- •1.Предмет релігієзнавства та його місце в системі суспільних наук.
- •2. Релігія як духовний феномен і суспільне явище
- •3. Релігієзнавство, теологія – співвідношення їх предметів, методологічних засад та методів.
- •6. Історичні типи та форми релігій.
- •9. Етнічні релігії. Закономірності появи та особливості віровчення і культу. Типологія етнічних релігій.
- •10. Релігієзнавчі ідеї епохи Просвітництва.
- •11. Екуменічні процеси: їх зміст та ознаки.
- •13. Походження та ідейні джерела буддизму.
- •1). Походження релігії
- •2). Ідейні джерела
- •14. Релігійні вірування Стародавньої Греції і Риму.
- •1).Релігія у Стародавній Греції
- •2). Релігія у Стародавньому Римі
- •15. Релігійні уявлення стародавніх слов’ян.
- •17. Особливості основних напрямів християнства.
- •18. Основні положення християнського віровчення (12 догматів та 7 таїнств).
- •19. Біблія – походження, структура, культурно–історична цінність.
- •20. Православ’я – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •21. Католицизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •22. Протестантизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •23. Характеристика основних новітніх релігійних течій
- •24. Запровадження християнства в Київській Русі.
- •2. Українська православна церква
- •3. Українська греко-католицька церква
- •27. Греко-католицизм в Україні: історія становлення та сучасність.
- •28. Католицизм та протестантизм в Україні.
- •29. Нетрадиційні культи та неорелігії в Україні
- •31. Особливості основних напрямів ісламу.
- •32. Історія виникнення ісламу. Мухаммед – життя і діяльність
- •33. Віровчення і культ в ісламі. Коран – священна книга ісламу.
- •34. Релігія та культура індуїзму.
- •35. Історія виникнення буддизму.
- •36. Віровчення та культ буддизму. Священні книги у буддизмі.
- •37. Основні напрями у буддизмі: хінаяна, махаяна, ламаїзм
- •38. Поняття свободи совісті: історія його формування і розвитку.
- •39 Міфологічний, релігійний, філософський тип світогляду: загальна характеристика і порівняльний аналіз.
- •40 Вільнодумство та його форми.
- •41. Предмет етики і її місце в структурі філософського знання.
- •43. Моральна концепція християнської етики. (Августин Блаженний та Фома Аквінський).
- •44. Етична спадщина Сократа, Платона й Аристотеля.
- •45. Соціальні функції моралі.
- •47. Етична думка доби Просвітництва.
- •48. Поняття моральної свідомості. Моральні норми і принципи.
- •49. Проблема сенсу життя в історії етичної думки.
- •50. Добро і зло як категорії етики.
- •51. Любов як шлях творення особистості. (не дай Бог кому то попадется, это очень печальный вопрос, я не знаю что тут можно еще удалить)
- •53. Поняття свободи совісті: історія його формування та розвитку. Дружба як категорія етики. Ії зміст і цінність.
- •54. Мораль і насильство як проблема сучасної етики.
- •55. Свобода як етична проблема.
- •57) Мораль як предмет етики.
- •58) Розкрити зміст понять етос, мораль і моральність
44. Етична спадщина Сократа, Платона й Аристотеля.
У центрі філософії Сократа – людина. Вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.
При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять.
Метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.
Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.
Учень Сократа Платон у перший період своєї творчості основну увагу приділяє моральній проблематиці. Він аналізує окремі моральні поняття, прагнучи віднайти їх родову сутність. В подальшому Платон досліджує моральні проблеми, спираючись на розроблене ним поняття душі. Згідно з Платоном, індивідуальна душа — не що інше, як образ і породження "світової душі". Душа наділена трьома здібностями: ідеально-розумною, доцільно-вольовою та інстинктивно-афективною. Названі здібності душі утворюють такі етичні доброчесності, як мудрість, мужність і просвітлення афектів. Єдністю цих доброчесностей утворюється найголовніша — справедливість.
Суперечності між потребами тіла та потребами душі дають підставу філософу говорити про тіло як в´язницю душ.
Шлях до очищення душі Платон бачить у звільненні від тіла. Отже, для досягнення основного принципу етики — мудрої рівноваги усіх людських здібностей та потреб — необхідне належне виховання. Воно має поєднувати упорядкованість тілесних потреб, гармонійність душевних станів на основі розумно вибраного способу життя.
Тобто, етична доброчесність полягає в активному "зціленні" душі, в діяльності з її удосконалення.
Етичні ідеї Платона суттєво впливали в подальшому на християнську етику. Неоплатонізм запозичив ідеї про приналежність людини до двох світів, про тіло як в´язницю душі, про безсмертя душі.
Ґрунтовна розробка етичної проблематики здійснена в працях Арістотеля. Арістотель виділяє три основні способи життя, характеризуючи властиві кожному чесноти. Це, передовсім, життя більшості, що під благом та щастям розуміє задоволення. Тому для них бажаним є життя, сповнене насолод. Філософ називає таке життя низьким, тварним.
Інший спосіб — державницький, що характеризується прагненням особи до поваги, отже тут розуміння блага збігається з інтересом держави. Однак, як слушно зауважує Арістотель, повага є дещо зовнішнє, тоді як під благом ми розуміємо внутрішнє, те, що невід´ємне від людини. Найдосконалішим бачиться третій — споглядальний спосіб життя. Характеризуючи його, Арістотель пише: "Споглядальна діяльність... є вищою, так як і розум — вище в нас, а з предметів пізнання вище те, з чим має справу розум" .
У його етиці виявлено багатство змісту моральних понять. Стосовно поняття "благо" він говорить, що тут наявне те ж багатство значень, що і в понятті "буття".Благом філософ називає те, що служить йому і є його джерелом. Як свідчить сказане, основна мета моральності — у практичній її цінності для творення злагодженого, доброчесного життя. Розглядаючи людину як суспільну істоту, філософ зосереджує увагу на аналізі основних етичних доброчесностей, дотримання яких бачиться як шлях досягнення основної мети життя — щастя.
Важливість етичної теорії Арістотеля для становлення етики як науки пов´язана з утвердженням провідного значення в моральності. Цінною є її виховна спрямованість. Моральне виховання розглядається як процес, що поєднує пізнання суті доброчесностей, з одного боку, та вправи в доброчесності — з іншого, адже, як наголошує філософ, "при певній діяльності виникають певні моральні устої".