37. Основні напрями у буддизмі: хінаяна, махаяна, ламаїзм

Сіддхартха Гаутама не залишив духовного спадкоємця. Його вчення продовжили ченці у монастирях. Проте між членами сангхи згодом виникли суттєві розбіжності у тлумаченні зводу правил буддизму. Одні ченці виступали за пом'якшення і навіть відміну тих суворих меж, що відокремлювали сангху від решти членів суспільства, інші наполягали на їх збереженні. Вже у IV ст. до н. е. це призвело до розколу сангхи на магасангхіку ("велику громаду") — прибічників розширення зв'язків буддистської громади з іншим населенням, і тхераваду ("вчення старійшин") — прихильників консерватизму. На початку І ст. до н. е. у буддизмі сформувались два напрями: хінаяна і махаяна.

Хінаяна (від санскр. — "мала колісниця", або "вузький шлях" спасіння) напрям у буддизмі, послідовники якого зосереджують увагу насамперед на внутрішньому самоспогляданні та мудрості. Вони уникають філософсько-космогонічних спекуляцій; дотримуються догматів первісного буддизму, що написані мовою палі; визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент вони роблять на особистому спасінні, що може бути досягнуте тільки через відхід від світу, тобто за умови прийняття чернецтва. Хінаяна поширена, головним чином, у тих країнах, куди мігрувало населення Східної Індії — Шрі-Ланки. З часом у хінаяні з'явився складний урочистий культ (наприклад, поклоніння "зубу Будди"), набули значного поширення масові паломництва до святих місць і т. ін.

Махаяна (від санскр. — "велика колісниця", або "широкий шлях" спасіння) проголошує можливість спасіння не тільки ченцеві, а й будь-якому мирянинові, якщо той дотримується обітниць духовної досконалості, читає молитви, творить заклинання, отримує допомогу з боку ченців і обдаровує їх, надає милостиню бідним. Ченці прискорюють спасіння людей культовими заходами бодхісатв (від санскр. — той, чиєю сутністю є знання). Вони можуть безпосередньо втручатися у долю кожного на основі милосердя до живих істот, змінювати їхню карму на більш сприятливу.

Бодхісатви у махаяні — святі, які досягли "порога" нірвани, але останнього кроку до неї не роблять, відмовляються від допомоги заради порятунку інших людей. У ранньому буддизмі бодхісатвою вважався лише Сіддхартха Гаутама, але тільки до того моменту, як він "просвітлів" і став Буддою. Пізніше буддистський пантеон поповнився великою кількістю бодхісатв. Згідно з вченням махаяни, кожний мирянин може стати бодхісатвою і виявляти свої надприродні сили й можливості у відповідь на людські молитви і заклинання, сприяти людям у подоланні мук сансари. Найбільш шанованими бодхісатвами у махаяні є Манджушрі (уособлення вищої трансцендентальної мудрості), Ваджранапі (уособлення влади) та Авалокітешвара (уособлення добра).

Значне місце у махаяні посідає вчення про Рай. Таких раїв є декілька. Вони детально і мальовничо описані у літературі махаяни, у проповідях архатів, зображені у творах живопису і скульптурах. У махаяні Будда з мудреця-вчителя перетворився на типове божество, а бодхісатви на його еманації. Взагалі послідовники махаяни витлумачують життя і вчення Будди дещо довільно. Вони над усе переймаються співчуттями, вчать про те, що спасіння однієї людини залежить від сукупності милосердя інших, їхній ідеал — Будда-спаситель. Згідно з ученням махаяни, спасіння досягається через віру в Гаутаму, який піднісся і став божеством, а також віру в інших святих, які стали бодхісатвами. Тому для спасіння дуже корисно промовляти вголос їхні імена. Махаяна стала основою для деяких шкіл і течій поза межами Індії, в тому числі для ламаїзму.

У ламаїзмі (від тибет. "лама" — вищий, небесний) буддизм, як світова релігія, досяг найбільш завершеного вигляду. Цей напрям сформувався під час пізнього Середньовіччя (VII—XV ст.) на підставі махаяни, елементів давньої релігії тибетців бон-по (різновид шаманства) і тантризму (від санскр. — хитросплетіння, потаємний текст, магія). Останній представлений різноманітними школами і сектами в індуїзмі та буддизмі. Характерною ознакою належності до тантризму є поклоніння певному статевому енергетичному началу, частіше — жіночому, рідше — чоловічому. З погляду тантризму, людина — мікрокосмос, її тіло створене за аналогією з космосом і з того ж матеріалу. Шрвани вона може досягнути за допомогою медитації, практикування йоги і просвітлення. Поводирем на шляху тантри до нірвани є наставник (гуру); помічником — езотеричні (від гр. — внутрішній, потаємний, прихований у процесі релігійних обрядів і в містичних вченнях, у магічних формулах) заклинання, тексти (ман-три) або символи, образи; покровителями й охоронцями-ідами — нижчі божественні істоти; легендарними проповідниками — бодхісатви.

У ламаїзмі визнаються всі основні догмати буддизму, але особлива роль відводиться ламам. Вважається, що без їхньої допомоги віруючі не зможуть не тільки спастися, потрапити до Раю й досягнути нірвани, а й навіть пристойно жити під час наступного переродження.

Ламаїзм сформувався у Тибеті (гірський район Китаю), з кінця XVI ст. поширився серед монголів, а в XVII ст. проник на територію Росії, де знайшов послідовників серед бурятів, тувинців і калмиків. Канонічну основу ламаїзму становлять збірники священних текстів — Ганджур (108 томів) і Данджур (225 томів). Ламаїзм характеризується урочистими богослужіннями, театралізованими містеріями (від гр. — таїнство, таємниця), численними побутовими обрядами, магічними заходами і заклинаннями проти гніву богів та підступів злих духів; головною його чеснотою вважається беззаперечна покора ламам і світській владі (бурятські лами, наприклад, оголошували російських царів втіленням богині Цаган-Дараехе).

З XIV ст. ламаїзм став ареною реформаторської діяльності Цзонхави (1357—1419) — відомого релігійного і громадського діяча Тибету. У результаті його реформ ламаїстів очолив Далай-лама (від монг. — море мудрості і вищий, небесний). Цей титул ввели монгольські правителі у 1578 р. З часом Далайлама зосередив у своїй особі вищу духовну і політичну владу, став загальновизнаним авторитетом у ламаїзмі.

Поступово в ареалах свого поширення ламаїзм монополізував духовне життя народів різних країн, проник у їхні соціальні структури. Монастирі стали центрами не тільки ритуального, а й політичного та культурного життя буддистів, перетворились на ієрархічно організоване ламство (учні, послушники, ченці, настоятелі, самітники — "живі боги"). Лама став не стільки ченцем, скільки жерцем, учителем, астрологом, віщуном, лікарем, музикантом, танцюристом. Практика безшлюбності лам і обов'язковість дорогоцінних подарунків монастирям призвели до накопичення ними величезних багатств і ускладнення ламаїстської ієрархії. Вищі лами стали сприйматись як боги, на чолі всіх будд був "поставлений" Адібуда — володар усіх світів, творець усього сущого, духовність якого нібито пронизує все живе, тому кожен буддист носить у собі його частину і здатний до спасіння.