідує пояснення глави уряду або відповідального міністра, обговорення і прийняття рішення шляхом голосуван­ня. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри тощо можуть спричинити відставку уряду, У свою чергу, уряд, діючи через главу держави, може домогтися розпуску парламенту;

- постановка питання про вотум недовіри або внесення резолюції осуду уряду (вирішується голосуванням);

- доповіді і звіти уряду і міністрів про свою діяльність на пленарних засіданнях палат;

- парламентські слухання. Ця форма активно використову­ється в президентських і президентсько-парламентських респуб­ліках і вкрай рідко — в парламентських;

- парламентські розслідування, які проводять спеціальні комісії, створені парламентом;

- діяльність парламентських комісарів і інших органів при парламенті;

- скликання спеціальних засідань парламенту для контролю за діяльністю органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (наприклад, при введенні надзвичайного стану);

- імпічмент — як правило, це звинувачення президента, що висувається нижньою палатою, згідно з встановленою про­цедурою, яка може завершитися усуненням від влади глави держави;

- контроль за делегованим законодавством.

7. Повноваження у сфері оборони і безпеки: перш за все, право оголошення війни і укладення миру.

8. Судові повноваження не типові для парламентів, але зустрічаються. Наприклад, Палата лордів Великобританії сама є вищою судовою інстанцією. Слідчими повноваженнями наділені всі комітети парламенту США.

Право парламенту виносити на розгляд судових органів питання щодо обвинувачення проти вищих посадових осіб.

У деяких країнах парламенти можуть створювати спеціальні судові органи зі свого складу.

9. Право приймати інші нормативні акти, окрім законів.

10. Право делегувати повноваження.