50. Добро і зло як категорії етики.

Категорії етики - це основні поняття етичної науки, що відображають найбільш суттєві елементи моралі.

Категорії етики - не тільки теоретичні конструкції. Те, що утворює формальний апарат теорії, в той же час існує в стихійно формується свідомості суспільства. Наприклад, категорія справедливості, зміст якої отримало тлумачення ще в Аристотеля, існує в свідомості кожної людини, свідомості будь-якого суспільства, соціальної групи.

Можна виділити загальновизнані, найбільш важливі в теоретичному і практичному відношенні категорії:

- Добро і зло; - Благо; - Справедливість; - Борг; - Совість; - Відповідальність; - Гідність і честь.

До категорій етики відносять також сенс життя, щастя та ін

Добро і зло - найбільш загальні форми моральної оцінки, що розмежовують моральне й аморальне.

Добро - категорія етики, яка об'єднує все, що має позитивне моральне значення, що відповідає вимогам моральності, що служить відмежування морального від аморального, що протистоїть злу.

Релігійна етика бачить добро як вираження розуму або волі Бога. У різних навчаннях добро прийнято виводити з природи людини, з суспільної користі, з космічного закону або світової ідеї і т. д. Саме визначення добра досить складно. Деякі вчені відмовляються від спроби дати визначення добра, вказуючи, що це верховна, початкова та кінцева категорія, яка не може бути охоплена будь-якої дефініцією.

Зло - категорія етики, за своїм змістом протилежна добру, узагальнено виражає уявлення про аморальність, суперечить вимогам моралі, що заслуговує осуду. Це загальна абстрактна характеристика негативних моральних якостей. Моральне зло слід відрізняти від соціального зла (протилежності блага). Моральне зло має місце тоді, коли воно - прояв волі певної особи, групи осіб, соціального шару. Зазвичай як моральне зло оцінюють негативні вчинки людей.

Походження зла пояснюється по-різному. У релігійних навчаннях зло - фатальна неминучість людського існування. Іммануїл Кант вважав зло необхідним наслідком чуттєвої природи людини. Французькі просвітителі пояснювали зло результатом нерозуміння людиною своєї справжньої природи. Марксисти пов'язують зло з антогоністіческім пристроєм суспільства.

51. Любов як шлях творення особистості. (не дай Бог кому то попадется, это очень печальный вопрос, я не знаю что тут можно еще удалить)

Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Численні визначення поняття відображають особливу напругу почуттів, спрямованих на іншу людину (і в першу чергу, на неї), хоча правомірно поняття "любов" по­ширювати і на інші явища. Слушно, скажімо, говориться про любов до отчого дому, до рідної землі, до природи тощо. Влуч­не, афористичне визначення любові дає Марина Цветаева, на­зиваючи її "дорога несвобода". Любов визначається як "моральнісно-естетичне почуття, виражене у безкорисливому і само­відданому прагненні до свого об´єкта" [20, с 265]. У наведеному визначенні потрібно звернути увагу на естетичний аспект вия­ву почуття любові. Любов запалюється, надихаючись тілесною та душевною красою людини, яка стає нам вкрай небайдужою.

Зв´язок морального та естетичного начал у почутті любові всебічно обґрунтований у філософії Платона. Він характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозв´язку. Чуттєва любов — еротич­ний потяг — спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Надихаючись спогляданням одиничної форми, зако­ханий осягає цінність краси в тілах загалом, а отже, йому від­кривається душевна краса і, зрештою, ідея краси як така. Схо­дження розуму на вищі щаблі — до пізнання сутності краси — досягається завдяки стійкості почуття любові. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси.

Вказуючи на широкий спектр цінностей, здатних виклика­ти почуття любові, слід мати на увазі, що особливістю почуття завжди є його предметність. Вол. Соловйов говорить про ха­рактерну для любові реальність її об´єкта: "Уявити собі можна все, що завгодно, але любити можна лише живе, конкретне..." [19, с. 520]. Здатність почуття сповнитися небайдужістю умож­ливлюється лише в разі зустрічі зі "своїм" предметом. Якщо людині не поталанило зустрітися з тою єдиною, що викличе собою почуття, вона може і не знати, що таке любов.

Крайня небайдужість визначає таку особливість любові, як відчуття постійної співприсутності коханої людини, постійний діалог з нею, навіть якщо вона і не поряд. Ефект співприсут­ності зумовлюється відчуттям невіддільності іншого від себе, постійним співвіднесенням його життя з власним, переживан­ням його буття як великого особистого щастя, як дарунка долі.

Надихаючись іншою людиною, почуття здатні безмежно розгортатися і живитися кожним із її життєвих виявів. Тут доленосними видаються погляд, жест, кожне слово, дотик. Найвищий вияв щастя зустрічі почуттів — це відчуття абсолют­ної гармонії душ, коли двоє відчувають одне і те ж, коли зайві слова, бо мовчання наповнене. Коли ж виникне потреба в слові, то стається диво: ця ж потреба і в ту ж мить виникає в іншого, і слова, що злітають з вуст, будуть ті ж самі. Гармонійна на-лаштованість душ народжує прагнення цілковитої повноти, що досягається тілесною близькістю. Двоє живуть і почуваються як одна істота Багатогранність індивідуального вияву небайдужості одної людини до іншої відкрили давні греки, виділивши чотири різновиди любові. Це — любов-ерос: стихійне, натхненне і пристрас­не почуття. Його греки розглядали як найбільш плідне, таке, що надихає на творчість, запалюючи собою як тілесну, так і ду­ховну природу людини. Ерос греки розглядали як головну в´яжучу силу всесвіту. Гесіод відносить Ерота до найстарішого покоління богів. Демокріт вибудовує атомістичну теорію кос­мосу, в якому визначеність речей є наслідком взаємного притя­гання атомів. Сила, що з´єднує їх у тіла, має еротичну природу. Другий вид — це любов-дружба (філія). Вона заснована на взаємній приязні сторін і має значно поміркованіший харак­тер. Третій вид — любов-сімейна злагода (сторге). їй властиве прихильне ставлення сторін, вміння розуміти одне одного. Нарешті, четвертий вид — жертовна любов до ближнього — агапе.

Любов до світу, до життя, радість бути і можливість відбу­тися любляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили як єдину і неповторну.Вибірковість почуття визна­чає і таку його особливість, як вірність. У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму пред­меті як самоцінному.

Сила почуттів, що їх переживають закохані, дає величезну амплітуду психічних станів. Поряд із відчуттям щастя, неви­мовної радості, кохання супроводжують страх і відчай. Зако­хані бояться загубитися, втратити одне одного, бояться, що почуття можуть не витримати випробування часом, зрештою, бояться, що злі, заздрісні люди розлучать їх. У трагедії В. Шекспіра "Ромео і Джульетта" герої воліють померти, аніж бути розлученими. Трагічну напругу несе в собі також почуття нерозділеного кохання. Пояснюючи цей феномен, К. Маркс пише: "Коли ти любиш, не викликаючи взаємності, тобто коли твоя любов як любов не породжує взаємної любові, коли ти своїм життєвим проявом як любляча людина не робиш себе люди­ною, яку люблять, то твоя любов безсила, і вона — нещастя" [17, с 138]. Однак навіть нерозділена або зраджена любов, по­при увесь її трагізм, є творчою силою, оскільки стимулює люб­лячого на самоутвердження з надією розбудити почуття іншо­го. У "Лісовій пісні" Лесі Українки лісова істота Мавка, запа­лавши коханням до Лукаша, перетворюється на чарівну молоду дівчину. Кохання підносить її над власною природою до люд­ського уміння радіти і страждати, сміятися і плакати. Зрадже­не кохання спричиняє заціпеніння в стражданні: перетворив­шись на суху вербу, Мавка залишається стояти біля дому, де поселилася зрада.

Мудрість любові в тому, що людина, яка запалила почуття іншої, має усвідомлювати цінність цього почуття, прагнути  відповідати ідеальному образу, що його сформувало кохання. Трагізм розчарування в предметі почуття виникає внаслідок розбіжності, іноді дуже великої, ідеалу і реальності. Не випад­ково, митці часто воліють створювати ідеальні образи вічної   жіночності, щоб надихатися ними, розгортаючись почуттями не стільки навколо реальної людини, скільки навколо її іде­ального образу. Почуття опредметнює себе не в реальних стосун­ках із іншою людиною, а в ідеальному просторі стосунків, ство­рених художньою уявою. Взірцями вияву ідеалізованого обра­зу почуттів до ідеалізованого об´єкта стали такі шедеври світової    поезії, як сонети Данте, присвячені Беатріче ("Vita nova"), та сонети Петрарки до Лаури ("На життя мадонни Лаури" та "На    смерть мадонни Лаури"). Ідеальні образи стають засобом опредметнення почуття, а отже, свідченням його реальності. Опредметнюючи почуття у творення його ідеального, художньо дос­коналого образу, митці утверджують його як об´єктивну реальність, як закономірний спосіб вияву відношення одної людини до іншої.

Величезною мірою на ґрунті ідеальних образів кохання, оспі­ваних мистецтвом, відбувався процес усвідомлення людством цінності цього почуття.

Однак, як слушно зауважує М. Бердяев, почуття любові — "не від світу цього". У ньому немає перспективи влаштуватися в цьому "світі" життя. "Любов не потрібна роду людському, перспективі його продовження і обладунку" [3, с 422]. Потре­бам відтворення роду відповідає сім´я. В ній отримує виправ­дання сексуальний акт, оскільки пов´язується з дітонароджен­ням. Саме для цього сім´я й існує, вважає М. Бердяев. У його концепції любові чітко простежується давньогрецька традиція розрізняти "небесне" почуття любові (ідеальне кохання), уособ­лене в образі Афродіти-Уранії, та земне почуття, пов´язане з життям статі, сім´єю, дітонародженням. Цей тип любові уособ­лює Афродіта-Пандемос (всенародна).

При усіх відмінностях одного і другого типу любові, в ній наявна та особливість, що любов долає егоїзм, спрямовуючи почуття небайдужості від себе на іншу людину. Міф про само­закоханого Нарциса відображає стан внутрішньої застиглості почуттів, які людина зосереджує на собі, відгороджуючись від світу. Неминуче вона прирікає себе на стан суто фізичного існу­вання. С. Франк, характеризуючи феномен любові, говорить: "Любов не є холодна і пуста, егоїстична жадоба насолодження, але любов і не є рабське служіння, знищення себе для іншого. Любов — це таке долання нашого корисливого особистого жит­тя, яке, власне, і дарує нам блаженну повноту справжнього жит­тя і тим надає смисл нашому життю" [22, с 86—87].

У любові, що утверджує предмет свого почуття як вищу цінність світу, найяскравіше відображається суспільна сут­ність людини. Любов утверджує людську здатність творення стосунків невідчуженого, зацікавленого спілкування як та­лант людяності. Отже, виникає необхідність розкрити витоки здатності одної людини любити іншу.

Якісна визначеність почуття любові у тому, що воно формує образ "свого", поширюючи це поняття на людину, яка за уста­леними (формальними) підставами не належить до "своїх". Отже, кохання переформовує образ світу. Воно руйнує обме­жені уявлення про свого і чужого (кровні родичі, злі і заздрісні, бачаться чужими), "чужий" (не свого роду чи етносу) коханий — чуйний, ніжний, уважний, турботливий — бачиться своїм, рідним. Рідним не за формальною підставою (родич, родина), а за реальною — на підставі людських чеснот.

Розгортаючись навколо предмета небайдужості, почуття за­свідчує свою масштабність. Бачення іншої в повноті її чеснот, поширюючись на навколишній світ, надає останньому образу прекрасного, затишного, безпечного світу. Кожна предметність, кожне інше конкретне буття починає видаватися своєрідною іпостассю буття (тілесного і духовного) коханої людини. Любля­ча істота ніби огортається буттям іншої як захисною оболонкою.

Налаштованість на злагоду з коханою людиною народжує внутрішню гармонію. Закохані прагнуть органічно увійти в ду­ховний світ одне одного, розширюючи, але не руйнуючи його.

Злагодженість почуттів народжує глибоке взаєморозуміння. Не випадково про ті подружжя, що довго жили разом у щасли­вому коханні та сімейній злагоді, говорять, що вони навіть зовні стають подібними. Це не мімікрія, не нівелювання, а наслідок взаємного осягнення двох людських світів. Антична філософія, розглядаючи світ як наслідок взаємодії космосу і хаосу, утвер­джує творчу сутність космосу і злагоди, упорядкованості, гар­монії. Ще попередник Платона Емпедокл у поемі "Про приро­ду", замислюючись над упорядкованістю форм природного світу, бачить її джерело в Любові. "То любов´ю захоплене, схо­диться все воєдино, то ненависним розбратом знову гониться нарізно одне від одного," — пише філософ [23, с 303].

Цінність любові — найвищого з людських почуттів — ставить питання, чому вона не для цього світу, чому, як говорить М. Бердяев, "у любові немає перспективи влаштування у цьо­му світі"? Одна з причин, радше, одна з можливих відповідей, бачиться в силі та пристрасності почуття. Предмет почуття са-моцінний, і спрямованість на нього набуває величезної енерге­тичної напруги. Вся істота люблячого, уся життєва енергетика зосереджується на коханій людині, щоб жити нею. Ця величез­на енергетична напруга часто дає неконтрольовані вибухи, спа­лахуючи іноді без видимих мотивів і не завжди спрямовується на злагоду. Часто вона виявляє себе як агресивна, як егоїзм почуття, що бажає цілком "привласнити" собі іншу. Вол. Со-ловйов слушно зауважує, що любов "все ще залишається цілком у темній сфері смутних афектів і мимовільних потягів". Геґель характеризує її як "моральність у природній формі".

Повертаючись до метафізики любові, звернемо увагу, що це — незвичне, святкове, преображаюче почуття. Отже, воно може зберігатися і розгортатися за умови, якщо оперте на куль­туру людських почуттів. Методологічні засади стосунків, здат­них утверджувати і зберігати почуття любові, це, по-перше, применшення "егоїзму" закоханих, кожен із яких прагне "при­власнити" собі іншого, підпорядкувати чуже життя власній волі при щирому бажанні захищати, плекати, оберігати від життє­вих негараздів аж до найменших дрібниць. Інстинкт збережен­ня життя з власної особи переноситься в любові на кохану істо­ту, оскільки її життя набуває більшої цінності, ніж власне. Усвідомлення інстинкту — спосіб захистити кохану людину від деспотизму власного почуття. Самоусвідомлення "егоїзму" почуття — надзвичайно складна процедура. Однак вона необхід­на для гармонізації стосунків закоханих.

Розкриваючи цінність любові як формуючої сили людського духу, відомий французький філософ-неотоміст Жак Марітен говорить: "...без любові і доброї волі те, що само по собі хороше або дуже хороше, якщо немає любові, — робить людей ще гіршими і нещаснішими, оскільки без любові і милосердя лю­дина перетворює в ще більше зло все краще, чим вона володіє" [16, с 16].

Отже, любов як культурний феномен може жити і зберігати­ся лише в органічному для неї середовищі — середовищі, спов­неному краси, добра, істини людських стосунків, і сама любов є джерелом їх творення.

52. Етичні погляди Г.С. Сковороди.

Своєрідність філософських ідей Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми і в свою чергу залежить від зворотнього впливу цієї форми на їх зміст. Це робить дуже істотною проблему естетики мислителя. В органічному зв’язку з етико-гуманістичними проблемами у Сковороди перебуває естетична проблематика. Це виявляється в тому, що він ототожнює етичні і естетичні категорії, що в нього збігаються прекрасне з моральним, краса з добром, потворне з аморальним, тощо. Як і добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, її доцільності та довершеності, тоді як зовнішня краса конечних речей – це лише примарна тінь, що сама по собі не дає насолоди. Cаме тому він схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи з її ритмами і пропорціями й ідеалістично заперечувати красу природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природним нахилам людини, смішними – прояви несродності. Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, і тому те, що справді корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, і прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Сковороди, неподільні; їх єдність і є джерелом людського щастя. Краса органічно пов’язана з добротою, тому, твердить Сковорода, “доброта живе в одній красі”. Це й зумовило ототожнення в його світогляді семантики добра і краси.  Розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії “сродності”. Справжня цінність художніх творів, на думку Сковороди, полягає у тому ж, що й цінність життєвих явищ: “Опера, книга, песня и жизнь не от долготи, но от благолепия и доброты цену свою получает”. Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові. На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває будь-яке “художество”. Для живопису і для музики, як і для всякого іншого мистецтва, необхідні природні здібності. Що ж до навчання і вправ, то вони здатні тільки вдосконалити талант. Якщо ж немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних і сподіваних результатів. Визначаючи мистецтво з погляду спорідненої праці, Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносить не слава, а сама праця над твором, яка солодша за славу. На думку Сковороди, і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мету і перетворюється на самоціль, то воно втрачає все. У своїх філософських трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя і смерті, добра і зла. У своєму ставленні до світу він спирався не стільки на аналіз соціального середовища, скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині. Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епохи і тому мають риси історичної обмеженості. Це було значною мірою пов’язано з існуючими релігійними традиціями. Але разом з тим він відбиває прогресивні ідеали своєї доби, є засновником нового філософського вчення, також послідовником передових педагогічних поглядів, слідуючи яким можна досягти заповітної мрії філософа — виховання гармонійно розвиненої людини і створення ідеального, з точки зору Сковороди, суспільства.